«Привид» не може втекти
Шрифт:
Двоповерховий, відсунутий у глибину палісадника і обнесений масивною чавунною огорожею, особняк стояв на тихій сосновській вулиці. В Ірини Дмитрівни була окрема, добре вмебльована кімната з балконом, затінена заростями дикого винограду. Кімната штурмбанфюрера містилася поряд, що мало свої незручності й переваги. Незручності полягали в тому, що Ірині Дмитрівні треба було щоразу проходити через цю кімнату. Переваг було кілька: по-перше, вона без особливих хитрувань чула все, про що розмовляли по сусідству – стіна, яка розділяла кімнати, була тонка; по-друге, Ірина Дмитрівна при бажанні могла спати на балконі, де стояла невелика отоманка; а по-третє, – і це немаловажно, – до Ірини Дмитрівни не могла, коли їй заманеться, приходити куховарка Магда,
В біографії штурмбанфюрера Ірина Дмитрівна не бачила чогось незвичайного. В Мисливському замку було багато фольксдойчів. Вони виросли і вчилися при Радянській владі. Та що там старий – сама фрау Рененкампф з місцевих. Казали, що вона добра знайома чи навіть рідня старому і штурмбанфюрерові. Правда, штурмбанфюрер був невисокої думки про свою родичку, а дідусь інакше й не називав її, як стерво. Старий подобався Ірині Дмитрівні. Подобалося навіть те, як він турбувався про небожа: коли прийде з хутора, неодмінно щось принесе: то меду, то маринованих грибів, то вбиту ним дику качку. Те, що штурмбанфюрерові щодня привозили найкращі продукти, старого не цікавило – він приносив навіть сало і домашньої випічки хліб. Жодного разу не скористався з Фріснерової машини: в будь-яку погоду приходив і повертався назад пішки у своїх латаних-перелатаних мисливських чоботях. Та особливу симпатію старий завоював у Ірини Дмитрівни після того, як одного разу перелякав Магду.
Магда принесла штурмбанфюрерові сніданок. Коли прийшов старий, Магда, побачивши його, одвернулась, а потім югнула до сусідньої кімнати. Вона пошепки попросила Ірину Дмитрівну не виганяти її, запевняючи, що прийшла просто так, посидіти, перепочити, бо дуже стомилась і зле себе почуває.
Те, що Магда була не Магдою, Ірина Дмитрівна здогадувалася. Знала, що від неї можна сподіватися будь-якої підлоти. Але одного разу Магда все-таки здивувала Ірину Дмитрівну так, що та втратила відносний спокій, яким, ніде правди діти, тішилась уже кілька днів. Якось увечері Магда мало не силоміць затягла Ірину Дмитрівну до себе в кімнатку і замкнула двері. Ірина Дмитрівна зажадала, щоб Магда негайно випустила її.
– Та не бійтесь, я до вас не з тим, – обдаючи її горілчаним перегаром, зашепотіла Магда. – Послухайте, що я вам скажу. Я вже другий тиждень як тут і другий тиждень придивляюся до пана Фріснера. Побачивши його вперше, я мало не знепритомніла: мені таке здалося, навіть сказати страшно. Згодом начебто мана щезла. А сьогодні, приймаючи вечерю, він знову як глипнув на мене, то мене, вірите, наче фінкою в серце вдарили. Він! Побий мене сила божа – він!
– Хто? – не зрозуміла Ірина Дмитрівна.
– Десантник-чекіст. Із тих, що два тижні тому на Кущевській галявині висадилися. Такі вовцюгани – аж дивитися страшно. Капітан Кранц був зцапав їх, але вони і йому зубами горло перегризли. Усіх його хлопців пошмаляли. А цей – я не так його руді патли, як очі сатанинські запам’ятала, – особисто Кранца і з ним ще чотирьох наших пришив. Тільки я й лишилася жива – бог милував.
– Ви п’яні, Магдо, – сказала Ірина Дмитрівна, намагаючись приховати хвилювання, яке охопило її.
РОЗДІЛ
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙНіколи ще Наталя не готувалася так ретельно до допиту. Півдня витратила тільки на ознайомлення з документами. Жоден з них прямо не викривав звинувачувану, але взяті у взаємозв’язку вони складали те, що в кримінальному процесі називається непрямими доказами.
Переглянувши уже в котрий раз справу про утримання кубла розпусти, Наталя зрозуміла, що викликати на відверту розмову Анісімову буде нелегко. Такої ж думки був і Винник. Наталю насторожувало, що ініціатива розмова цього разу йшла від самої звинувачуваної.
– Готуйся до чергового «номеру», – всміхнувся Кравчук. – Мадам може таке утнути, що тільки держись. Ти за нею весь час стеж. А може, краще я на всякий випадок побуду на допиті?
– Ні, – рішуче заперечила Наталя. – Для початку побалакаємо з нею віч-на-віч. Вона так хоче, хай. А за мене ти не хвилюйся. Дуже прошу вас, товариші, поменше метушні в її присутності: не входьте, не заглядайте, не дзвоніть. Хай вона не думає, що ми надаємо цьому допиту якогось особливого значення.
Лежнєв в обговоренні плану допиту участі не брав – він зранку кудись поїхав. З’явився по обіді, та й то ненадовго.
– Тут планувати заздалегідь важко, – нетерпляче вислухавши Наталю, сказав він. – Зорієнтуйтеся по ходу допиту. Можливо, я потім надійду, але спеціально не ждіть.
Він узяв якісь папери, сховав їх у портфель і попрямував до виходу. Однак у дверях затримався, гукнув Наталю, якось дуже пильно подивився на неї і сказав:
– Не знаю, що вийде з однієї цікавої експертизи – іду по результат, – можливо, під кінець дня підкину вам солідне підкріплення.
Анісімову привезли о 14.10. Як було передбачено, з тюремної машини її вивели під посиленим конвоєм двох озброєних міліціонерів. Піднялися на третій поверх, пройшли коридором, де ниділи викликані на допит дівиці, яких півтора місяця тому затримали на квартирі в Анісімової. Повістки про виклик на допит їм вручили тільки сьогодні вранці, причому молоденький посильний, який вручав повістки, ніби ненароком дав зрозуміти одній із дівиць – манірній, хімічній брюнетці, що на неї чекає очна ставка. Зроблено це було зумисне – ще до викриття кубла розпусти брюнетка була на замітці в міліції. Сільву Пєтухову на очну ставку не викликали, і це теж було не випадково.
Щойно Анісімова порівнялась із свідками, хімічна брюнетка підбігла до арештованої, спробувавши передати їй пачку сигарет. Але конвоїр, що йшов слідом за Анісімовою, легко схопив сигарети.
– Назад! – крикнув він. – До арештованої не підходити.
– Подумаєш! – фиркнула брюнетка. – Не можна дати людині закурити.
– Не можна. Одійдіть.
– Сигарети поверніть.
– Одержите у слідчого.
Скориставшись із затримки, Анісімова окинула поглядом свідків і спитала в брюнетки:
– Де Сільва?
– Не знаю, – миттю відповіла та. – Я її вже три дні не бачила. Десь зникла. На роботу не виходить…
– Припинити розмови! – обірвав брюнетку конвоїр.
Конвоїри завели Анісімову у бокове відгалуження коридора, і старший, заглядаючи то в одні, то в інші двері голосно питав, де сидить слідчий Супрун. «Заблукав» він для того, щоб, не насторожуючи арештовану, дати знати слідчому про випадок у коридорі. Звелівши Анісімовій і своєму напарникові зачекати, він пішов «розшукувати» Супрун.
У кабінеті криміналістики, де його ждали Наталя, Кравчук і Винник, він поклав на стіл сигарети.
– «Мир», – оглянувши пачку, сказав Кравчук. – Шеф велів Пєтуховій при першій же нагоді, а така нагода могла випасти тільки під час очної ставки, передати Анісімовій пачку сигарет «Мир». Будь-яку пачку, але нерозпечатану. Фіксую вашу увагу на цій деталі. Нерозпечатану.
– Зафіксували, – в тон йому відповіла Наталя. – Але що з цього випливає?
– А те, що не далі як учора Анісімовій у камеру передали таку нерозпечатану пачку сигарет «Мир».