Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Про що ви, Едварде?

— Про одну мою нав’язливу ідею. Для вас, звичайно, не секрет, що наші країни не дуже дружать.

— Поки що, на жаль, так.

— Одного разу під час виконання службових обов’язків— я повинен цілу добу сидіти і витріщатися на власне відображення — мені раптом примарилося, що на мене дивиться мій антипод. Так, так, антипод — дуже схожа на мене людина, людина-двійник. У військовій формі. Лейтенант. Але радянський. Ми з ним протистоїмо один одному. Будь-яке зіткнення між нами потягне за собою взаємне знищення. Жахливу катастрофу, подібну до анігіляції. Як у світі елементарних частинок.

— Мені здається, — задумливо сказала Анна, — що ви людина дуже вразлива, неспокійна, рефлективна. Чи не живе цей антипод усередині вас? Як дух протиріччя?

— Ні. По-моєму, не живе.

— Ви цього певні?

— Цілком. Зовсім недавно я пройшов рентген.

— Даремно ви жартуєте. Я серйозно.

— Я теж.

— Значить, за вашою теорією, ми з вами античастинки? Так би мовити, рядові представники різних світів. І наша доля — катастрофа, перетворення в ніщо?

— В усякому разі наші світи йдуть до цього.

— Дайте мені вашу руку.

Він послухався і раптом відчув міцний потиск руки.

— А я думав — ворожити будете.

— Просто я подумала, що катастрофи можна уникнути.

— Чи не з допомогою рукостискань?

— Коли дружать окремі люди, то братаються міста, народи, країни. Я пропоную вам дружбу. Я дуже хочу, щоб дружили наші народи.

Потиск Едварда у відповідь був теж міцним і щирим.

Наступного дня вранці Едвард і Анна разом прийшли в аеропорт. Анна відлітала першою. Едвард незграбно простягнув їй букет бузку.

— На прощання, — промимрив він, дивлячись убік. — Від когось я чув, що бузок дарують тому, кого… хто… — Він довго не міг дібрати потрібне слово.

Анна занурила обличчя в букет, намагаючись заховати в квітах трохи розгублену посмішку.

Едвардові запам’яталось: Анна повільно піднімалася по трапу в літак, прощально махала йому. Як смертельно поранені звірі, ревли літаки. Навколо метушився, штовхався, схлипував безликий натовп пасажирів і проводжаючих. З будівлі аеропорту долинала сумна, неймовірно сумна музика.

Уривчасте виття сирени.

Динаміки на Лоурі байдуже повідомили:

— Оголошується надзвичайне становище. Бойова готовність — підвищена.

Особовому складу було заборонено виїзд з території бази.

В усіх підземних спорудах різнобарвними вогнями транспарантів спалахнули пульти, заметушилися стрілки на шкалах приладів, замерехтіли на екранах осцилографів зелені змійки синусоїд. Едвард перевіряв готовність системи наведення. Поряд з ним біля пульта заправки ракети паливом вовтузилися Торлоу й Картленд. Останній, як завжди, був під градусом.

— Чує моє серце, — зітхав Картленд, — бути сьогодні тривозі.

— Бойовій? — запитав Едвард.

— Не знаю, — стенув плечима Картленд. — Коли оголошують тривогу, то нам не доповідають, — бойова вона чи учбова. Тривога, та й годі!

— І більше нічого не говорять?

— Ну, іноді зі штабу стратегічного авіаційного командування дають ввідну. Вона завжди однакова. Зміст її приблизно такий. Несподіваним маневром, — Картленд змінив голос, явно когось удаючи, — противник сконцентрував великі контингенти своїх військ на кордонах держав “вільного світу”. Його стратегічна авіація піднялася в повітря і взяла курс на Американський континент. Підводні човни вийшли на вихідні бойові позиції. Для захисту національної безпеки і свободи в усьому світі наказую: всіма силами і засобами завдати попереджувального удару по скупченнях військ і стратегічних військових базах противника…

Перевіряючи прилади, Едвард відкрив задню кришку блока настройки програмного механізму. Звідти раптом випала блакитна папка. Едвард швидко підняв її і став перегортати папери, що лежали в ній. Можливо, ця папка, яка належала, очевидно, Кеннану, з’ясує причини його загибелі? На аркушах — формули, графіки, таблиці розрахункових даних… Нічого цікавого. Едвард хотів був сунути папку в стіл, коли йому на очі потрапив складений учетверо аркуш паперу великого формату. Він машинально розгорнув його і побачив контурну карту північної півкулі Землі. Декілька еліптичних кривих з’єднували точку поблизу Денвера і ряд точок у східній частині Європи. На карті особливо вирізнялася червона жирна лінія, проведена просто через Північний полюс. Вона починалась від Лоурі і впиралася в невелике кружальце, акуратно заштриховане червоною тушшю. Поруч з кружальцем — дві червоні плями, мов дві краплі крові.

— Значить, мого попередника цікавила ціль, на яку запрограмовано “Титани”, — прошепотів він. — І здається, Кеннан визначив її.

У пункті управління висіла величезна політична карта світу. Едвард переніс координати цілі на карту. Географічна широта 50°27?, географічна довгота… Він був приголомшений результатом.

— Бути цього не може! — голосно й чітко вимовив він уголос.

Офіцери повернулися в його бік. Едвард поклав папку в свій стіл і, не не звертаючи ні на кого уваги, похитуючись, пішов до виходу.

— Що з ним, Дик? — здивовано спитав Торлоу Картленд. — Перебрав, чи що?

Торлоу знизав плечима. Потім махнув рукою і промовив:

— Усі ми психопати!

Едвард піднявся на поверхню. Швидше геть, подалі від Лоурі, від цього диявольського місця! Він ішов, не розбираючи дороги, розгублений, здивований, схвильований. Перед очима невідступно стояло акуратно заштриховане червоною тушшю невеличке кружальце, що позначало ціль. Поряд з ним, наче бризки закипілої крові, кілька пролитих крапель туші.

Нагорі було похмуро. Мрячив дрібний дощ. Все довкола було забарвлене в одноманітний сірий колір — і похмуре весняне небо, і пустельні кам’янисті гори, і мокрі бетонні плити над шахтами. Був чи то вечір, чи то ранок. Далеко-далеко на заході в сірій туманній імлі розчинилося плато, а там, де земля непомітно перейшла в небо, сумно маячив блідий сонячний диск.

Тут не було нічого вартого уваги, крім каміння і хмар. І це сіре каміння здавалося дзеркальним відображенням таких самих сірих хмар. Ніщо не пом’якшувало мертвого пейзажу — ні травинки, ні кущика, ані деревця. Лише безладне нагромадження голих прямовисних скель і вулканічних конусів. Тут усе нагадувало про смерть. Смерть причаїлася над бетонними плитами шахт. Смерть дивилася моторошними черепами з жовтих попереджувальних щитів: “Заборонена зона! Стрільба без попередження!” Смерть сунула бетонною дорогою нескінченним потоком автомашин і тягачів: вони перевозили вантажі на спорудження пускових комплексів сусідньої бази. “Гнізда великих птахів”, як бездонні колодязі, цілодобово поглинали бетон, устаткування, ракети, людей. Новий Світ нестримно занурювався в пітьму. В легкових автомобілях хвацько котили офіцери в формі інженерного корпусу армії. Блискучі мундири. Золото погонів. Знаки розрізнення. На зосереджених обличчях тупа заклопотаність…

В Едвардовій пам’яті спливло обличчя Ньюмена, його розповідь про цю місцевість:

“Колись тут був вулканічний край. Виверження вулканів несли спустошення і смерть. Люди, безпомічні, безсилі розібратися в причині вивержень, в страху залишили свої помешкання і шукали порятунку від смерті. Але вулкани невблаганно наздоганяли їх. Люди згоряли в потоках лави, гинули під градом каміння, задихалися від вулканічних газів.

Вулкани вселяли в людей забобонний страх перед таємничими силами природи. Їм ввижалося, що в похмурих глибинах землі існував ворожий світ злих могутніх духів, які ненавиділи людей і все земне.