Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Я замовк. Усе те не обходило мене. Єдине, що я мав зробити, — це добитися до Порденоне з трьома санітарними машинами. Я на це не спромігся. Тепер мені лишалось тільки добутися до Порденоне без машин. Та схоже на те, що я не добудусь і до Удіне. Ет, хай йому чорт, не добудусь, то й не треба. Головне — не втрачати спокою і уникнути кулі чи полону.

— Ви, здається, відтикали флягу? — спитав я Піані. Він подав її мені. Я відпив чималий ковток. — Можна рушати далі,— мовив я. — Одначе поспішати нема куди. Чи не хочете попоїсти?

— Тут не місце розсідатися, — сказав Бонелло.

— Гаразд. Тоді ходім.

— Підемо з цього боку попід насипом, щоб не помітили?

— Краще зійти на насип. Вони можуть вийти і на цей міст. Нам ні до чого, щоб вони зненацька наскочили на нас згори.

Ми пішли залізничною колією. Обабіч нас простяглася мокра рівнина. А попереду за рівниною був пагорб і на ньому Удіне. На вершині пагорба, оточений міськими дахами, височів старий замок. Нам видно було дзвіницю та вежу з дзигарями. У полях довкола росло багато шовковиць. Ідучи далі, ми натрапили на одне місце, де колію було зруйновано. Навіть шпали викопано й скинуто під насип.

— Вниз, вниз! — раптом гукнув Аймо.

Ми скотилися вниз під насип. По шосе їхала ще одна група самокатників. Я виглянув з-за насипу й побачив, що вони поїхали далі.

— Вони помітили нас, але не спинилися, — сказав Аимо.

— Переб'ють нас там нагорі, лейтенанте, — сказав Бонелло.

— Ми їм не потрібні,— відказав я. — Вони мають якусь іншу мету. Буде куди небезпечніше, якщо вони застукають нас зненацька.

— Я б радніше пішов тут, де не видно, — сказав Бонелло.

— Гаразд, ідіть. А ми підемо колією.

— Ви думаєте, ми проберемося до своїх? — спитав Аймо.

— Авжеж. Їх тут ще не дуже багато. Поночі пройдемо.

— А що то за штабна машина їхала?

— Біс її знає,— відказав я.

Ми простували далі колією. Бонелло набридло місити грязюку під насипом, і він теж піднявся до нас. Тепер залізниця відійшла на південь від шосе, і ми вже не бачили, що там діється. Невеликий місток через канал був висаджений, але ми перебралися на той бік по рештках підпори. Десь попереду чути було постріли.

За каналом ми знову вийшли на колію. Вона вела навпростець до міста через поля. Попереду видніла ще одна залізнична колія. На північ від нас було шосе, де ми бачили самокатників, на південь відходила вузька польова дорога, густо обсаджена деревами. Я розважив, що нам краще повернути на південь, обминаючи в такий спосіб місто, і рушити польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Пробираючись обхідними путівцями за Удіне, ми могли б весь час триматись оддалік від основного шляху відступу. Я знав, що там, на рівнині, багато таких доріг.

Я почав спускатися з насипу.

— Ходімо, — сказав я.

Ми мали вийти на польову дорогу, щоб обминути місто з півдня.

Ми всі спускалися з насипу. Раптом з польової дороги пролунав постріл. Куля вліпилася в грузький укіс насипу.

— Назад! — гукнув я.

Я кинувся назад на насип, ковзаючись у грязюці. Тепер водії були попереду мене. Я чимдуж видерся на насип. З густих чагарів хряснуло ще два постріли, і Аймо, переступаючи рейки, заточився, спіткнувсь і впав долілиць. Ми перетягли його на той бік насипу й перевернули.

— Треба, щоб голова була вище, — сказав я.

Піані пересунув його. Тепер він лежав на слизькому укосі насипу ногами донизу, і за кожним уривчастим віддихом з рота в нього випливала кров. Ми троє схилилися навколо нього під дощем. Куля влучила в потилицю, пройшла навскоси вгору і вийшла під правим оком. Поки я намагався затулити ті два пробої, він помер. Піані забрав руку в нього з-під голови, обтер йому обличчя клаптем марлі з перев'язного пакета і так полишив.

— Падлюки! — мовив він.

— То не німці, — сказав я. — Німців там бути не може.

— Італійці,— промовив Піані, наче вилаявся. — Italiani!

Бонелло мовчав. Він сидів поруч з Аймр, не дивлячись на нього. Піані підняв кашкет Аймо, що скотився з насипу, і поклав йому на обличчя. Потім дістав свою флягу.

— Хочеш ковтнути? — Піані простяг флягу до Бонелло.

— Ні,— відказав Бонелло. Тоді обернувся до мене. — Таке могло щохвилини статися й з нами там на насипу.

— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поткнулись на поле.

Бонелло похитав головою.

— Аймо вбитий, — мовив він. — Чия тепер черга, лейтенанте? Куди ми рушимо тепер?

— То стріляли італійці,— сказав я. — Німців там нема.

— Коли б то були німці, вони, напевне, поклали б нас усіх, — сказав Бонелло.

— Для нас італійці небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар'єргард завжди боїться власної тіні. Німці хоч знають, чого їм треба.

— Ви все добре розважили, лейтенанте, — сказав Бонелло.

— Куди ми рушимо тепер? — спитав Піані.

— Краще б нам залягти десь, доки посутеніє. Якщо пощастить пробратися на південь, усе буде гаразд.

— Їм вигідно перебити нас усіх, аби ніхто не сказав, що вони помилилися перше, — мовив Бонелло. — Я не хочу давати їм такої нагоди.

— Ми знайдемо, де переховатись якнайближче до Удіне, а коли посутеніє, будемо пробиратися далі.

— Тоді ходім, — сказав Бонелло.

Ми рушили вниз північним схилом насипу. Я озирнувся. Аймо лежав на слизькому укосі головою догори. Він лежав зовсім невеличкий, руки випростані вздовж тіла, ноги в обмотках та брудних черевиках зведені докупи, обличчя прикрите кашкетом. Вигляд він мав геть мертвий. Дощ не вщухав. Я завжди почував до Аймо таку ж приязнь, як і до всіх, кого знав. У кишені в мене лежали його папери, і я мав написати його сім'ї. Попереду за полем було видно селянську садибу. Довкола росли дерева, і до будинку тулилися надвірні будівлі. Врівень з горішнім поверхом тягся відкритий перехід на підпорах.

— Краще нам іти поодинці,— сказав я. — Я піду перший. — I попростував до садиби. Туди вела польова стежка.

Ідучи через поле, я цілком припускав, що нас можуть зустріти постріли з-за дерев у садибі чи з самого будинку. Я простував туди й дуже виразно все бачив. Перехід на горішньому поверсі вів до сінника, і між підпор застрягло сіно. Двір був вимощений кам'яними плитами, з дерев капотіло. Посеред двору стояла велика порожня одноколка, і голоблі її стриміли догори, в дощ. Я пройшов через двір і став під захистком переходу. Двері до будинку були відчинені, і я зайшов. Слідом за мною зайшли Бонелло та Піані. В будинку було темно. Я подався до кухні. У відкритій кухонній печі був попіл. Над ним висіли казанки, але всі порожні. Я розглянувся довкола, та ніякого харчу не побачив.