Провінціалки
Шрифт:
Сергій байдужно глянув на нього і знов опустив голову.
Старий. Добридень, синку.
Сергій. Привіт, батю, привіт!
Старий. Що, не впізнав?
Уважніше придивився до нього Сергій, а тоді різко оглянувся на вікна холу: ні, здасться, все спокійно.
С є р г і й. А що впізнавати? Чого тобі треба?
Старий. Та ось ти мені потрібен. Сильно побалакати хотів.
С е р г і й. Ну, знайшов час. (Знову озирнувся.) Люди відпочивають. Іншим разом як-небудь. Ти йди собі.
Старий. Куди ж мені йти?
С е р г і й. А я звідки знаю? В мене, бач, зараз
Старий. Невже не впізнаєш?
Сергій. Та ні, батьку. Ну, ти йди. Не до тебе тут.
Старий. Ти й годі, взимку, гнав мене.
С е р г і й. І тоді не до тебе було.
Старий. Впізнав-таки?
Сергій. Що ти все «впізнав» та «впізнав», наче я твій син рідний, аліменти тобі платити відмовляюсь? Ну, впізнав, впізнав, а далі що?
С т а р и й. А ти що, поспішаєш куди?
Сергій. Поспішаю, батю, поспішаю. Книжку дописую — завтра до видавництва маю нести перед від'їздом у тропічні країни. (Знову глянув на вікна.) Ну...
С т а р и й. А батько в тебе є?
С е р г і й. Є, рідненький, є. Тобі, може, анкету свою заповнити? Цікавишся життям визначних людей? Стенд готуєш у червоному кутку? То ти адресу залиш — я надішлю.
Старий. Немає в мене адреси.
Сергій. Ну, немає! У всіх є, а в тебе немає.
С т а р и й. А от синочок мій вигнав мене, такий же шельма, як і ти.
Сергій. Ну, батю, чого це ти? Що це за слова в тебе?
Старий. Та ти не ображайся. І я не ображаюсь. Всі ми нині однакові, куди не кинь. Серця немає, серця... Я своє прожив, а йому своє жити. Тільки як жити буде з гріхом таким на совісті?
Сергій. Еге-е... А ти, чуєш, до газети напиши.
С г а р и й. А що газета?
Сергій. Квартиру тобі поверне, площу житлову.
С т а р и й. А сина вона мені поверне?
Сергій (зараз він дуже серйозний). Як же ти так?
С т а р и й. А що я — як же він так? Хоча, звісно, сам, мабуть, і винен, раз таке щастя викохав. Добре хоч матері його вже немає,— от би пораділа дитяткові.
С е р г і й. А він у тебе один?
Старий. Один, один. Добре хоч один, а то всі такими були б, га?
С е р г і й. А може, кращими?
Старий. Де там кращими, коли одного не зміг людиною зробити. А взагалі, чесно кажучи, яким там я йому був батьком. Пив я... Тебе як звуть?
Сергій. Сергієм.
Старий. Пив я, Серьожко, сильно. Душу міг за це діло закласти. Скільки разів вони з матір'ю мене під парканами всілякими розшукували, скільки разів я за мамкою його на дурну голову з сокирою ганявся... Який там з мене приклад. От і маю.
Пауза. Уважно дивиться на нього Сергій
С е р г і й. Та ні, батьку. Не пив ти. Не можна тобі пити.
С т а р и й. А ти звідки знаєш?
Сергій. Вчили мене. Взнавати.
С т а р и й. На доктора, га?
С е р г і й. На лікаря.
Старий. Правда твоя... Жінку свою я сильно любив. Кінець роботи — зразу додому, ніг своїх не чую. Нема її — місця собі не знаходжу, все у вікно виглядаю чи на ґанку тупцяю... Ґанок у нас такий був, з дашком, і лавочка збоку; влітку завжди на ній відро з водою стояло, в затінку. А жона моя, Серьожо, була...
Сергій. Вродлива?
С т а р и й. Та не те щоб сильно вродлива, а така, знаєш... Як тобі сказати. Така... (Притулив долоню до очей і вмовк.) Дивлюсь на неї і все думаю: за що ж мені щастя таке на землі призначено? А вона от, поруч... Хочеш — торкнися, а хочеш — так дивись.
І дитя коли ждали — от, думав, заживемо, заживемо утрьох... Ну, а тоді війна, звісно... У полоні опинився через поранення, а в таборах набувся... І повернувся я не скоро. Але живий лишився, живий. Досі дивуюся, як я все те витримав. А от сиджу ж перед тобою... Ну, як ми потім — то довга історія. Непогано жили, хоча, звичайно, роки спливли. Та от померла дружина моя, і з'ясувалося — ще в ті часи повоєнні заповіт вона склала та будинок на сина переписала. Про всяк випадок. Воно, звичайно, правильно — часи нелегкі, а батько, я тобто, невідомо коли повернеться, та чи й повернеться. Син вже одружений, діти... Двоє. І виявилося — нема мені місця в домі моїм, де я його зачав, де жону мою на руках носив, під образами садовив. Робітник тепер з мене який там... Та хіба в цьому діло, скажи ти мені? Я, каже, поки ти по таборах валандався, листя з дерев об'їдав. То хіба ж я в тому винен? Хіба я війну придумав?.. А сторож тобі не потрібен? Знаєш — усяке може статися. От нещодавно в такий же дім залізли, взяти нічого не взяли, а меблі сокирою понівечили, книжки попалили. Я й грошей не брав би.Сергій заперечливо схитнув головою.
На підлозі постелив би в куточку.
С е р г і й. Та що ти...
Старий. Що полагодити — я можу. Я ж сільський, усе вмію.
С е р г і й. Ні, батьку, не потрібен.
С т а р и й. То хоч так пусти пожити, я й документа зоставлю, ти мене не бійся. Соромно із сином рідним судитися. Та й хто нас розсудить — Бог тільки. Я й до ордена за героїзм був представлений...
Мовчить Сергій.
Ех, жила б моя... А вже нема...
Сергій (весь співчуття). Ех, батю, батю...
Старий. Що ж мені, на вулиці життя своє кінчати?
Сергій (хутко дістає з кишені гроші). На ось, візьми.
Байдуже сидить Старий.
Візьми, візьми. (Вкладає гроші Старому в руку.) Згодяться. На ще. Ось. (Гарячково сягнув рукою до однієї кишені, до другої, вийняв гаманець.) Ось іще. В мене зайві. Я... Мені премію дали. Державну. За ударну працю. Візьми, батьку. (Знову вкладає все, що нашпортив по кишенях, Старому в кулак.)
Старий. Жити ж як?
Гроші з розтуленої його руки падають на землю
С е р г і й. Ех, батю, взяв би я тебе...
Старий. Жити як?
Розчиняються вхідні двері, і з дому виходять Борис і Світлана.
Світлана. Вирвалися нарешті. На свіже повітря.
Сергій (миттю схоплюється на ноги). Іди, батю, швидко. Потім прийдеш. (Спішить їм навстріч.)
Але відстань між ґанком і лавкою мізерна — Борис уже помітив
Старого і йде до нього. За інерцією подалася за ним і Світлана.
Борис (побачив гроші. До Сергія.) О, це ти надумав сіяти? Як Буратіно? Використовуючи старовинні рецепти місцевих жителів? Добридень, папашо! Повний достаток, так?
Старий (побачив Світлану. До Сергія.) І хазяйка твоя тут. (До Світлани.) Скажи ти йому — нехай мене візьме, га? Хоч на час.
Борис (весело). Куди візьме, і чому хазяйка ця саме його, а не, скажімо, моя?