Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Особливо запам’яталася середземноморська Мальта. Історія цього острова заслуговує на те, щоб нагадати про неї детальніше.

Мальта у всі часи була між двома світами — арабським (мусульманським) і Європою, які свої прагнення видавали за обстоювання релігійних догматів.

Мальта стала між ними островом-фортецею, потім островом-розбійником, місцем змішування народів.

За сотні років до нашої ери острів колонізували фінікійці. Потім сюди сягнула рука Карфагена, згодом Риму. А далі його завойовували араби, візантійці, нормани. У 1530 році на острові осів рицарський орден іоаннітів, або мальтійський, заснований ще хрестоносцями.

На зламі XVIII і XIX століть великим магістром католицького мальтійського ордену став російський православний імператор Павло І. Як це сталося?

На ті роки припадає початок діяльності молодого Наполеона. На противагу іншим європейським вінценосцям, які погордливо ставилися до простолюдина-корсіканця, правитель Росії зав’язав з першим консулом Франції дружні стосунки. Наполеон віддячив за приязнь своєрідно: наказав пошити нові мундири для російських солдатів і офіцерів, які потрапили в полон під час воєнних дій в Австрії та Італії, і, видавши їм зброю, з почестями відпустив на батьківщину.

Стосунки між російським імператором та Наполеоном зайшли так далеко, що вони вирішили виступити разом проти Англії, завдавши їй удару в… Індії. Павло І розпорядився навіть спорядити туди розвідувальний загін донських козаків. Кінцевою метою було позбавити Англію азіатської житниці, а потім розгромити і саму острівну імперію.

Напередодні цих подій Бонапарт, відбивши в англійців Мальту, передає Павлу І знаки верховної влади великого магістра мальтійського ордену.

Наполохані цим союзом англійці через своє посольство у Петербурзі зав’язують стосунки з невдоволеними Павлом І придворними. А їх було чимало серед вищого дворянства, де більшало жертв неврівноваженого характеру російського імператора. Коли світ обійшла звістка, що Павла І задушено у його спальні, Наполеон одразу впізнав тут руку англійців. Спілка Росії і Франції розпалася. Донських козаків відкликали з походу.

Оце, здається, і є найбільш давній, з відомих історії, факт зв’язків нашої країни з Мальтою.

І раптом у головному храмі острова — соборі Іоанна Богослова бачу пам’ятник нашому співвітчизнику, про який не доводилося чути. Переді мною — запорозький козак. У мармурі. Як частина скульптурної композиції. Як сталося, що запорожець увічнений тут?

Композиція, подумалось, покликана прославити образ якогось лицаря. Хоча він більше нагадує лихваря або купця. Ліворуч під ним — раб-негр, який догідливо дивиться на господаря. А праворуч — запорозький козак. Напружений могутній торс, кожен м’яз говорить про порив до волі, в очах — ненависть і мука. В центрі композиції — текст латиною.

Поволі проходжу повз скульптурну групу. Промені світла падають на козакове обличчя, відтіняючи його, і здається, що по щоці козака котиться сльоза. Вражаючий ефект!

Старанно фотографую. В Києві показую фото фахівцям. Вони ніколи не чули про цю композицію. Але підтверджують: на ній справді запорозький козак. Зверху — то донатор храму (той, що дав кошти на його побудову) на ім’я Ніколао Коттонер. А козак і негр — образи алегоричні. Козак символізує Нескореність, Силу Духу, негр — Рабство. Скульптор невідомий, але він з послідовників манери Мікеланджело. Композицію створено десь після 1680 року.

Чому саме наш земляк став для скульптора та, певно, й замовника, символом нескореності? Звідки це правдиве уявлення про моральні якості запорожців?

Тут можна робити тільки припущення. Відомо, що запорозькі і донські козаки боронили наші землі від татаро-турецьких набігів, і бувало, попадали в полон. Можливо, цих невільників продавали і на Мальту, де вони вражали своєю волелюбністю. Бо запорожець зображений міцною тілом і духом людиною, для якої життя немислиме без волі. Ця версія, з огляду на характер скульптури, здається найбільш близькою до істини. Але можлива й інша. На час створення композиції запорозькі козаки були досить відомі у Європі як хоробрі воїни, учасники далеких походів (наприклад, отамана Сірка до Франції), як учасники військово-дипломатичних місій.

Та як би там не було, але відгук нашої далекої історії там, на далекій Мальті, справді вражає.

Мир нашому дому

На північ від Британії лежать Фарерські острови. Це — датська провінція, яка має свою автономію. Островів — двадцять, заселених — сімнадцять. Тут свій парламент, і своє самоврядування. Сувора природа, віддаленість від і континенту створюють враження, що острови ці — на краю і землі. Їхня столиця Торсхавн скидається скоріше на добре впорядковане селище, ніж на місто. Вулиці просякли запахом риби і моря. Тут, як і в Ісландії, розводять овець і ловлять рибу.

Ледве ми ступили з судового катера на причал, як ураз почули:

— Здрастуйте, товариші!

Навіть не встигнувши здивуватись, за звичкою відповіли: “Здрастуйте!” і побачили перед собою ставного молодого чоловіка з голубими очима.

— Андре Нікласен, — назвався він, — вітаю вас від імені Товариства радянсько-фарерської дружби.

Андре — фарерський комуніст. В свій час навчався у Москві, чудово володіє російською мовою. З нами, радянськими громадянами, зійшовся швидко. У розмові з ним забуваєш, яка велика відстань між нашими країнами. Ми — однодумці, і це одразу стирає кордони.

Андре розповідає:

— Нас, комуністів, на островах небагато. Буржуазна пропаганда зображає нас “агентами Москви”.

— Невже й тут такої ж співають?

— І є люди, які їм вірять! Але ми боремось, ми прагнемо правильно інформувати людей про себе й про події в світі.

Андре розповів, що Товариство радянсько-фарерської дружби було створене 1979 року. Воно нараховує понад 600 чоловік. Це не так мало на 42 тисячі населення.

Голова Товариства — ректор єдиного тут вищого учбового закладу Андріяс Файгорд. Людина ліберальних поглядів, він побував у нашій країні, пересвідчився в щирості нашої миролюбної політики.

Ми провели в Торсхавні волейбольні матчі із студентами, обмінялися думками про становище в світі, говорили про чудові романи всесвітньовідомого фарерського письменника Вільяма Хайнесена “Чорний казан” і “Пропащі музиканти”, видані в нашій країні.

Не забути також вечір, проведений разом з комуністами Західної Німеччини. Гостями екіпажу були керівники організацій НКТІ з чотирьох земель ФРН: Гамбурга, Шлезвіг-Гольштейна, Нижньої Саксонії і Бремена. Ця бесіда допомогла ближче познайомитися з нелегкими долями борців за справу робітничого класу на Заході. Такий вечір красномовніше від багатьох книжок розкриває становище трудящих в капіталістичній країні. Залишилися в пам’яті також зустрічі з комуністами Італії, Португалії, з прогресивними діячами Латинської Америки.