Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Ого, Джо, він каже, фронт — скрізь. Лінія фронту, виявляється, проходить усюди — по пристанях портів, по книжкових полицях, крізь мітингові зали. Красиво. Дуже красиво говорить, Джо. Журналіст, одне слово. Писака. Вчився недаремно. За його словами, можна брати участь у боротьбі з фашизмом, перебуваючи в будь-якому куточку земної кулі. І гвинтівки, і гранати — не єдина зброя проти фашизму. Даремно, значить, ми нидіємо у цьому смердючому окопі, Джо. Зовсім не обов’язковий наш запал. Сиділи б ми з тобою десь у такій місцині, де стріляють тільки корки з-під шампанського…

…Танк зовсім близько. За сотню кроків. Уже можна роздивитися емблему на його броні: орел, що хижо розпластав крила…

Очі журналіста вп’ялися в танк палаючим поглядом. Руки судомно стислися в кулаки. В міцно зціплених зубах— давно погасла люлька. Про що він думав? Ніхто зараз не може сказати, про що думав тієї хвилини Андрій Волосожар. Ніхто не чекав того, що сталося наступної миті. Полетіли на дно окопу карточка “Преса” і шкіряний реглан. Рука жадібно схопила з бруствера зв’язку грана г. Він підвівся на повний зріст.

— Но пасаран!!! [6]

Здалося, що від бойового кличу антифашистів здригнулося небо і замовкла на мить канонада.

Здалося (з окопу, чи що?): невисокий був ніби цей журналіст, а став вищий за хмари.

З танка пролунала кулеметна черга. Журналіст похитнувся. Звичним рухом поправив окуляри.

— Но пасаран! — твердо повторив він. — І рішуче ступнув уперед. Назустріч танку.

Можливо, у нього забракло сили кинути важку в’язку гранат. Можливо, він вирішив діяти напевно. Ніхто зараз не може сказати, про що думав в останню хвилину свого життя Андрій Волосожар. Він зупинив танк, кинувшись під його гусениці.

6

Вони не пройдуть! — гасло бійців Інтернаціональних бригад (ісп.).

— То ви дочка Волосожара? — запитав Едвард.

Анна заперечливо похитала головою.

— Значить, просто у вас одне прізвище?

— Ні.

— Доведеться зв’язатися з Інтерполом, — жартівливо зауважив Едвард. — Пахне рецидивом.

— Не варто, — посміхнулася Анна. — Волосожар — мій псевдонім.

— І ви з’явилися до мого батька спеціально для того, щоб повідомити про це?

— Мені був потрібен іспанський щоденник Волосожара. Ваш батько зберіг його.

— Зрозуміло. Колекціонуєте реліквії бойової слави. Дуже романтично. Але я маю сумнів, що мій татусь допоможе вам у цій справі.

— Він віддав мені щоденник.

— Знов розиграш? Тільки я знаю, як мій старий дорожить цим зошитом. Він усе життя почувається винним перед тим хлопцем І не віддасть вам його щоденника навіть за зір.

— Я не жартую, Едварде. Щоденник у мене. Я пояснила Джону Макклорі все: хто я, чому прибрала такий псевдонім і навіщо мені потрібен іспанський щоденник. Він віддав мені його.

— Так просто взяв і віддав?

— Так. Просто взяв і віддав. Ось він. — Анна розкрила сумочку і показала Едвардові старого зошита.

— Цікаво… Навіщо ж він вам?

— Мене з дитинства захопила робота Волосожара. Це був чудовий журналіст. Він загинув. І багато не встиг зробити, дописати. Я взяла собі його ім’я, аби продовжити його роботу. Я переконана, що життя багатьох людей не закінчується смертю. Мета його життя стала моєю метою.

— А в чому полягає його… тобто тепер ваша робота?

Дівчина не відповіла. Здавалося, вона навіть не почула його запитання. Спершися рукою на кам’яну балюстраду, уважно вдивлялася вдалину, де на заході повільно поринала в океан червона куля сонця. Обрій палав. Заграва в небі. Заграва в океані. На заході похмуро жевріли безформні, ніби розпечені до червоного хмари. Вогненним протуберанцем злетів угору химерний слід реактивного винищувача. Від самого обрію до затоки пролягли по воді яскраво-червоні відблиски. В них було щось тривожне і зловісне.

— Там, де сідає сонце, — В’єтнам, — раптом сказала Анна.

— У тому, що ви добре знаєте географію, я вже пересвідчився, — відгукнувся Едвард.

— І можливо, — задумливо продовжувала вона, — це зовсім не захід палає на обрії, а криваві відблиски пожеж.

— А тепер я остаточно переконався, що ви росіянка. Чи ж можливо в такий вечір говорити про політику? Озирніться навкруги, подивіться на Фріскд, Погляньте, як сонце без допомоги філософського каменю щедро обсипало золотом місто. Золоті будівлі. Золоті набережні. Золоті кораблі. Золоті вершини каліфорнійських гір. Я вже не кажу про Золоті Ворота. Хіба це не гарно? Далебі, це місце недаремно пов’язане із золотою лихоманкою.

— Тут золото. Там кров. І хто знає, чи не ці золоті кораблі, що стоять на рейді, завтра заллють кров’ю В’єтнам? Хіба це не гарно?

— Ні. Це, мабуть, називається комуністичною пропагандою.

— Не меліть дурниць, Едварде. Я просто хотіла відповісти на ваше запитання. Волосожар писав книгу про всевітнє людське братерство. Про вічне, природне прагнення людей до єдності. Незважаючи ні на які кордони, відстані і расові перепони. Він писав репортажі про боротьбу республіканської Іспанії, про міжнародну солідарність з її народом. Він попереджав людей про близькість світової катастрофи, закликав їх до єдності. Тоді Іспанія була першою битвою другої світової війни. Зараз першою битвою третьої може стати В’єтнам. Він перетворений на полігон, яким колись була Іспанія. Там перевіряються теорії, зброя, щоб надалі результати випробувань використати на інших театрах воєнних дій. Тому кожна бомба, скинута нині на В’єтнам, спрямована проти кожної людини, проти всього людства. І, зрозуміло, проти вас, Едварде.

— Мене це, вибачте, не обходить. Для них я недосяжний. Ні фізично, ні морально. Я зараз надто відособлений, Анно. І від мирської суєти, і від людей. Я закопався в землю і замкнувся в собі, мов лялечка.

— Мені щиро жаль вас.

— Дуже вдячний.

— Не ображайтесь, Едварде. Мені справді вас жаль, тому що ви помиляєтесь. Від проблем століття не можна сховатися навіть під землею. Є чимало меж, що розділяють людей. Меж найрізноманітніших. Межі — річки, гірські хребти. Межі — моря, паралелі, меридіани. Селянські межі. Паркани. Межі — гроші, межі — влада, мова, релігія, колір шкіри. І стіни квартир — теж межа. Ви ж хочете вкритися за стіною байдужості. Але ця стіна — ілюзія. Вона не встоїть і повалиться під натиском часу.

Захід догоряв. Хмари, що розпласталися по обрію, стали схожі на величезні тліючі головешки у згасаючому багатті.

Деякий час вони мовчали. Першим порушив мовчання Едвард.

— Ви багато бачили, Анно. Я, правда, чув, що журналісти неохоче дають інтерв’ю, але мені дуже хочеться знати: що ж найцікавіше в світі? Що найвизначніше? Яке ваше найсильніше враження за кордоном?

— Страшенно хочеться додому, на Батьківщину.

— У Київ?

— Звичайно.

— Мабуть, красиве місто?

— Дуже. Приїздіть у гості, побачите. У Києва своє неповторне обличчя. Хоч воно схоже на обличчя Фріско. Київ теж на пагорбах. Теж дуже багато зелені, парків. У нього теж є Золоті ворота. Дніпровська широчінь так само чудова, як затока Сан-Франціско, а ваш міст через протоку Золоті ворота точнісінько як пішохідний міст через Дніпро.

— Вам, я бачу, подобається проводити паралелі, — зауважив Едвард. — В’єтнам — Іспанія. Півострів Індокитай — Піренейський півострів. Київ схожий на Фріско. Їхні обличчя дуже схожі. Значить, є міста-антиподи. І антиподи — країни? Антисвіти?..