«Привид» не може втекти

– Хто? – спитав Винник.

– Сусідка по камері, яка мала побачення із своєю сестрою.

– Можливо, сьогоднішня передача – тільки перестраховка, – зауважила Наталя. – Шеф давно намагався якось подати Анісімовій сигнал. Сусідка по камері могла не віддати їй сигарети.

– Можливо, це перестраховка, – кивнув Винник.

– Ні, – всміхнувся Кравчук, – сьогоднішня пачка розпечатана. Ось гляньте, – він показав сигарети. – Целофанова обгортка надірвана, паперова – розкрита. А тепер зверніть увагу на кількість сигарет – усі двадцять штук на місці.

– Цікаво, що це означає? – сказав Винник.

– Якщо ми правильно міркуємо, – тоном лектора мовив Кравчук, – це може означати тільки одне: з учорашнього дня змінилися якісь обставини, і Шеф повідомляє про це Анісімову.

– Знаєте що, – запропонувала Наталя. – Я віддам їй ці сигарети. Певна річ, не відразу – спершу вислухаю її, а потім оддам. Як ви гадаєте?

– Хто його знає, – похитав головою Винник. – Тут є певний риск. Треба зачекати Лежнєва.

– Навіщо? Хіба я неправильно міркую?

– Наталя має слушність, – підтримав її Кравчук. – Одержавши розпечатану пачку в кінці допиту, Анісімова змушена буде зробити якийсь новий, суперечливий з її попередньою грою хід. Цим вона викриє себе.

Винник почухав потилицю.

– Арештована питала про Пєтухову, – скориставшись із паузи, сказав конвоїр, який усе ще був у кабінеті.

– Сподіваюся, ти не перешкодив відповіді? – спитав його Кравчук.

– Особливо теревенити я їм не дозволив, але дівиця встигла сказати, що Пєтухова вже три дні не виходить на роботу.

Кравчук весело підморгнув Наталі:

– Усе йде як слід. Можеш починати.

До кабінету Лежнєва, куди прийшла Наталя, конвоїр ввів Анісімову.

– Підслідну приведено на допит, – офіційно доповів він. – У коридорі їй намагалися передати сигарети. Ось.

Ставши до Анісімової спиною, він дістав із кишені і віддав Наталі сигарети. Вона поклала їх у шухляду столу.

– Гаразд, – кивнула Наталя конвоїру. – Чекайте на підслідну в коридорі. Сідайте, Анісімова.

Це був початок поєдинку, в наслідку якого Наталя не сумнівалась. Їй здавалося, що все враховано, все передбачено. У сусідній кімнаті були Винник і Кравчук; у коридорі – конвоїри, невдовзі мав надійти Лежнєв. На якусь мить їй навіть стало шкода Анісімову. Немолода жінка вже понад місяць сиділа в камері попереднього ув’язнення. Тепер її охороняють наче якогось хижака. Може, все це даремно? Може, вона просто жінка, що заплуталась і безнадійно опустилась?

Одначе треба було починати допит, і Наталя постаралася зосередитись. Як вона й чекала, Анісімова попросила сигарети.

– Я не терплю диму, – сказала Наталя. – Після допиту віддам їх вам.

Анісімова не стала сперечатися. Вона поводилася незвичайно: сиділа згорбившись, розмовляла тихо. На її спотвореному обличчі алкоголічки застигла гримаса, що ледь нагадувала усмішку.

Наталя сказала, що прохання Анісімової про допит порушило план слідства: на сьогодні призначено очні ставки і вже викликали свідків.

– Те, що я хочу сказати, їх не стосується, – махнула рукою Анісімова.

– Тим краще. Тоді давайте спершу виконаємо цю, як ви самі розумієте, необхідну формальність, а потім я уважно вислухаю вас, Дарино Федорівно.

Анісімова не заперечувала. Чотири очні ставки пройшла швидко, оскільки нічим, крім іще чотирьох протоколів, не доповнили справи. Ні звинувачена, ні свідки не відмагалися, не викручувалися. Що було – те було. Свідки недобрим словом згадали Пашку-Трактора, який запропонував їм і їхнім приятелям зібратись у той нещасливий вечір на квартирі в Анісімової і навіть дав гроші на випивку, але сам не прийшов. До Анісімової особливих претензій не мали. Підтвердили свої попередні свідчення про те, що господиня тільки пила з ними горілку, а потім пішла спати. Всі визнавали аморальність вчиненого, присягалися більше такого не повторювати і слізно благали не повідомляти, що сталося, на місце їхнього проживання, роботи і навчання.

Кілька разів згадували ім’я Сільви Пєтухової. Хімічна брюнетка сказала, що Сільва була ініціатором тієї гидоти, яка мала місце після випивки. Анісімова цього свідчення не підтвердила, зіславшись на те, що дуже сп’яніла і пішла на кухню. Вона навіть обірвала брюнетку:

– Чого ти на Сільву гребеш? Вона непогана дівчина: добра, не нахабна – не така, як ти. Не пофортунило їй у житті, і в цьому вся причина… Жаліла я вас, через те й страждаю. Мені ж не було ніякого навару з усього цього. Склянка горілки та порожні пляшки.

Коли брюнетка пішла, Анісімова важко зітхнула і сказала Наталі:

– Знаю, осуджуєте мене. Мовляв, і така Дарина, і сяка. А ви в душу мою загляньте, життя моє розберіть. Може, тоді й по-іншому думатимете. Пияцтво? Розпуста? Правда – не заперечую. Але коли це почалося? Не знаєте? Тож-бо й воно! Ви на обличчя моє подивіться: рот скривлений, ніс набік, ліва щока до правої тягнеться. Потвора. Мара! Плюнути в таку пику, та й то не кожен захоче. А я ж не завжди була така. Скажу – сміятися почнете, я була красива. По-справжньому красива. Не вірите?

– Чому ж, вірю.

– До двадцяти восьми років я всього зазнала: голод, холод, війну; але мені було все байдуже: я була красива, – підперши рукою щоку, вела далі Анісімова. – Пішов од мене той, кого любила. Думала, кінець усьому. Їду на річку топитись, а зустрічні чоловіки очей з мене не зводять. Ці погляди тоді нове життя подарували. Веселе, відчайдушне. І полетіло моє життя на крилах срібних: усе погане, горопашне пропливало десь унизу, не торкаючись мене. Багатою не була – щасливою була. Таланило в усьому, будь-які двері одчиняла; куди хотіла повертала – не було мені перепони. Бо красива була! Я тоді не розуміла того – думала, випадково мене підхопив щасливий вітер; зрозуміла, коли обличчя втратила… Думаєте, брешу, вигадую?

– Я цього не думаю, – каже Наталя.

Вона й справді вважає, що цієї миті Анісімова говорить щиро. У коленкоровій папці, в тій, що передав їй Винник і що лежить у шухляді, є фото Анісімової двадцятирічної давності. Обличчя майже таке саме спотворене, хоча значно приємніше: не брезкле, без зморщок; коли уважно придивитися, можна знайти сліди колишньої принадності. І статура – на знімку Анісімова стоїть – зовсім інша: плаття, яке тріпотить на вітрі, підкреслює бездоганні лінії, поставу, жіночність. Так, вона була гарна. Через те дуже важко, майже неможливо повірити тюремному лікареві, що ця потворність – наслідок невдало зробленої пластичної операції. Невже молода жінка могла з власної волі – хоч би які були на те причини – піти на таку складну операцію?..

– Це сталося взимку сорок четвертого, – розповідає тим часом Анісімова. – Попала я в аварію поїзда. Вдарило мене фізіономією у віконне скло, та так, що я його вибила. Спочатку не відчувала болю. Рачки виповзла з вагона, уткнулася обличчям у сніг, щоб кров угамувати, і знепритомніла. Прийшла до тями в лікарні, вся в бинтах. Довго мені дзеркала не давали. Та якось уночі я тихенько витягла у сусідки пудреницю з дзеркальцем, вискочила в коридор, на світло, глянула… Матінко моя, – аж страшно стало. Так страшно, що й сказати не можу. Не доведи господи нікому таке пережити… Дайте закурити, Наталю Сергіївно.