Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Потім, уже серйозно, додав:

— А взагалі не вистачило б ніякого золота, щоб гідно поцінувати подвиг наших мужів науки на славу рідної батьківщини.

Природа щедро наділила П. П. Семенова не лише багатьма талантами, але й чудовими душевними якостями. Він був людиною великого серця — гуманним, безкорисливим, винятково чуйним. “А який великий інтерес становила бесіда з ним! — згадував перший президент Географічного товариства СРСР Ю. М. Шокальський. — Глибина і різноманітність інтересів, влучні зауваження і вельми цікаві приклади з його багатої життєвої практики — все це робило розмову з ним надзвичайно цікавою. А яке вміння розібратися в скрутній ситуації і порадити найкращий шлях! І все це ніби жартома, легко, привітно і зі щирою доброзичливістю”.

Ще в січні 1914 року Петро Петрович почував себе бадьорим і здоровим. А 26 лютого його не стало. Вченому йшов тоді 88-й рік…

На позачергових зборах Російського ентомологічного товариства, присвячених пам’яті великого вченого, пролунали проникливі слова: “Хай же збережеться пам’ять про нього на багато віків і хай стане він яскравою провідною зіркою нам усім і нашим нащадкам, як рідкісний взірець людини, яка зуміла плідно прожити своє довге життя, яка не злегковажила жодним з відпущених їй талантів людини, яка багато й успішно попрацювала для блага всіх людеи і їхнього прогресу!”

Стоїть у старовинному російському селі Урусово на березі річки Ранови, великий дерев’яний будинок. Це музей-садиба “Рязанка”. Тут народився і провів дитячі роки підкорювач Тянь-Шаню.

Височить на західному березі озера Іссик-Куль величний постамент. Це-пам’ятник подвижнику, який починав звідси свої походи до вершин Тянь-Шаню

ФАНТАСТИКА

Василь Моруга ХТОСЬ ЖЕ СКОРЯЄ НЕПІДКОРЕНЕ Оповідання

Все йшло як годиться. До вершини лишалось якихось кількадесят метрів: вийти з оцієї западини, і її навислий над ущелиною могутній лоб відкриється просто перед очима. З останнього виступу він бачив її вже зовсім зблизька — ту вершину, яку звідси, з цього майже прямовисного схилу, досі вважали недосяжною. Мине зовсім небагато часу, і ця стіна скориться йому. Отам, трохи вище, на крутому скелястому лобі, він закріпить прапорець. Не на вершині, бо ж туди вже ступали не тільки досвідчені альпіністи, але, траплялося, і початкуючі. Саме тут, звідки на неї ще ніхто не сходив. Та, врешті, якби йому навіть не повірили, яке це має значення? Головне те, що знатиме він: йому вдалося подолати досі нездоланне, а разом з ним перемогти щось у собі. А може, і не тільки в собі. Ще і в тому, хто, побачивши це урвище, повірить у його перемогу й надихнеться нею.

Він перевів подих і взявся забивати у тріщину страхувальний гачок. Так, тут повинен витримати! Скелеруб легко ковзав у долоні: він умів бити не розмахуючись. Для справжнього альпініста — звичне діло, а от забивати гачок без рук, тримаючи скелеруб… зубами, міг тільки він.

— Віртуоз! — жартували хлопці, таки трохи заздрячи йому. — Та тобі в цирку виступати з таким номером. Продаємо назву: “Зубовне сходження”… Ні, краще “Альпійський дятел”. Але для альпініста такі номери ні до чого…

— Може, й так, — погоджувався він. — Тільки якби сходили, наприклад, босоніж, я спробував би навчити і ноги тій роботі, яку ми виконуємо руками. У своєму ділі треба вміти навіть неможливе. Принаймні прагнути до цього.

Гачок повільно заходив у тріщину. Нічого, поспішати нікуди. Поспіх у їхній справі може виявитись, як помилка у саперів, останнім.

Раптом йому здалося, що з-за вершини хтось сипнув жмут тьмаво-зелених променів. Він підвів голову і відсахнувся; прямо перед ним, здавалося, зовсім поряд зависла якась дивна велетенська зірка, його немов прошило струмом; нараз почувся легенький тріск, щось хруснуло, зашур хотіло… Він устиг зрозуміти, що зірвався і падає, але моменту падіння не відчув. Ніби якась невидима сила загальмувала його, затримала якраз на виході з западини. Тіло стало нечутним й невагомим. Навіть розсічена щойно щока не щеміла.

“Зірвався?” — зненацька простугонів над ним (чи у ньому?) чийсь глухуватий, немов проціджений через вібратор, байдужий голос: ні співчуття, ні зловтіхи.

“Здається”, — він подумки мимоволі відгукнувся на те запитання.

“Так воно і є, а не здається, — спокійно констатував той же голос. — Назви мету свого сходження: пошук цінних металів, наукове відкриття… Що понесло тебе сюди, яка потреба?”

“Вершина”, — знову підсвідомо підкорився він голосові.

“Не розумію. Там є таке, що становить практичний інтерес?”

“Просто вершина, сходження”.

“Але ж це нерозумно. До неї можна дістатися без ніяких зусиль на гелікоптері або ж піднятися протилежним схилом. Там значно легше, безпечніше, там багато уже пройшло”.

“Тим-то й воно, що багато. Тут же — ще ніхто не проходив… до мене”.

“А сенс? Що відкриєш ти для суспільства, окрім хіба ще одного доказу існування закону земного тяжіння, своїм падінням, — без тіні іронії пробубонів голос. — Врешті, не будемо про суспільство: тобі самому що дало б це сходження? Може, славу переможця, лаври першопрохідця? Але ж тут навіть не було б свідків твого тріумфу, тебе тут ніхто не бачить”.

“Я бачу себе, я! — мало не вигукнув він уголос. — І цього мене побачить той, перед ким колись постануть інші недосяжні верхів’я — не в горах, у житті, і якщо людина знатиме, що хтось же таки скоряє не підкорене раніше, вона сама цього прагнутиме. Так ідуть уперед. Скрізь. У всьому”.

“Але ж не лобом до землі, як ти зараз полетиш”, — насмішка, яка, здавалося, прозвучала в голосі, ніби відкрила малу шпаринку, що нею поволі почало стікати з нього заціпеніння.

“Я, здається, ще не падаю”.

“Не падаєш, бо тебе поки що тримає мій антигравітатор. Зараз ми вимкнемо його, і ти продовжуватимеш падіння за всіма законами земного тяжіння”.

“Але хто ти?” — він майже прийшов до тями; принаймні спромігся не тільки подумки відповісти, але й запитати сам.

“Це не має ніякого значення, — незворушно простугонів голос. — Тим паче, що допомогти тобі ми нічим не можемо. Такий порядок: ми не втручаємось у проблеми вашої цивілізації, у ваше життя. Ми спостерігаємо”.

“Для чого ж ти затримав мене?”

“Тільки з метою уточнити дещо. А тепер — прощай!”

…І в ту мить, коли заціпеніння зійшло з нього, він, уже падаючи, встиг зачепитися пальцями за ледь помітний виступ на скелі. Він повис над урвищем на волоску, точніше кажучи, на пальцях. Гостре каміння впилося в них, та болю він не відчув. Тільки б утриматись! Ноги обережно вимацували якусь приступку, якусь, хай би хвилинну, опору і не знаходили її. Перед очима пливли тьмаво-зелені кола…

Здається, минула вічність, доки він знайшов — ні, навіть не опертя, не виступ, а якусь шерехатість на гладенькій скелі. Закріпити б страховку: трохи вище, де й місце годиться для цього — вузенька щілинка. Та як? На одній руці йому не втриматись. А пальці вже затерпали.