Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Метісон люто плюнув у напрямі динаміка. Брайлі віртуозно вилаявся. Голос Мефістофеля, який знов затягнув за перегородкою:

Сатана радіє там,

радіє там…

заглушив останні слова з динаміка і перші прокльони “трогів”.

На лівій руці Ньюмена червоніла пов’язка з написом “04” (оперативний черговий). Поруч з ним за столом сидів незадоволений Фрікер. Його повинен був замінити Едвард на посту помічника оперативного чергового.

— За запізнення даруй, Фрік. Зовсім забув про чергування. Година за мною.

— Я звик. Кеннан був таким самим розтелепою.

— Навряд чи таким. Порівняння явно не на користь Кеннана.

— До речі, ти мені зараз нагадуєш його не тільки цим.

— Чим же ще?

— Виглядом. Напередодні самогубства він мав точнісінько такий зацькований вигляд.

— Дається взнаки підземна екзотика. Незабаром акліматизуюся.

— Тільки не поріши себе раніше.

— Не турбуйся. Я ще встигну спокутувати перед тобою свою провину.

Едвард швидко продивився записи у вахтовому журналі, перевірив апаратуру, секретні документи і розписався в журналі прийому чергування. Фрікер, вручивши йому ключ від пульта, поплентався в “Печеру”. Через прочинені двері пункту управління було довго чути, як голосно відлунювали в тунелі його кроки.

Знову звична обстановка. Стерильна чистота, кондиціоноване повітря. Неонове світло, від якого обличчя Ньюмена скидається на обличчя утопленика. Пульти. Телефони. “Тривожний сейф”. Праворуч на черговій хвилі надокучливо потріскує приймач зв’язку. Едвард зрушив ручку настройки. Стрілка повільно попливла по шкалі. Париж, Монтевідео, Москва, Токіо…

Невеликий армійський приймач з написом на табличці: “Увага! Ворог підслуховує!” вмістив у себе величезний світ. Весь світ, охоплений тривогою. Ефір — розтривожений вулик. В дикій вакханалії звуків змішалися писк морзянки, шурхіт перешкод, сплески музики, схвильована мова — російська, англійська, французька… Свідомість вловлювала зміст зрозумілих будь-якою мовою слів: “напалм… президент… мітинг… В’єтнам… блокада…”

Із дзеркальної панелі пульта просто у вічі дивиться відображення. Едвард кивнув йому, але воно тільки гидливо скривилося. Воно було безбарвним, примарним, наче з того світу. Змарніле неголене обличчя, темні круги під очима, зім’ята форма. І знову знайомий голос, його, Едварда власний голос ятрить розпалений мозок:

“Отже, тепер над “і” всі крапки. Тепер тобі відома ціль. Ціль, заради якої ти служиш. Чудове, мирне місто приречене на загибель. Вона перебуває тут, ця загибель, на Лоурі, в боєголовці “Титана”. І ще в твоїх руках, Едварде. При нападі фашистів на цю країну їхні перші бомби впали на Київ. Люди підняли місто з руїн і попелу. Тобі судилося його знову зруйнувати”.

“Облиш. Хто я такий, щоб впливати на світову історію? І хто ти такий? Лейтенант Антимакклорі. Елементарна частинка. Нікчема. Шматок гарматного м’яса”.

“Помиляєшся. Я — твоя протилежність. Ти — смерть. Я — життя”.

В мозок знову вдирається голос із приймача:

“…сенатор Фулбрайт закликає уряд США припинити бомбардування Північного В’єтнаму”.

“…уряд Польської Народної Республіки заявив…”

“…я, домогосподарка, мати трьох дітей, протестую…”

“Я сенатор… — пробубонів в унісон із приймачем Антипод. — Я уряд… Я домогосподарка…”

“Хто ж ти такий врешті-решт? — вибухнув Едвард. — Ракетник чи домогосподарка? Чи Наполеон?”

“…екіпаж австралійського судна “Бунару” відмовився перевезти військовий вантаж у Південний В’єтнам”.

“Я екіпаж”, — уперто повторював Антипод.

Едвард вимкнув приймач. Йому стало не по собі, Що це? Різновид психозу?

Оглушливо задзеленчав черговий телефон. Ньюмен зняв трубку,

— Оперативний черговий “Вулкана” майор Ньюмен слухає… Так. Зв’язок у нормі. Очікується сильний вітер? Зрозуміло. Слухаюсь.

Ньюмен поклав трубку і записав повідомлення в оперативний журнал. Випадково він поставив пляму. Едвард звернув увагу, що почерк Ньюмена був схожий на почерк Кеннана. Такий же розгонистий, з характерним нахилом. Здавалося, що запис у журналі і розрахунки траєкторій польоту “Титана” були зроблені однією людиною!

— Послухайте, Ньюмен, — сказав Едвард, — а ви справді знаєте, на яку ціль запрограмовано “Титан”?

Пауза. Ньюмен продовжував писати в журналі.

— Навіщо вам так багато знати?

— Я серйозно. Мені треба докопатися до однієї істини.

— Ну й копайтеся собі на здоров’я. Тільки ради бога, не викопайте ще одного Хіггінса.

— Я копався. Хіггінса, правда, мені викопати не довелося, однак при розкопках я знайшов розрахунки траєкторії.

Ньюмен зблід. Перо авторучки затремтіло й зупинилося, не дописавши до кінця слово.

— Значить, ви…

— Так.

— Але як ви знайшли?

— Випадково. Під час перевірки обладнання. Певний, що цю папку бачив і Кеннан.

— Не знаю. Далебі, не знаю. Я не виймав її з тих пір, як закінчив розрахунки.

Ньюменові явно не сподобалося відкриття Едварда.

— Відтоді, як я знаю ціль, — сказав Едвард, — я не знаю спокою.

— Що ж вас так хвилює?

— Ціль. Це жахливо. І злочинно.

— Але це ж не ви її намітили.

— Ви просто не знаєте, що таке Київ. Чудове місто. Колиска російської цивілізації. Для мене зруйнувати Київ — значить зруйнувати цивілізацію, вбити сотні тисяч невинних.

— Не говоріть дурниць, Макклорі. Чудове місто, цивілізація, люди. Ви знали, куди йшли, і свідомо наділи форму “джі-ай”. Якщо ви хочете бути завжди ситим і вдягненим, якщо ви не проти гарантованого заробітку і гарної репутації на додаток, то не робіть мелодрами з історії з ціллю. Дивіться на життя простіше. Пошліть під три чорти сантименти. Плюньте на них тисячу і один раз. Адже армія вам дає усе необхідне — гроші, харчі тільки для того, щоб ви в потрібний момент повернули ключа у положення “пуск”. Решта вас не обходить… Ваша справа — виконувати накази.

— Ви говорите жахливі речі. Свої вбивства нацисти виправдовували так само: нам наказали, ми вбивали.

— Свята простота! Хто ж після Нюрнберга буде повторюватись: зводити крематорії, вішати на воротах “Кожному своє”, в поті чола свого перетворювати рід людський на абажури, мило, ковдри та інший ширвжиток, а лише потім у попіл. Погодьтеся, Макклорі, метод вельми примітивний. Це в наше атомне століття. Кустарництво, та й годі. Раціональніше перетворювати людей на попіл зразу. Невдовзі ви до всього звикнете. Вас не мучитимуть докори сумління. Найжахливше видаватиметься вам простим і буденним заняттям. Правильно вам сказав тоді Брайлі: незабаром ви станете таким самим “трогом”, як і всі. До того ж будь-який з них поверне ключа не задумуючись.

Едвард був збентежений позицією Ньюмена. Він мовчки ввімкнув телевізор візуального огляду шахти. На екрані з’явилося зображення головної частини ракети. Едвард покрутив на панелі ручку управління рухом телекамери по вертикалі шахти. “Титан” проповз по екрану від боєголовки до двигунів.

— Ось вона, ракета “Титан”, яку ви мені так художньо розписували, — сказав він Ньюмену. — Спочатку вона була для мене просто осердям колосальної потенційної енергії. Якоюсь неживою, гігантською конструкцією, ущерть напханою електронікою. Тепер я дивлюся на це по-іншому. В цій махині злилися докупи метал, політика, страх, цивілізація, смерть, електроніка, праця, життя. Навіть сотні тисяч життів.