Привіт, Синичко!
Шрифт:
Тато. Гаразд, гаразд.
Мама. Ага, ось (Знімає трубку.)
Стукають вхідні двері. Заходить Сергій.
Сергій. Привіт!
Мама. Сергійку! Де ти був?
С е р г і й. У кіно ходив. А хіба що?
Т а т о. З ким?
Сергій (дещо здивовано). З Олею. А в чому справа?
М а м а. Ні в чому, ні в чому. А ти уроки приготував?
Сергій. А-а. Звичайно.
Тато. Ану, покажи зошити.
Сергій. Які зошити?
Т а т о. З завданнями твоїми. З рівняннями, із вправами, з формулами.
С е р г і й. Та що це з вами? Ба, дай пожувати що-небудь.
Т а т о. Як ти з батьками розмовляєш?!
Сергій. Приготував! (Іде до своєї кімнати.)
Зразу ж звідти лунають звуки біту.
Тато (прочиняє двері в синову кімнату. Кричить). Припини негайно!
Музика уривається. Виходить Сергій.
С е р г і й. Та що з вами таке, поясніть доладно. Що трапилося?
Мама (до Тата, заспокійливо). Колю! (До сина.) Нічого, синку. Просто тато вважає, що ти мало сидиш за підручниками. Можливо, він і має рацію. 1 ще — ми вирішили взяти тобі вчителів, ну, репетиторів — з математики і з мови. Адже в тебе письмові іспити.
Сергій (чимдалі дужче дивується). А це навіщо?
Тато. Навіщо — це нам краще знати.
Мама (тим же тоном). Колю! (До сина.) Бо в нас є побоювання щодо цих предметів. А нам же хочеться, щоб ти отримав гарний атестат. Ти справді мало вчишся.
З'являється Бабуся з тацею. На ній тарілки, чашка. Іде в Сергієву кімнату.
Тато (до Бабусі). І перестань, прошу тебе, носити їжу йому в кімнату. Нехай їсть у їдальні чи на кухні. Окрему кімнату дано йому для того, щоб він у ній вчився. (М'яко бере Бабусю за плечі, повертає й направляє назад.)
Сергій. Ні-чого не розумію!
Гасне світло.
Голос О л і. Ой, Серьожко, перестань. Перестань зараз же!
Голос Сергія. Іще чого!
Голос Олі. Кому я сказала!
Вмикається світло. У вітальні Сергієвої квартири сидить у кріслі за столиком О л я. Ззаду схилився над нею Сергій. Цілуються.
На столику розкриті книжки, зошити.
О л я (вивільнюється). Ну, все. Досить!
С ер г і й. Ну Оль...
О л я. Ніяких Оль. Сідай, будемо вчити.
Сергій (знехотя йде до дивана). Ну чого ти така серйозна?
О л я. Я не серйозна, а відповідальна. Сідай, тобі кажуть.
Сергій. Гаразд. Тільки спершу... (Підбігає і цілує її.)
О л я (слабо пручається. Вивільнилась). Ну чому ми такі нерозумні?
Сергій. Хіба цілуватися — нерозумно?
О л я (усміхається). Не знаю. Напевне. І говоримо завжди якісь нісенітниці.
Сергій. Ну гаразд. Давай поговоримо про щось серйозне.
О л я. Давай.
Сергій. Про високомолекулярну хімію. О л я. Ну, починай.
Сергій (пустує). Високомолекулярна хімія — це добре.
О л я. Так, ви маєте рацію.
С е р г і й. Це дуже добре. О л я. Як ви праві!
С е р г і й. Я жити не можу без високомолекулярної хімії.
О л я. Я так і уявляла.
Сергій. Скільки проблем, гіпотез...
О л я. Бачу, ви глибоко обізнані з цим предметом.
Сергій. Ще б пак! Я кращий спеціаліст із високомолекулярної хімії на нашому поверсі.
О л я. Я відчуваю в вас справжню одержимість.
Сергій. Щось фатальне.
О л я. Фатальну глупоту.
С е р г і й. Ну от!
О л я. І от так — щоразу. Варто нам зустрітися, і плещемо казна-які нісенітниці. А коли я тебе
не бачу — що б зі мною не трапилось, — я завжди думаю, навіть на уроках, як я тобі буду про те розповідати. Я уявляю собі твою реакцію, як ти слухатимеш, як засмієшся, як нахилиш голову...Сергій проводить рукою по волоссю.
Як пригладиш волосся — все-все. І потім я думаю про всілякі цікаві і розумні речі: я уявляю, як ми ідемо в театр чи в музей... А ледве побачимося — у голову лізуть якісь дурниці, і ми вимовляємо слова, що нічого не важать, незначущі, пусті... І я навіть не можу думати ні про що розумне. Може, від любові меншає розуму? Я помітила — у всіх закоханих якийсь пришелепкуватий вигляд. Я навіть, здається, десь про це читала. І навіть коли просто вулицею йдуть двоє закоханих — адже зразу видно, коли люди закохані, правда? — усі якось поблажливо усміхаються.
С е р г і й. То вони заздрять.
О л я. Ти гадаєш?
Сергій. Звичайно. Адже не обов'язково заздрити лише по-лихому. Вони заздрять по-доброму і згадують, як і самі колись так само ходили, трималися за руки, цілувались...
О л я. А чому вони тепер так не ходять? Нехай усі так ходять. Уявляєш, було б здорово! Все місто йде, побравшись за руки. І сміється. І радіє. І ніхто нікуди не квапиться. І нікого не ждуть батьки, тому що батьки теж гуляють десь, побравшись за руки, і розмовляють про всякі дрібниці. Чому ти смієшся?
С е р г і й. Та я уявив собі своїх старих. Ні, справді. Ідуть, обійнявшись, на батьківські збори. От би Ніна Платон івна їх побачила! І Ніна Платонівна... (Сміється.)
О л я (посміхається). Що?
Сергій (крізь сміх). Іде коридором... За руку... З хіміком!
О л я (сміється). Ну до чого тут хімік? Дурненький.
С е р г і й. Та це я так. Уявив на мить. А Клавдія Миколаївна? От цікаво, вона зі своїм чоловіком цілується?
О л я. Ну а як же!
С е р г і й. А по-моєму, ні. Вони тільки тиснуть одне одному руки. (Після кожної наступної репліки показує, як Клавдія Миколаївна зі своїм чоловіком тиснуть руки.) Добраніч! Добраніч, Клавдіє Миколаївно! Доброго ранку. Доброго ранку, Клавдіє Миколаївно! Як вам спалося? Дякую, Клавдіє Миколаївно. До побачення! До побачення, Клавдіє Миколаївно!
О л я. І він зве її Клавдією Миколаївною?
Сергій. Ну, не знаю. Може, Клавонькою. Чи Клавуси-ком. Чи Клавснятком. Уявляєш, наш директор — Клавенятко. Може, він її іще якось зве. От мишкою, наприклад, чи жабкою. Або козенятком.
О л я. Та ти що, яка ж вона козенятко?
Сергій. Ну, звідки ж я знаю. Я наприклад кажу. Він може звати як завгодно. Йому ж байдуже, директор вона чи не директор.
О л я. А як ти мене звеш?
Сергій. Як? Оля, Олик...
О л я. А ще?
Сергій. Олюня, Олюнька, Оленятко.
Оля. Ні, оленятко усе-таки велике. А чимось меншим.
Сергій. Ну, Горобчик.
О л я. От горобчик мені вже більше подобається, але він чомусь викликає жаль. Він такий настовбурчений і трошки сердитий. Особливо взимку.
Сергій. Певно. Будеш сердитим. Йому ж холодно. Без штанців.
Оля. Яких штанців?
Сергій. Звичайних штанців, ну. Без брючок.
Оля (сміється). От ізнов дурненький. Дурненький-дурнень-кий. Ні, ти дуже розумний. Я часом дивлюсь на тебе і думаю: «Господи, який він розумний!» А я тобі — розумна?