Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Він, зокрема, прорік, що “його робітники особливо розсердилися тому, що прибуття “Максима Горького” змусило військовий фрегат США “Вріланд” відмовитися від стоянки у пасажирському порту”. З десяток тільки пасажирських суден з різних капіталістичних країн стояли у ті дні біля причалів Нью-Йорка — і нічого. А один радянський турбохід з’явився на Гудзоні, і на тобі — місця забракло! Містер Боуерс навіть не спромігся на вигадливішу версію. Зрештою головне, щоб на прицілі трималося: скрізь нам, американцям, заважають ці росіяни, навіть у нас вдома.

Містер Боуерс запевнив пресу, що такий само прийом чекає наше судно на всьому Східному узбережжі Сполучених Штатів. Та вийшла у нього осічка.

Через згаданий інцидент туристи й екіпаж не зазнали незручностей, хоча в Нью-Йорку радянському судну не продали ні води, ні палива. Причина та ж: портові робітники, мовляв, не хочуть обслуговувати… Прорахувалися: судну вистачило власних запасів.

І ось “Максим Горький” заходить до Філадельфії. Судно ставлять до причалу. Хочете купити води і палива? Будь ласка! Все як належить. У чому річ? Все з’ясувалося на другий день, коли ми побачили місцеву газету “Філадельфія інкуайрер” із статтею “Радянське судно зустрінуте гостинно”. У ній було сказано: “…Ні Боуерс, і ніхто інший з високих офіційних керівників у Нью-Йорку не може відповісти, чому у Філадельфії все пройшло так гладенько”. Далі — інтерв’ю з мером Філадельфії Стівеном Блекпулом. На запитання кореспондента, чому не виникло жодних ускладнень з нашим судном, він відповів: “Я не одержував ніяких вказівок не приймати радянське судно”.

Ні про яку ініціативу знизу, від робітників, він і словом не обмовився — не було її. Отже, відмова нью-йоркських портових властей була шита білими нитками. Чого вони прагнули? Зірвати наші рейси, підірвати престиж

радянського судна в очах західнонімецьких туристів? Не вийшло! А як прагнули! Тільки-но зійшли на нью-йоркський берег перші туристи з “Максима Горького”, як їх оточили кореспонденти газет і телепрограм.

— Російське судно і західнонімецькі туристи. Які проблеми контактів?

— Чому ви здійснюєте круїз на радянському судні?

— Які політичні проблеми виникають на борту?

Туристка із Західного Берліна баронеса Маргарет фон Страк відповіла кореспондентові “Дейлі ньюс”:

— Я здійснюю круїз на російському судні тому, що тут прекрасне харчування, чудові сервіс і відпочинок.

У репортера “Нью-Йорк пост” я запитав:

— Ви розраховуєте розмістити невелику інформацію чи дати репортаж про наше судно?

— О, великий репортаж!

— Про звичайний захід радянського судна?

— Звичайно, якщо врахувати нинішню ситуацію.

Про що ж ішлося у “великих репортажах”? Не знайшовши проблем, одна з телепрограм видала таке: “Сьогодні прибув російський турбохід “Максим Горький” з туристами країн Східної Європи”. Пішли на відверту брехню, щоб не вдаватися до пояснень, чому у радянських моряків і західнонімецької туристичної фірми нормальні ділові відносини.

Мильна булька про бойкот з боку портових робітників Нью-Йорка лопнула не тільки у Філадельфії. При повторному заході до Нью-Йорка нам продали і воду, і паливо. Судно обслужили без зайвих слів, навіть для годиться не згадуючи про “бойкот” портових робітників Нью-Йорка.

До речі, мені довелося стояти кілька вахт на березі, приймаючи і відправляючи наші суднові катери з туристами. Поруч з нами працювали портовики, які обслуговували невеликий причал. В першу і другу стоянки стосунки склалися дружелюбні. Їх цікавила наша країна, наші міста. Захоплено слухали про Київ, Львів, Одесу, Чернігів, Ужгород… У своєму вагончику вони частували нас кавою, ми їх — нашими соками, обмінювалися значками, сувенірами. Врешті ми запитали про бойкот. Вони й гадки про нього не мали.

Латинська Америка

З якої країни розпочати розповідь про Латинську Америку? Можливо, з Перу? Бо раптом згадалося, як серед вулиці в Лімі ми почули підсилений динаміками голос Алли Пугачової, який вимріював, “чтобьі лето не кончалось”. Ми завмерли від несподіванки, а продавець музичної крамнички стояв на ґанку і приязно усміхався, радіючи з того, що впізнав у нас радянських моряків і спеціально поставив той запис. Отже, почнемо з Ліми.

Місто багатих кварталів, цікавих споруд і сотень тисяч халуп, воно увібрало в себе залишки місцевої культури, вцілілі після конкістадорських зруйнувань.

Музей доіспанського золота в Лімі. Вироби, зібрані в ньому, — свідчення високої культури аборигенів.

Є й інший музей — інквізиції. Розмістився він у казематах і підземеллях, де колись “місіонери” боролися з “ворогами віри”. Католицька церква в усій країні поставила тортури і страти на потік, прикриваючись іменем Христа.

Ніколи не доводилося бачити жахливішого музею, ганебніших свідчень про тих, хто з хрестом ішов за поневолювачами і грабіжниками. Відкриття нових земель — то слава конкістадорів, грабіжництво — то їхня ганьба. Церква охоче відпускала їм гріхи. Зрештою, будь-яке діяння вона готова була дозволити, якщо з нею ділилися здобиччю.

Римська курія потрапила у вельми скрутне становище після відкриття Америки. Адже про народи, які населяли цей континент, нічого не сказано в Біблії. Автори її, на відміну, скажімо, од відважних древніх вікінгів, нічого не знали про заокеанські землі. Церковники цілком серйозно дискутували, чи є в індіанців душа, чи люди вони, оскільки не згадується про них серед нащадків Адама і Єви. Нарешті 1537 року папа Павло III розв’язав цю проблему. В його буллі твердиться, що жителі Нового Світу “справжні люди” і що в них є душа, яку лише треба “врятувати”, тобто прилучити до рабів Христових.

А тим часом провідці конкістадорів, християни з народження, ніяк не могли поділити між собою владу. Котиться з помосту голова Васко Нуньєса де Бальбоа, лицаря й авантюрника, першого європейця, який побачив Тихий океан і став суперником Франсіско Пісарро і губернатора Педрарієса у славі й владі. Молодший брат Пісарро, Ернандо, захоплює в полон і наказує задушити гарротою іншого суперника — Дієго Альмагро-батька, за що і потрапляє до тюрми. Самого Франсіско убивають у його власному палаці, а середнього брата, Гонсало, звинувачують у державній зраді і страчують. Одне слово, християни в Новому Світі не нудьгували.

Тепер у соборі в Лімі — могила Франсіско Пісарро, який прищеплював християнську “цивілізацію” інкам. Тим “дикунам”, які заснували велику державу, зналися на астрономії, зводили міста й дивовижні споруди. Їхнє знамените Мачу-Пікчу, місто в горах, куди не змогли дістатися конкістадори, і нині вражає людей. Площа для зборів, спортивних і військових вправ — центр архітектурного ансамблю міста. Довкруж неї — трибуни, громадські приміщення. Ліворуч — будинки для вождів, праворуч — для селян. На гірських схилах — широкі рукотворні тераси, де культивувалось різноманітне збіжжя. Місто оснащене водогоном і каналізацією. Є тут і камінь з тих, які іспанці повсюдно знищували, вважаючи за культовий реквізит. Насправді ж “камінь, до якого прив’язано Сонце” — “Інтуа тана”, — слугував інкам для спостережень за світилами. Його рівно сточені кути вказували, де сходить сонце й де воно перебуває опівдні, а вночі завдяки граням каменю визначали місцезнаходження зірок і місяця.