Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Найкраще буде залягти нагорі, в сіннику, — сказав я. — Як гадаєте, Піані, чи зможете ви знайти тут щось попоїсти? Якщо знайдете, несіть нагору.

— Піду пошукаю, — відказав Бонелло.

— Гаразд, — мовив я. — А я піду подивлюсь що там у сіннику.

Я знайшов кам'яні східці, що вели нагору з хліва. У хліві стояв сухий дух, такий приємний, коли надворі дощ. Худоби там не було: певно, забрали з собою, полишаючи господу. Сінник був наполовину повен сіна. У покрівлі двоє віконець: одне забите дошками, друге, вузьке, дахове, з північного боку. До хліва спускався дерев'яний жолоб, яким скидали сіно худобі. А ще був закладений навхрест дошками отвір наниз — під нього під'їжджали хури з сіном, і крізь той отвір накидали його в сінник. Я чув, як у покрівлю тарабанить дощ, і вдихав пахощі сіна, а коли спустився з сінника — охайний дух сухого гною в хліві. Ми могли одірвати дошку й дивитися крізь південне віконце вниз на подвір'я. Друге віконце виходило в поле на північ. Ми могли крізь будь-котре з них вилізти на дах і зіскочити додолу або ж з'їхати жолобом, якщо не можна буде спуститися східцями. Та й сам сінник був великий, і, почувши, що хтось іде, ми могли просто заритися в сіно. Сховок начебто цілком надійний. Я був певен, що ми пробралися б на південь, коли б вони не почали стріляти. Ні, там не могли бути німці. Вони йшли з півночі, дорогою від Чівідале. Не могли вони прорватися з півдня. А втім, італійці ще небезпечніші. Вони переполохані й тільки-но когось побачать, як починають стріляти. Минулої ночі під час відступу ми чули, ніби до армії, що відходила на півночі, пролізло чимало німців в італійській формі. Я цьому не вірив. На війні таких чуток не переслухаєш. I завжди це робить тільки ворог. Ви ніколи не почуєте, щоб хтось перевдягся в німецьку форму й пішов сіяти безладдя в їхніх лавах. Може, воно й трапляється, одначе повірити цьому важко. Не вірив я, що й німці вдаються до такого. Ніяк не міг збагнути, навіщо воно потрібне. Просто ні до чого було їм розладнувати наш відступ. Його розладнували численність війська та нестача доріг. Які вже там німці, коли й так ніхто не знав що до чого. А проте нас таки могли постріляти, як перевдягнених німців. Онде застрелили ж Аймо. Я лежав на сіні, вдихав його приємні пахощі, і немовби й не було всіх тих літ, що минули дотепер. Тоді ми теж лежали отак на сіні, й розмовляли, й стріляли з духової рушниці в горобців, коли вони сідали на край трикутного отвору, прорізаного в стіні сінника під самим дахом. Тепер того сінника вже нема, а одного року повирубувано й ялицеві гаї, і там лишилися тільки голі пеньки, засохле гілля та ріденький підлісок. Назад вороття немає. А що, як не йти вперед? Ніколи не повернешся в Мілан. А як і повернешся в Мілан, то що? Я прислухався до стрілянини, що долинала з півночі, від Удіне. Чути було цокотіння кулеметів. Гарматних пострілів не було. То вже про щось свідчило. Мабуть, таки є там якісь частини понад шосе. Я глянув крізь отвір униз і побачив у присмерку Піані, що стояв при в'їзді під сінник. В руках у нього була довга ковбаса, якийсь глечик, а під пахвою дві пляшки вина.

— Залазьте сюди, — сказав я. — Онде східці.— Тоді збагнув, що треба допомогти йому, і сам спустився вниз. Від лежання на сіні в мене трохи паморочилось у голові. Я був геть сонний.

— А де Бонелло? — запитав я.

— Зараз скажу, — відповів Піані.

Ми піднялися східцями й розіклали на сіні принесене. Піані витяг свій ножик із штопором і взявся відкорковувати пляшку.

— Навіть сургучем залита, — мовив він, — Має бути добре вино. — I усміхнувся.

— Де Бонелло? — знову спитав я.

Піані подивився на мене.

— Він пішов, лейтенанте, — одказав він. — Хоче здатися в полон.

Я нічого на це не сказав.

— Він боїться, що нас усіх переб'ють.

Я держав у руках пляшку й нічого не казав.

— Розумієте, лейтенанте, ми ж узагалі проти війни.

— А чому ви не пішли? — спитав я.

— Не схотів залишати вас самого.

— Куди ж він пішов?

— Не знаю, лейтенанте. Пішов, та й годі.

— Ну гаразд, — сказав я. — Поріжте, будь ласка, ковбасу.

Піані глянув на мене у присмерку.

— Я вже порізав, поки ми оце розмовляли, — сказав він.

Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й пили вино. Певне, те вино зберігали до чийогось весілля. Воно було таке старе, що аж утратило колір.

— Ви дивіться в це віконце, Луїджі, — сказав я, — а я дивитимусь у друге.

Ми пили кожен з окремої пляшки, і я взяв свою пляшку з собою, перейшов до вузького дахового віконця і, простягшись на сіні, почав дивитися на мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але не бачив нічого, крім полів, голих шовковиць та дощу. Я пив собі вино, та втіхи від того не мав. Його надто довго видержували, і воно геть перестояло, втратило й смак, і колір. Я дивився, як сутеніє надворі: темрява настала дуже швидко. Дощ усе йшов, отож ніч мала бути зовсім темна. Коли споночіло і дивитися стало ні до чого, я перейшов назад до Піані. Він лежав і спав, то я не схотів одразу його будити, а сів і посидів трохи поруч. Він був здоровий чолов'яга і спав міцно. Потім я збудив його, і ми вирушили.

То була дуже дивна ніч, Не знаю, чого я сподівався, — можливо, смерті, пострілів серед темряви і втечі,— але нічого не сталося. Припавши до землі за рівчаком обіч шосе, ми перечекали, поки пройде німецький батальйон, а коли він зник з очей, перетнули шосе й попростували далі на північ. Двічі ми мало не наразилися під дощем на німців, але вони нас не помітили. Ми обминули місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, а трохи далі вийшли на головний напрям відступу й цілу ніч простували до річки Тальяменто. Доти я навіть не уявляв собі, якого величезного розмаху набрав відступ. Відступала не тільки армія — відступала вся країна. Ми йшли цілу ніч, випереджаючи машини та підводи. У мене боліла нога, і я страшенно втомився, одначе посувалися ми досить швидко. Я думав, яку дурницю вчинив Бонелло, що пішов здаватися в полон. Ніякої небезпеки не було. Ми пройшли крізь два війська без жодної лихої пригоди. Коли б не вбили Аймо, можна було б узагалі не думати про небезпеку. Адже ніхто не чіпав нас і тоді, поки ми йшли на видноті залізничною колією. Той постріл був несподіваний і безглуздий. Я думав собі, де тепер може бути Бонелло.

— Як ви себе почуваєте, лейтенанте? — спитав Піані. Ми йшли понад дорогою, захряслою машинами, підводами та людьми.

— Дуже добре.

— А я стомивсь іти.

— Та нам більш нема чого й робити, як іти. Небезпеки ніякої.

— Бонелло дурень.

— Звісно, що дурень.

— Як ви вчините щодо нього, лейтенанте?

— Ще не знаю.

— Чи не могли б ви записати його як захопленого в полон?

— Не знаю.

— Розумієте, якщо війна триватиме далі, його родині можуть заподіяти великих прикрощів.

— Війна не триватиме, — обізвався один з гурту солдатів. — Ми йдемо додому. Війні кінець.

— Усі йдуть по домівках.

— Ми всі йдемо по домівках.

— Ходім, лейтенанте, — сказав Піані. Він хотів швидше поминути їх.

— Лейтенанте? Хто це тут лейтенант? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!

Піані взяв мене під руку.

— Краще я зватиму вас на ім'я, — сказав він. — А то вони можуть накоїти лиха. Отак уже застрелено кількох офіцерів.

Ми вже залишили солдатів позаду.

— Я не напишу нічого такого, що могло б зашкодити його родині,— сказав я, повертаючись до нашої розмови.

— Якщо війна скінчилася, це не матиме значення, — сказав Піані.— Та не вірю я, що це так. Надто добре було б.

— Скоро дізнаємось напевне, — сказав я.

— Не вірю я, що вона скінчилась. Усі гадають, що це вже кінець, а от я не вірю.

— Viva la Pace! [29] — вигукнув якийсь солдат. — Ми йдемо додому!

— Було б чудово, якби ми всі пішли по домівках, — сказав Піані.— А ви хотіли б піти додому?

29

Viva la Pace! — Хай живе мир! (іт.).

— Еге ж.

— Але нікуди ми не підемо. Не вірю я, що війна скінчилась.

— Andiamo a casa! [30] — гукнув ще один солдат.

— Вони кидають гвинтівки, — сказав Піані. — Знімають з плечей і кидають при дорозі. А тоді вигукують гасла.

— Гвинтівки кидати не варто.

— Вони думають, що як викинуть гвинтівки, то їх уже не змусять воювати.

Пробираючись у темряві й під дощем узбіччям дороги, я бачив, що багато солдатів ще були при гвинтівках. Їх дула стриміли над відлогами плащів.

30

Andiamo a casa! — Розходьмося по домівках! (іт.).

— Яка це бригада? — гукнув якийсь офіцер.

— Brigata di Pace, — відказав хтось. — Бригада миру!

Офіцер більш не озивався.

— Що він каже? Що каже той офіцер?

— Геть офіцера! Viva la Pace!

— Ходім звідси, — сказав Піані. Ми поминули дві англійські санітарні машини, покинуті на дорозі.— Вони з Горіції,— сказав Піані.— Я знаю ці машини.

— Вони заїхали далі, ніж ми.

— Вони раніше вирушили.

— Цікаво, а де ж водії?

— Мабуть, десь попереду.

— Німці спинилися за Удіне, — сказав я. — Весь цей люд ще встигне перейти річку.

— Еге ж, — притакнув Піані.— Ось чому я й думаю, що війна триватиме далі.

— Німці могли б іти вперед, — провадив я. — Дивно, чому вони спинились.

— Не знаю. Така війна, що нічого не знаєш до ладу.

— Можливо, змушені чекати, поки підтягнуться тили.

— Не знаю, — сказав Піані. Залишившись зі мною сам, він став куди сумирніший. У гурті інших водіїв він, було, аж надто розпускав язика.