Пульс безконечності

“Великим буддою Шак’ямуні, з духом якого я зараз спілкуюся”.

“Ні, Гомбо, зараз ти контактуєш з нами, жителями планети Занта, які вже зуміли проникнути у безліч куточків Галактики”.

“Мене привабили іскри таємниці Будди”.

“Землянине, ти — мутант, — суворо й урочисто промовив один з цих дивних людей. — Вислухай нас і спробуй хоча б частково зрозуміти суть речей. Всесвіт безмежний. У ньому незчисленна кількість зірок і планет, і на деяких планетах мешкають живі істоти. Ти — з планети К-3, тобто Землі. Ми, зантійці, живемо на Занті. Досягли вже чималих успіхів: літаємо на інші планети в спеціальних кораблях, проникаємо в глибини Галактики у пошуках ознак мутантизму. Мутанти бувають різні. Ти належиш до тих небагатьох, які зустрічаються на вашій Землі та деяких інших планетах. Особливість твого єства полягає в тому, що біологічна енергетика твого мозку надзвичайно сильна. Завдяки її концентрації ти можеш відокремлювати свою свідомість від мозку і переносити її, тобто себе, одірваного від плоті, на надміру великі відстані… Зрозумій, Гомбо: у всіх людей свідомість нерозривно зв’язана з тілом. А мутант може не тільки відділятися від тіла, а й віддалятися від нього. Ти — саме такий. У нас є пристрій, за допомогою якого вдалося піймати твою відокремлену свідомість, тобто тебе без плоті, і перетягти сюди. Тепер ти все зрозумів?”

“І так, і ні, — збентеженість не покидає хуварака. — Де ж тоді рай, де пекло, де обитель Будди?”

“Нічого цього немає. Є простір, тверді планети, розжарені зірки і безліч всього іншого”.

“Де живе Будда?” — вперто повторює Гомбо.

“Його теж немає. Якщо й була колись людина з іменем Шак’ямуні, то вона давно померла. Можливо, той чоловік теж був мутантом, та в нас, на жаль, про це відомостей немає. Але бога Будди, як ви його собі уявляєте, не існує”.

“Він стоїть і в нашому дацані, і в багатьох інших. З ним розмовляють далай-лама та наш дацанський тулку-лама”.

“Все це самонавіювання та обман, Гомбо. Ваші будди — це лише кам’яні ідоли, витесані людиною”.

Гомбо стає страшно, його свідомість спустошується, він розгублений і пригнічений. Нема Будди? Нема великого і сонцесяйного, який захищає і, якщо треба, карає? Хіба можна жити без віри в Будду, без віри в Майтрею, Будду майбутнього, який прийде на порятунок? До чого ж тоді прагнути, як не до нірвани, в якій відкриється таїна Будди і на тебе зійде прозріння як вища форма переродження? Але зараз… Здається, нірвани досягнуто — і що ж?.. Будда не приходить, не відкриваються інші таємниці… А може, в цьому і полягає таїна Будди? Звичайні, інші люди на іншій… планеті. Планети… Земля, Занта. Без раю і пекла. Без тенгріїв та ассуріїв… Самонавіювання, омана… Мутант… Особливі можливості мозку… Інші боги, Адібудда, священний Цзонкаба, батько всіх лам… Їх теж немає? Чи були, але… людьми? Страх і розгубленість поступово починають притуплятися, кудись відступати, нишкнути в найтемнішому закутку свідомості. Порожнечу заповнюють якісь нові дхарми, наринувши невідомо звідки, цікавість і тяжіння до всього невідомого, про що говорили ці дивні;антійці, вихлюпують назовні.

“Земля тримається на черепахах?” — несподівано питає Гомбо.

Зантійці сміються.

“Земля, як і всі планети, кругла. Вона — куля. І обертається навколо свого світила”.

Так, так, куля. Гомбо бачив яскраву, блакитно-білу кулю, що зникала в просторі. Це була Земля, а вдалині виднівся золотий диск Сонця.

“Гомбо, — звучить голос одного з людей Занти, — пропонуємо тобі залишитись у нас. Ми дамо тобі нове тіло, абсолютно схоже на те, що залишилося на Землі. Ти багато чому навчишся, зможеш легко покидати свою нову плоть і мандрувати у просторі. Нам ти зробиш неоціненну послугу, допомагаючи все далі просуватись у вивченні таємниць життя Всесвіту. У нас живуть мутанти з багатьох планет, де панує насильство і жорстокість. Зате тут, на Занті, всі рівні. Подумай”.

Усі рівні. Без насильства і жорстокості. Та це ж рай… Рай, створений людьми? Чи можна вірити такому? Важко.

“На жаль, я змушений повернутись”, — каже Гомбо.

“Що ж, ти можеш чинити так, як велить твій розум. Прощай, та не забувай про нашу пропозицію”.

“Я пам’ятатиму. Прощавайте, добрі тенгрії Занти”.

…Руки затерпли, ноги наче дерев’яні. Очі Гомбо поволі і неохоче розплющуються. Все тіло немов здавлене джгутами. У келії напівсутінки. Просто перед ним — закам’янілий навіки лик Будди, Будди, створеного людиною. Тінь святого скаче по стіні у поблисках крихітного вогника свічки. Пересилюючи біль, що стрілами пронизує набряклі м’язи ніг, Гомбо встає, спираючись рукою об холодний постамент Будди. Він довго вдивляється в щілини-очі бога, підносить до його обличчя руку і пальцями проводить по щоках, випнутих губах. Мертвий камінь. Нерухомість, відсутність життя. І раптом, вперше за багато років, по обличчю Гомбо пробігає ледь помітна посмішка…

Сьогодні великий день. Сьогодні — цам, свято торжества богів, що перемагають злих демонів і виганяють їх з людських душ, із осель та ближніх гір і заганяють у чорні сутєрени, де не пролягає людська стежка, де в глибоких, похмурих ущелинах збираються злі духи і від свого безсилля перед переможним ходом Будди та інших захисників людей з люттю вгризаються один одному в горлянки.

Над горами сходить жовте сонце. Його тепле проміння благодатно зігріває тіла тисяч прочан, які звідусіль поспи щають на цам, забувши про свої клопоти і справи. Хто не побачить торжества Будди і не почує його переможного голосу, тому нічого сподіватися на талан у житті та прихильність богів-заступників. У того, напевне, вселиться демон і мордуватиме душу й тіло доти, поки врешті сам Мангус не вирве своєю потворною рукою серце, не розшматує тіло своїми страшними кликами. Цам повинні бачити всі. Убогі старі люди і здорові чоловіки, діти і лякливі жінки. Вони всі квапляться. Хто з довколишніх поселень, а хто здалеку, з-за голубих вершин, де біля жител бродять люди-чудовиська, напівлюди-напівзвірі, лишаючи на снігу свої велетенські сліди.

Дух цама вже витає в повітрі. Пилюка, збита тисячами ніг, запорошує очі і вуха, та погляди мирян прикуті до данайської брами, з якої ось-ось має вийти урочиста процесія. Сонце починає припікати. Шум і гамір враз стихають, коли над дацаном лунає удар гонга.

Брама розчиняється, і з неї випливає Авалокітешвара, добрий бог. Його велетенська маска, обвішана жовтими і червоними стрічками, людськими черепами і пір’ям птахів, розмірено похитується в такт гонга. За ним з’являється Адібудда, потім Амітаба, а далі — Майтрея. Гонг дзвонить все частіше й частіше. Його звуки вдаряються об ближні скелі і луною перекочуються до віддалених вершин. Виходять великі й малі барабани. Вони підхоплюють ритм ударів гонга, і тепер над дацаном і всім майданом, довкола якого стоять миряни, гримить багатоголосий перестук — це попередження демонам: начувайтеся, підступні, метайтеся в страху, незабаром почуєте ви непереможний трубний клич Будди. Нарешті з брами висовуються довгі, зі срібними розтрубами ухир-буре, основні труби данайського оркестру, а поруч — ціле юрмисько ганлінів, дрібних посріблених труб. Під грім гонгів і барабанів виходять рівними рядами хувараки, учні лами. В руках у кожного крутяться вогненні колеса і священні млинки з тиркачками.

На мить боги завмирають з піднятими вгору зігнутими руками, і враз повітря розривають ухир-буре; їх пронизливий, скреготливий звук нагадує розлютоване іржання небесних коней, які несуть понад хмарами золоту колісницю АмГтаби. Грім гонгів та барабанів, незносне для душі завивання труб, тріщання млинків — усе зливається в одну приголомшливу какофонію, щоб нагнати страху, паралізувати душі людей, а отже, вигнати з них усю нечисть, яка вторглася туди за час мирських гріховних діянь. Боги пускаються в шалений танок. Нехай демони бачать їхню силу, нехай відчувають на собі дотикання караючої Буддиної десниці. Люди з жахом падають ниць. Цам розгортається все ширше і бучніше. Дике витанцьовування масок, крики хувараків, від яких холоне кров у жилах. Торжество богів сягає свого найвищого злету. Демони відступають, скачуть на своїх козлячих ногах геть…

Цзамбо-лама знеможено опускається на кам’яну лаву. Піт заливає йому очі, одяг поприлипав до тіла. Вітер грається стрічками скинутої маски Майтреї, яка тепер валяється у нього під ногами. Груди важко здіймаються, хапаючи свіже повітря. В чималій калитці, захованій далеко під заплутаним вбранням, — приємна вага дзвінких монет. Цам завершився вдало: демонів прогнано, калитки пороздувались від пожертвувань. Обличчя, підставлене призахідному сонцю, палає від спеки і поступово вгамовуваного шалу.

— Вельмишановний Цзамбо-лама!

Збоку в смиренному напівпоклоні стоїть хуварак. Хто це? А, Гомбо. Здібний учень, що далеко пішов у науці, але з пекельним блиском у вузьких чорних очах.

— Чого тобі?

Гомбо пильно вдивляється в обличчя Цзамбо-лами, ніби вивчаючи його.

— З якими словами ти прийшов до мене? — нетерпляче, не повертаючи голови, запитує лама.

Гомбо випростується, його погляд далеко не смиренний, це відчувається навіть, якщо не дивитися на нього. Яке зухвальство! В такій позі перед учителем?!

З очей Цзамбо-лами кресонула блискавиця:

— Обличчя вниз, недостойний хуварак! Я забороняю тобі розмовляти зі мною!

Вогники в очах Гомбо починають яскраво зблискувати.

— Я мутант.

Серце Цзамбо-лами пронизує вогненна стріла. Він ривком підводить голову, хоче закричати, голосом знищити цього блюзніра, але в нього не стає мови.

— Я мутант, — повторює Гомбо.

Від несподіваних слів юнака розум у Цзамбо-лами потьмарився. Він встає з лави, ступає крок, не помічаючи, що роздавлює ногою маску Майтреї, робить ще крок і стає перед Гомбо. Лама впивається поглядом у зіниці хуварака і читає в них те, на що не міг сподіватися раніше. Гомбо був “там”! Гомбо був далі за нього, Цзамбо-ламу, він бачив “їх”!