Провінціалки

Таня (постає у дверях). Що, мамо?

Лідія Андріївна. Скільки тебе можна гукати?

Т а н я. Я приймач слухала. (Очікувально дивиться на матір )

С е р г і й. Танюшо, як ти ставишся до того, щоб усе життя фрезерувати канавки?

Т а н я. Які ще канавки?

Се р г і й. На поршнях, наприклад. Навколо дзижчать верстати, ухкають пресики так, що вушка закладає, свердельця повискують, а ти в спецівочці такій, засмальцьованій, у захисних окулярах ручечку круть-круть! Верть-верть! Чарівливий запах металевої стружечки, силікоз у ранньому віці, але головне — ти усвідомлюєш свою причетність до трудових буднів країни.

Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж ви за людина!

Т а н я. Ти мене кликала, мамо?

Сергій. Мама просто хотіла взнати, чи не зволиш ти чайку з нами. По-сімейному. Коло коминка.

Лідія Андріївна (не зразу). Так, Танюшо... Ми от налаштувались...

Таня. Ні, мамо, я вчити буду.

Лідія А н д р і ї в н а. Ну йди, доню...

Таня йде.

(По паузі. Важко.) Вам складно зрозуміти...

Сергій. Ні, чому ж.

Лідія Андріївна. В мене єдина дочка...

С е р г і й. Я розумію.

Лідія Андріївна. І кожній матері...

Сергій. Хочеться, щоб її дитина була щасливою.

Лідія Андріївна. Так. (Не одразу збагнула насмішку.) Навіщо вам це потрібно?

Сергій. Що саме?

Лідія Андріївна. Оце все. Навіщо ви з усього знущаєтесь, усіх сіпаєте, зачіпаєте?

С е р г і й. Ех, Лідіє Андріївно, я по-своєму нещасна людина.

Лідія Андріївна. Ви?!

Сергій. Вас це дивує? Ех, Лідіє Андріївно, адже я також ріс у хорошій родині. У порядній, як говорилося в недалекому минулому. Батьки за мною душі не чули. На ніч казки читали — курочка ряба була моїм улюбленим літературним образом. А вечорами, коли я засинав із пальцем, намазаним гірчицею, в роті, вони схилялися над моїм ліжечком і ронили сльози розчулення. Вони прищеплювали мені художній смак, і після занять я кілька років плентався до музичної школи. Ви любите музику?

Лідія Андріївна (напоготові, очікуючи пастку). Так.

С е р г і й. А мене від неї вернуло. Ну, тепер уже ні. Почуття відрази помалу зникає... Я пристойно скінчив школу, вступив до інституту. Мною навіть пишалися. А тоді робота, Лідіє Андріївно, і всі дні — мов стовпчики вздовж дороги: знай собі миготять... А ви, напевне, чекаєте від мене якогось сумного епізоду, що в корені змінив би моє уявлення про життя? Повчального випадку, що навіки вразив би мою чутливу душу? А його не буде. Не буде — і край. Не було. Просто якось уранці я прокинувся і подумав: ну й що? Який сенс жити так? Де він, цей сенс? Навіщо? І що далі? (Засміявся.) І все. Пах-х — і все. Зі старої роботи — в один день. Від батьків... От з батьками, правда, було складніше.

Лідія Андріївна. Ваша мати, мабуть, дуже бідкалась?

Сергій. Так. Недовго.

Лідія Андріївна. Чому недовго?

Сергій (дуже спокійно). А я її отруїв.

Лідія Андріївна. Ви?!.

Сергій. Авжеж, пах-х! — і все. А що, імператорам можна, а нам, простим людям, ні, виходить, чи як?

Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж це!..

Сергій. Мучилась вона недовго.

Лідія А н д р і ї в н а. О Господи!

Сергій. Та годі вам, Лідіє Андріївно, що ви справді!

Лідія Андріївна(спираючись на стіл, з трудом устає). Жахлива, кошмарна людина!

С є р г і й. От уже не гадав...

Лідія А н д р і ї в н а. О Господи!

Сергій. ...що ви це візьмете...

Лідія А н д р і ї в н а. Я... я вас зневажаю!

Сергій. ...так близько до серця.

Лідія Андріївн а. Ви просто відразливі!

Сергій. Ви що, серйозно?

Лідія Андріївна. Який... який же ви...

С е р г і й. Я ж пожартував.

Лідія Андріївна(прямує до Тетянчиної кімнати). Господи! Господи!

С е р г і й. Ви що, жартів не розумієте?

Лідія Андріївна (йде, заточуючись, тримається обіруч за голову). Ой! Ой! Ой! (Виходить.)

Сергій сидить, ані зворухнеться. Безжурність одразу полишила його.

Т а н я (вибігає зі своєї кімнати). Мамі погано!

Сергій (отямився). Що?

Т а н я. Та швидше ж! Мамі погано!

Сергій схоплюється на ноги і мчить до вхідних дверей.

Куди ж ви? Мамі!

Сергій одмахнувся і вибіг з дому. Якусь мить Таня стоїть, не знаючи, що чинити; погляд її гарячково нишпорить довкола. Ось вона звела голову— ще мить, і дівчина кинеться нагору, до Бориса із Світланою, та в цей час до холу вбігає Сергій. В руці у нього невеличкий лікарський саквояжик. Не глянувши на Тетяну, промчав повз неї. Двері за ним зачинилися. Вийде він за хвилину.

Сергій. Можеш зайти. Тільки не души її в обіймах. Хоча б хвилин із двадцять.

І коли дівчина пішла до матері, він сів на стілець коло столу — саквояжик між ніг — і заспокоївся, як у попередній сцені, коли так само сидів сам. А тоді враз, мов сам до себе, став неголосно читати вірші.

Ту зорю, що гойдалась на темній воді

Під обвіттям рокити в замовклім саду, —

Вогник той, що всю ніч на ставку золотів, —

Я ніколи тепер в небесах не знайду'.

Виходить з кімнати Таня і, мовби під гіпнозом вічних рядків, дуже повільно й нечутно наближається до Сергія, не зводячи з нього очей.

В рідний край, до розквітлих в саду розгалузь,

В той будинок, де пісню я першу складав,

Де із юністю разом до щастя злітав,

Я ніколи, ніколи тепер не вернусь.

Таня підійшла до столу й спинилась. Сергій підвів на неї погляд.

Таня. Що з вами? Ви...

С е р г і й. Зі мною? Нічого. Анічогі-сінь-ко! А що зі мною може бутги?

Але дивляться вони одне на одного довго-довго…

¹ Вірш Івана Буніна, переклад Миколи Удовиченка.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці. Зрозуміло, цілий день на ньому він не просидів. А можливо, оце тільки щойно влаштувався в такій позі — старанно тарабанить пальцями обох рук по столу, неначе акомпанує чомусь невизначено-бравурному.

Сергій (натхненно). Там-та-ра-рам-та та-ра-рам, там-та-ра-там-там- та-ра-рам...