Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Так, сер, моє дівоче прізвище — Селден, а він — мій молодший брат. Ми розбестили його, в усьому потурали, отож він і забрав собі в голову, ніби може робити все, що схоче, ніби весь світ існує лише задля його втіхи. Потім підріс, опинився в поганому товаристві, і наче лихий у нього вселився: він розбив материне серце, втоптав наше ім’я в багнюку. А далі покотився від злочину до злочину, все нижче й нижче; від шибениці його врятувала хіба що милість Божа. Але для мене, сер, він завжди буде отим маленьким кучерявим хлопчиськом, якого я пестила, з яким гралася як старша сестра. Через те мій брат і втік із тюрми, сер. Він знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, натомлений і голодний, та ще й погоня на п’яти наступала, — що нам було робити? Ми пустили його до себе, нагодували, прихистили. Потім ви приїхали, сер, і брат мій вирішив, що йому буде безпечніше на болоті, — отож і ховається там, поки увесь цей шарварок не вляжеться. А ми кожної другої ночі перевіряємо, чи він іще там, — світимо з вікна, й коли брат відповідає, мій чоловік носить йому хліб та м’ясо. Щодня сподіваємося, що він уже пішов, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Це все правда, сер, я жінка побожна й не казатиму неправду; коли тут і є щось лихе, то чоловік мій не винен — він зробив це лише заради мене.

Жінка промовляла так щиро, що словам її не можна було не повірити.

— Це правда, Беріморе?

— Так, сер Генрі. Правда до останнього слова.

— Що ж, я не можу вас засуджувати за відданість своїй дружині. Забудьте про те, що я казав вам. Ідіть обоє додому, а вранці ми поговоримо про все як слід.

Коли вони пішли, ми знову визирнули у вікно. Сер Генрі прочинив його, і холодний нічний вітер ударив нам в обличчя. Далеко в темряві й досі жеврів маленький жовтий вогник.

— Дивно, як він там не боїться, — мовив сер Генрі.

— Його вогник, мабуть, тільки звідси й видно.

— Цілком можливо. Чи далеко це, як ви гадаєте?

— Мабуть, десь біля гранітних стовпів.

— За милю-дві, не більше?

— Навіть менше.

— Так, це справді недалеко, якщо Берімор носить туди їжу. І він, цей негідник, чекає, що хтось завітає на його вогник. Хай йому біс, Ватсоне, я піду і спіймаю його!

Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства — таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів, — і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.

— Я піду з вами, — сказав я.

— Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.

Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки— но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.

— А ви взяли зброю? — спитав я.

— Так, мисливський нагай.

— Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.

— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив баронет, — а що сказав би про це Холмс? Про болота нічної години, коли там владарюють сили зла?

І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки — дикі, грізні — повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.

— Боже мій, що це, Ватсоне?!

— Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.

Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.

— Ватсоне, — мовив баронет, — це вив собака.

Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі тремтить від непідробного жаху.

— Що вони кажуть про ці звуки? — спитав він.

— Хто?

— Тутешні люди.

— Але ж це зовсім темні люди. Хіба не однаково, що вони кажуть?

— О ні, Ватсоне. Що вони все-таки говорять?

Я завагався, але ухилитись од відповіді не зміг:

— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

Баронет застогнав і якусь хвилину помовчав.

— Так, це був собака, — сказав він нарешті, — але вив він, здається, за кілька миль звідси, десь отам.

— Важко сказати, звідки долинало це виття.

— Його принесло вітром. А Ґримпенська трясовина там?

— Там.

— Звідти воно й долинало. Облиште, Ватсоне, хіба ви самі сумніваєтеся, що це вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

— Минулого разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.

— Ні, ні, це собака. Боже мій, невже в отих розповідях є якась правда? Невже мені справді загрожує якась небезпека? Ви в це не вірите, Ватсоне, признайтесь?

— Ні, ні, не вірю.

— І все-таки одна річ — сміятися з цього в Лондоні й зовсім інша — стояти в темряві на краю болота й слухати це виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли собачі сліди. Одне з одним збігається. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у моїх жилах холоне кров. Помацайте мою руку!

Його рука була холодна, наче мармур.

— Нічого, завтра все буде гаразд.

— Ні, цього виття я, напевно, ніколи не забуду. Що ж нам тепер робити?

— Ходімо додому.

— Ні, хай йому біс, якщо вже ловити його, то ловити! Ми полюємо на каторжанина, а пекельний собака, мабуть, на нас. Ходімо! Відступати не можна, хай навіть усі пекельні сили позбігаються на ці болота.

Спотикаючись у темряві, ми поволі рушили далі; обабіч нас малювалися нечіткі контури пагорбів, а попереду й досі блимав жовтавий вогник. Немає нічого примарнішого за світло серед темної ночі; вогник то жеврів аж на самісінькому обрії, то зблискував усього за кілька ярдів од нас. Та нарешті ми роздивилися, звідки било світло, й зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. То була недогоріла свічка, що стояла в щілині між каменями, які захищали її од вітру та од чужих очей; її видно було лише з боку Баскервіль-Холла. Нас затуляла величезна гранітна брила; причаївшись за нею, ми обережно позирнули у бік світла. Дивно було бачити цю самотню свічку посеред болота! Жодної ознаки життя довкола — тільки оцей жовтий язичок полум’я, що виблискував серед каменів.

— Що ж тепер нам робити? — прошепотів сер Генрі.

— Зачекаємо тут. Він, напевно, десь поблизу. Може, зараз побачимо його.

Не встиг я вимовити ці слова, як ми обидва побачили його. Між каменями, в щілині, де горіла свічка, з’явилося люте жовте обличчя — страшне, звіряче, зі слідами лихих пристрастей. Таке брудне обличчя — невмиване, заросле, під кучмою давно не чесаного волосся, цілком могло бути в одного з тих стародавніх дикунів, що селилися на схилах цих пагорбів. Вогник свічки відбивавсь у його маленьких хитрих очицях, що несамовито метушилися, — очах дикого звіра, який зачув у темряві кроки мисливців.

Аж раптом щось, вочевидь, збудило його підозру. Чи то в них із Берімором був якийсь невідомий нам сигнал, чи він просто відчув, що не все гаразд, але я відразу помітив жах на його огидному обличчі. Він першої-ліпшої миті міг загасити свічку й зникнути в мороці. Я побіг уперед, сер Генрі — за мною. Каторжанин скрикнув і жбурнув у нас каменем, що розлетівся на скалки, вдарившись поряд з нами об брилу. Я встиг лише помітити, що то був приземкуватий, плечистий, дужий чоловік; він підхопився на ноги й кинувся навтьоки. На щастя, цієї хвилини з-за хмари визирнув місяць. Ми побігли вгору схилом пагорба, а втікач швидко мчав іншим його схилом, зі спритністю гірського козла перестрибуючи через камені. Влучний постріл з револьвера міг би його поранити, але я взяв зброю лише для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.