Чтение онлайн

ЖАНРЫ

«Привид» не може втекти
Шрифт:

Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною – з нею раз по раз вітались – одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені

табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.

– Справжня, – авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. – Ви скільки в нього берете?

Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.

– Так, так, – сказав один із них по-російському. – Золотом промишляємо? Взяти їх!

Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника – табакерку з золотими монетами.

Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?

Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»- Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, – це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.

Першою опам’яталась Магда.

– Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! – закричала вона. – Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.

Гестапівець уперіщив її по пиці.

– Мовчати, паскудо!

Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:

– Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.

Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.

– Куди ви нас привезли? – питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.

– Не розмовляй! Іди, – штовхнув її гестапівець.

На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.

– Не піду! Що вам треба? Я співробітниця поліції безпеки! Ви не маєте права!

Та сперечатися з гестапівцями була марна річ, вони силоміць стягли Магду вниз. Підштовхнули й Ірину Дмитрівну, правда, делікатніше. Не чинив опору тільки валютник. Він знову пошепки сказав Ірині Дмитрівні:

– Не хвилюйтеся. Вам не треба турбуватися.

В освітленій великою карбідною лампою котельній Магда трохи притихла, притулилася до стіни. Валютник і один гестапівець кудись пішли. Потім із темряви вийшли двоє в чорних куртках. Одного з них Ірина Дмитрівна впізнала – це був обер-лейтенант

Зінгер. Вона не встигла здивуватися з такої зустрічі, як їй у вуха вдарив несамовитий крик Магди:

– Це енкаведе!! Десантники!!

Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.

– Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, – дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.

– Не тре-ба!! – верещала Магда. – Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..

– Не репетуй, Мозгова, – мовив другий у чорній куртці. – Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.

Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:

– Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.

Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.

– Рідненькі, дорогі, про одне прошу – не вбивайте! Що хочете зроблю для вас – начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…

З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.

– Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.

Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:

– Не треба. Найгірше вже позаду.

Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:

– Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.

– Він наш? Свій? – вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.

– Наш. Свій, – усміхнувся Федір Максимович. – Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:

– Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, – схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.

– Помирати вам рано.

– Кому потрібне моє життя, – прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.

Федір Максимович суворо подивився на неї.

– За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.

– Який же я розвідник? – здивувалася Ірина Дмитрівна.

– А це що за список? – Федір Максимович показав Лотиного папірця.

– Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.

– І після цього смієте казати, що ви не розвідник! – сердито мовив Федір Максимович.

– Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… – розгубилася Ірина Дмитрівна. – Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.

– Московська, двадцять вісім? – перепитав Федір Максимович. – Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.

– Чого ж тут соромитись, – невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.

Поделиться с друзьями: