Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— А скільки дасте мені, лейтенанте, щоб і я туди пішов? — спитав Бонелло.

— Як їх і захоплять, то нехай краще в юрбі, аніж самих, — сказав я.

— Дайте мені дві сотні лір, і я вам подибаю назад хоч до Австрії, — сказав Бонелло.

— Ну й заберуть там у тебе ті дві сотні,— сказав Піані.

— А може, війна скінчиться, — озвавсь Аймо.

Ми швидко простували дорогою. Сонце силкувалось пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. За ними було видно наші незграбні фургони, загрузлі серед поля. Піані теж озирнувся.

— Щоб витягти їх, доведеться прокласти туди дорогу, — сказав він.

— Оце б нам тепер велосипеди, — сказав Бонелло.

— В Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо.

— Раніш їздили.

— Добра річ велосипед, — сказав Аймо. — Просто-таки чудова річ.

— Нам би тепер велосипеди, — повторив Бонелло. — Ходити пішки я не мастак.

— Стріляють? — спитав я. Мені начебто почулися віддалені постріли.

— Не знаю, — мовив Аймо. Він теж прислухався.

— Начебто стріляють, — сказав я.

— Найперше ми побачимо кінноту, — сказав Піані.

— Здається, в них немає кінноти.

— Дай боже, щоб не було, — сказав Бонелло. — Я не хочу, щоб мене взяла на списи якась падлюча кіннота.

— А ви хвацько поклали того сержанта, лейтенанте, — сказав Піані.

Ми йшли чимдуж.

— То я його вбив, — заперечив Бонелло. — Я в цю війну ще нікого не вбив, але все життя хотів убити сержанта.

— Убив курку на сідалі,— сказав Піані.— Не дуже прудко він летів, коли ти вбив його.

— Дарма. Все одно тепер довіку пам'ятатиму. Я таки вбив ту падлюку сержанта.

— А що ти скажеш на сповіді? — запитав Аймо.

— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».

Всі троє засміялися.

— Він у нас анархіст, — сказав Піані.— До церкви не ходить.

— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло.

— Ви справді анархіст? — запитав я.

— Ні, лейтенанте. Ми соціалісти. Ми всі з Імоли.

— Ви ніколи там не були?

— Ні.

— Прегарне містечко, лейтенанте, побий мене бог. Ось приїжджайте до нас після війни, ми вам покажемо де там що.

— А ви всі там соціалісти?

— Геть усі.

— А містечко гарне?

— Пречудове. Ви зроду ще такого не бачили.

— Як же ви стали соціалістами?

— Усі ми соціалісти. Всі як є. Завжди були соціалістами.

— Приїжджайте, лейтенанте. Ми й з вас зробимо соціаліста.

Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав.

Розділ XXX

Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст.

— Дуже гарний міст, — сказав Аймо.

То був звичайний собі довгий залізний міст над річищем, що здебільшого стояло пересохле.

— Треба швидше перейти, поки його не висадили, — сказав я.

— Нема кому висаджувати, — сказав Аймо. — Всі ушилися.

— А може, він замінований, — сказав Бонелло. — Ідіть ви перший, лейтенанте.

— Послухайте цього анархіста, — сказав Аймо. — Ви пошліть його самого вперед.

— Я сам піду, — сказав я. — Навряд чи він так замінований, щоб вибухнути під вагою людини.

— Бачиш, — мовив Піані до Бонелло. — Оце голова. А твоя голова де, анархісте?

— Якби я мав голову на в'язах, мене б тут не було, — відказав Бонелло.

— Добре відрубав, га, лейтенанте? — сказав Аймо.

— Добре, — погодивсь я.

Ми вже підійшли до мосту. Небо знову вкрилося хмарами, і накрапав дощ. Міст був довгий і дуже міцний з вигляду. Ми вибрались на залізничний насип.

— Підем по одному, — сказав я і перший ступив на міст. Я пильно оглядав рейки та шпали, шукаючи очима дротяних перетинок чи інших ознак мінування, але ніде нічого не бачив. Унизу, в проміжках між шпалами, струмувала бистра каламутна вода. Попереду, за мокрими полями, мріли крізь дощ обриси Удіне. По той бік мосту я обернувся назад. Трохи далі проти води був ще один міст. Дивлячись туди, я раптом побачив, як тим мостом проїхала заляпана болотом відкрита жовта машина. Парапет був високий, і тільки-но машина в'їхала на міст, як її майже не стало видно. Але я бачив голови водія, чоловіка, що сидів поруч нього, і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Машина переїхала міст і зникла з очей за деревами та покинутими на дорозі ваговозами й підводами. Я махнув рукою до Аймо, що був уже на середині мосту, та до інших, щоб вони поквапились. Тоді спустився вниз і причаївся під насипом. Аймо спустився слідом за мною.

— Машину бачили? — спитав я.

— Ні. Ми стежили за вами.

— Тим мостом проїхала німецька штабна машина.

— Штабна машина?

— Еге ж.

— Милий боже!

Підійшли й решта двоє, і ми всі причаїлися в грязюці за насипом, визираючи понад рейками на той міст, на ряд дерев, рівчак та дорогу.

— Ви думаєте, нас відрізано, лейтенанте?

— Не знаю. Я знаю тільки, що тією дорогою проїхала німецька штабна машина.

— А ви гаразд себе почуваєте, лейтенанте? У голові не каламутиться?

— Не блазнюйте, Бонелло.

— А може, вип'ємо? — спитав Піані.— Коли вже нас відрізано, то цілком можна й випити. — Він відчепив від пояса свою флягу й витяг затичку.

— Гляньте! Гляньте! — вигукнув Аймо і показав на дорогу.

Ми побачили, як над кам'яним парапетом мосту посуваються німецькі каски. Нахилені вперед, вони немовби пливли понад мостом, і це видавалося майже надприродним. Коли вони поминули міст, ми побачили й самих солдатів. То був підрозділ самокатників. Я розгледів обличчя двох передніх. Вони були червонощокі, вгодовані. Низько насунуті каски закривали лоб і скроні. Карабіни були почеплені на рамах велосипедів. На поясах руків'ями донизу висіли гранати. Каски й сірі мундири солдатів були мокрі, і вони їхали поволі, видивляючись уперед і по боках. Спереду їхало двоє, далі четверо вряд, тоді ще, двоє, тоді одразу ж десяток, потім ще десяток і нарешті останній один, що замикав колону. Вони не говорили між собою, та ми однаково й не почули б їх за шумом води. Ще хвилина — і вони зникли з очей на дорозі за мостом.

— Милий боже! — мовив Аймо.

— То німці,— сказав Піані.— То не австріяки.

— Чому нема кому спинити їх? — сказав я. — Чому не висаджено міст? Чому на цьому насипу нема кулеметів?

— А це ви нам скажіть, лейтенанте, — озвався Бонелло.

Я не тямив себе з люті.

— Уся ця клята війна — чистісіньке божевілля. Там висаджують малий місток. А тут, де головне шосе, залишають міст цілий. Де військо? Чому ніхто навіть не пробує зупинити їх?

— От ви й скажіть нам, лейтенанте, — знов промовив Бонелло.