Прокляті

Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідує його приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом. Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і його ірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістю мертвих тіл.

Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиння липкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути. Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, я помацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші, щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп весело регоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитих облич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.

Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стрес мене переносить до швейцарської школи-інтернату, в той день, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушували мене до самої смерті, бавилися моїми окулярами й висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю, як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає мене за лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома; мозолисті пальці стискаються навколо мого ліктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикою охоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може, це відбулося через придушені спогади про похітливе торкання збоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічого одеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моя тринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючи кулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом, що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткнення із суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килим із лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюється у шарі відмерлої шкіри біля мене.

Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навіть крізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів, я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручній позі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вже формується навколо затуленого ока.

Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украв у лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачинена у клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстень на моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібна латунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат, величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить. Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернути чутливість пальцям.

Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеної стіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»

Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахаби завжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отримати силу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогів скальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собі вуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш перетягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у нього якийсь сувенірчик.

І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами. Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодного бажання у мене не виникало поцупити в нього краватку, чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленький зразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп? Ні, схоже, гарний смак перешкоджає мені забрати очевидний елемент фашистського вбрання.

Атож, може, я й колишня дуже мила дівчинка, яка без жодної млості вживала слова «перешкоджати» чи «млість», і без жодних вагань могла заїхати в пику фашистському тирану, але я продовжувала перейматися тим, як саме поповнюватиму свій дуже небагатий гардероб.

З віддаленого краю натовпу лунає голос Стрільця: «Не будь такою боягузкою! Візьми бісові вуса!»

Звичайно, це саме той талісман, який повністю відбиває особистість цього божевільного. Його вуса — крихітний скальп, що звисатиме у мене з пояса — являють собою щось таке, без чого Гітлер припинить бути Гітлером. Міцно приставивши низький каблук строгого шкільного черевика до шиї тирана, я нахиляюсь над ним і всовую пальці в грубе, наче лобкове, коротке волосся на верхній губі. Пальці мої відчувають тепло й вологу від його дихання. Коли я напружуюсь, щоб укласти всі сили у геркулесів ривок, повіки Гітлера тріпочуть, і його очі пронизують мене списом ненависті. Сильніше натиснувши ногою йому на горло, я різко рву на себе, тягну за короткі волоски з усієї сили — і Гітлер пронизливо верещить.

Натовп охоплює жах, всі роблять крок назад.

Я знову падаю спиною вниз, руки сіпаються ще сильніше, але трофей я не випускаю.

Адольф Гітлер обома руками стискає обличчя, кров ллється у нього між пальцями, ревіння його голосу перетворюється на здушений писк, рукава його форми теж всі в крові й так просякли нею, що яскраво-червоний потік заливає тьмяну свастику, що стримить у нього біля плеча.

У долоні я стискаю теплі маленькі вуса, відірвані мною: вони все ще тримаються за бліду, тонку смужку верхньої губи.

Розділ двадцять дев'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Моє бажання влади і далі росте, так само як і здатність накопичувати її».

Діамантовий перстень, пояснює мені Стрілець, належав колись Єлизаветі Баторі, угорській графині, яка померла і була замкнена у власній загидженій пекельній клітці з 1614 року. Графиня Баторі, яка завжди була красунею, одного разу так вдарила служницю, що в тої пішла кров, і ті місця королівської шкіри, на які потрапила кров, начебто омолодилися. Сприймаючи це диво, як ґрунтовний доказ, графиня зовсім з'їхала з глузду та встановила новий ритуал піклування про шкіру: вона із дивовижною швидкістю найняла й знекровила близько шестисот дівчат, розробивши такий графік, щоб мати змогу постійно приймати ванни з теплої крові. На сьогодні вигляд у графині просто жахливий: вона сидить на одному місці й пускає слину, впавши у коматозний стан через розчарування і заперечення, і ніяк не може припинити бути кровожерливою міс Падлюкою фон Безпринциппер.

Озброєна перснем вампірячої Єлизавети, я змогла легко збити з ніг Адольфа Гітлера. Але тепер, озброєна його крихітними фашистськими вусиками, я просто зробила геть змізернілою цю нацистську надлюдину. Звичайно, коли когось засуджують до Пекла, засунути його ще далі стає майже неможливо. І тому я прийняла таке рішення: його треба запхати у таке місце, куди особисто я ніколи не навідаюсь. Спочатку я обрала Океан комах; однак, поміркувавши ще трохи, я переглянула своє рішення й зупинилась на Болоті вагітності, перерваної на останніх місяцях. Ось воно, це місце, Пекло в Пеклі, цей болотистий ландшафт нічних страхів, де тушковані немовлята киплять собі потихеньку під величезним кіноекраном, невідворотним білбордом, на якому нескінченно демонструють «Англійського пацієнта» у «текніколорі», — саме тут мешкатиме гер Гітлер, позбавлений вусів і власної ідентичності.

Утративши свого демагога, нетямущі трутні Гітлера неминуче тягнуться за мною та Стрільцем, перетинаючи Пустелю лупи по наших слідах, коли ми продовжуємо свою подорож. Звичайно ж, я попрохала їх позбутися позбавлених смаку пов'язок, а щоб зробити прохання більш наполегливим, я трохи помахала богохульними вусиками.

Не встигли ми дістатися Озера теплуватої жовчі — ми зі Стрільцем і наша група новообраних підлабузників, — коли нам зустрілася велична жінка, що влаштувала королівський прийом серед кортежу обслуги, що постійно вклонялася їй і шукала порошинки на її одягу. У якості трону їй слугувала величезна купа зіпсованих горішків у шоколаді «Елмонд Джой», а члени її двору утворювали концентричні кола навколо кайми її сукні з прикрашеної вишивкою парчі. Жінка, яку спіткав нечуваний своєю жорстокістю істеричний припадок, мала корону чи діадему з перлин, що прикрашала її вишукану зачіску. Коли придворні вже вкотре низько вклонились їй, вона перевела погляд на нас із Стрільцем, і її тонка посмішка миттєво зникла.

Коли наше товариство подорожніх наблизилось до цього нового визначного місця, Стрілець нахилився і наблизив губи до мого вуха. Мені у носа вдарив запах поту від його футболки із зображенням групи «Рамонес», коли він прошепотів: «Катерина Медичі…»

Якщо спитати пораду в мого тата, він би відповів так: «Секрет успішності комедіанта полягає в тому, що не треба замовкати доти, доки ви не почуєте сміху». Тобто: будьте стійкими. Тобто: будьте наполегливими. Примусьте сміятися хоч одну людину, а потім, користуючись законом важеля, поширте цей сміх на інших. Як тільки хтось вирішить, що ви кумедні, все більше людей почнуть з ним погоджуватися.

Заховавши крихітні вусики Гітлера у безпечну кишеню спідниці-шортів, я слухала репліки Стрільця.

— Вона, здається, королева. Звідки — не знаю.

Із Франції доби Ренесансу, відповідаю я, королева і дружина Генріха II, померла у 1589-му. Скоріше за все, на вічне пекельне полум'я її засудили за підбурювання, що вилились у масову різанину в ніч св. Варфоломія, коли паризькі городяни жорстоко вбили тридцять тисяч французьких гугенотів. В міру того як ми наближаємося, королева починає затримувати на нас погляд, можливо, відчуваючи мої щойно отримані сили й зростаюче палке бажання збільшити їх. Так само, як Гітлер застряг в образі пишномовного хвалька, а графиня Баторі — у стані вічно молодої красуні, Катерина Медичі, здається, занадто зациклена на своєму високому, благородному походженні.