Пульс безконечності

Кришка капсули автоматично піднялася, і Кеон полегшено зітхнув. Він поворушив пальцями і підняв руку. Але рука відразу впала, і Кеон відчув різкий біль у суглобах. Рано. Певний час він лежав нерухомо, а тоді обережно намацав кінчиками пальців лівої ноги кнопку напіввертикальної установки капсули і натиснув на неї. Капсула плавно піднялася і так само плавно утворила крісло, в якому тіло опинилося в сидячому положенні з невеликим нахилом назад.

В очах вже не різало, і Кеон почав уважно оглядати інші капсули, які знаходилися на відстані трьох-чотирьох метрів від його власної. Ті все ще лежали горизонтально. “Виявляється, я перший”, — вдоволено зазначив Кеон і натиснув кнопку під ступнею правої ноги. І враз усім тілом відчув, як по ньому пробігають електростимулюючі імпульси, від чого всі м’язи приємно скорочуються і розслаблюються. Коли стрілка хронометра пройшла повний оберт, Кеон вимкнув електростимулятор. Тепер він міг вільно рухати руками й ногами, а в тілі відчував такий приплив бадьорості, що йому відразу ж захотілося схопитись, та обачність зупинила його порив.

Майже водночас піднялися ще три капсули, і Кеон побачив бліді, із зеленкуватим відтінком, наче омертвілі, обличчя Пора, Ароана і Зери. “Чому ж не прокидається Аета?” — стурбовано подумав Кеон, та ніби у відповідь на його запитання так само плавно зарухались одразу всі шість капсул, і серед інших облич, які наче відродились з небуття, він побачив обличчя Аети. Її великі блакитні очі дивилися просто на нього. Кеону здалося, що Аета — така ж, як і колись, як і завжди, свіжа, вродлива, ніби для неї зовсім не існувало цих сорока років режиму глибокого заморожування. Кеон усміхнувся і помахав їй рукою. Аета теж відповіла усмішкою, хоча ще досить кволою: мабуть, вона ще не пройшла сеансу електростимуляції…

Вже через кілька хвилин усі члени екіпажу бадьоро крутили в усі боки головами, широко усміхалися і переморгувались. Говорити вони поки що не могли. Через чотири години мине період адаптації, і тоді вони зможуть привітати один одного з перемогою.

Останнім прокинувся командир. Він довго не розплющував очей і не підключався до стимулятора. Астронавти вже почали тривожно поглядати в бік його капсули: чи не сталося чогось непередбаченого? Та незабаром і він почав мляво кивати головою і щасливо посміхатись…

— Друзі! — урочисто промовив Бріс, оглядаючи кожного з десяти членів екіпажу, коли всі зібралися у побутовому відсіку. — В цю радісну хвилину хочу привітати вас зі щасливим завершенням періоду глибокого заморожування і одразу перейти до оцінки обстановки….

— Командире! Може, не так офіційно? — перебив його Ароан.

Бріс суворо поглянув на нього. Той збентежився.

— Я прошу поставитися до моїх слів якнайсерйозніше. Ми завершуємо перший в історії планети Іріон трансгалактичний політ. Як сповіщає кібернетичний мозок, через три доби наш корабель увійде в зону зв’язку з Іріоном, і ми дізнаємося, що діється на батьківщині. Але, — командир підняв палець угору, — я ще раз хочу наголосити на психологічному аспекті справи. Ми не знаємо, який слід залишило в нашій свідомості — у всіх нас чи в декого, а може, у когось одного — глибоке заморожування, як воно відбилось на пам’яті та інших функціях нашого мозку. Медико-психологічний аналіз показав хороші результати. — Бріс зробив паузу. — Однак нам не слід забувати ситуацію, в якій ми опинились. До нашого Іріона залишається п’ятдесят мільйонів кілометрів, приблизно тиждень польоту. Тільки тиждень! — підкреслив він і замислено подивився на зорі, що повільно пропливали у панорамному ілюмінаторі. Молоді астронавти мовчали. Вони аж тепер зрозуміли, до чого веде командир.

— Не знаю, як вам, а мені лячно, коли подумаю, скільки часу минуло на нашій рідній планеті, відколи ми покинули її. Ви тільки вдумайтесь — чотириста п’ятдесят років! — вів далі Бріс.

Його внутрішнє збудження наростало, воно відбивалося в чорних, як вуглини, очах, що тепер своїм блиском нагадували яскраві зорі Всесвіту.

Кеон перевів погляд на Аету, яка сиділа поруч нього. Дівчина зосереджено слухала командира, мабуть, його слова викликали в неї складні роздуми і зароджували у душі неспокій. Кеон легенько торкнувся руки Аети. Вона ледь помітно здригнулася і, не повертаючи голови, кивнула у бік Бріса: вибач, мовляв, але давай послухаємо.

Командир, роблячи тривалі паузи, намагався стримувати свої емоції і говорити спокійно:

— Так от, усі ми постаріли на чотири з половиною роки, це можна сказати про вас, людей молодих. Інша річ я, справді старий, — дещо засмучено посміхнувся Бріс.

Він був удвічі старший за кожного з членів екіпажу і тому вважав себе старим, хоч до віку, який кваліфікувався як старість, йому було ще далеко.

— Наскільки вам відомо, — обличчя командира знову стало зосередженим, — завдяки глибокому заморожуванню, в якому ми всі перебували, та дії біоретарданта, функціональна діяльність нашого організму була загальмована настільки, що політ в один бік, на який пішло сорок років, тривав для нас два роки, тобто ми проспали два роки туди і два роки назад. Чотири роки. Насправді ж наш корабель летів вісімдесят років. Та вісімдесят років — це тільки для корабля. А для планети Іріон цей проміжок часу становить чотириста п’ятдесят років!

Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.

— Ми знаємо про це, старий, — порушив мовчанку Кеон. — І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою… — він озирнувся на товаришів.

Астронавти збуджено загомоніли.

— Цікаво, як зустріне нас Іріон? — замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.

— А чи наш він тепер?! — різко прозвучав голос астронавта Одея.

Це питання боляче кольнуло в серце кожного.

— Що ти маєш на увазі, Одею? — обережно спитала Іта.

— А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, — акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. — Хоч нас і не забули, але…

— Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, — не стримався Бріс. — Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік — невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед — обережність і такт.

Бріс стомлено опустився у крісло.

— Ну, а тепер, друзі, — відпочивати, — сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. — Наговорилися після дворічної сплячки.

— Сорокарічної, — жартома поправив Пор.

— А це вже залежно, в яких вимірах брати, — в тон йому відповів командир.

Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.

Очікування майбутнього, тривога за нього, бажання якнайшвидше повернутися на рідну планету не покидали його душу. Звідкись виповзали щемкі невиразні передчуття, які викликали невизначеність та неспокій. Майбутнє, хоч як Кеон намагався уявити його собі, проглядалося дуже туманним, позбавленим чітких обрисів і реальної суті.

А поки що Кеон жив минулим. У пам’яті спливали картини, здавалось, зовсім недавніх подій, дивовижних, часом драматичних. Його сповнювало почуття гордості лише від самої думки, що вони — перші іріонці, які здійснили стрибок через Галактику і відкрили багато нових, невідомих раніше зірок і планет. Двадцять чотири планети були відвідані і стали об’єктом уважного вивчення! На двох з них вирувало життя. На планеті С-9011 вже панував розум. Але розумні істоти на ній перебували на надто низькій стадії розвитку, щоб можна було вступати з ними в контакт. Мешканців С-9011 роз’єднували суперечності, суспільство тільки-но піднімалося на одну з перших сходинок прогресу. Все це астронавти виявили відразу і, щоб не завадити природному ходові їхнього розвитку, вирішили не контактувати з представниками цієї цивілізації. Та все ж планету було вивчено грунтовно. Вона виявилась на рідкість багатою: в надрах її приховані щедрі поклади всіляких руд, відомих і не відомих іріонцям, зафіксовано не одне скупчення підґрунтових природних газів. Три з половиною тисячі мікродисків з даними про планету С-9011 везе корабель на Іріон.

Зовсім інакшою постала перед експедицією планета С-9020, ознаки життя на якій виявлені ще здалеку. Але то було інше життя. Тут промінь розуму ще не пробив собі дороги крізь морок первісного інстинктивного існування. Цю планету Кеон ніколи не забуде. Наче живі пропливають картини і події, які розгорнулися перед астронавтами сорок років тому. Тоді ледве вдалося знайти місце для посадки корабля. Вся поверхня планети майже цілком була покрита густою рослинністю.

Вийшовши з корабля, астронавти зіткнулися з неймо вірними картинами. Довкола росли гігантські, з химерно повикручуваними стовбурами дерева. Їхні крони спліталися в одне суцільне мереживо, крізь яке ледве прозирало жовте, каламутне небо. Життя, стихійне і жорстоке, кишіло. Просто на очах у вражених іріонців багатоногі павукоподібні створіння пожирали товстих черв’яків. Із заростів лісу вискакували страшні, шестиногі, покриті панцирами чудовиська і своїми довгими, як мечі, дзьобами розпанахували павуків та інших менших за себе тварин, жадібно ковтаючи шматки, вирвані з їхніх тіл. На планеті густо лилася кров. Звукоуловлювачі шоломофонів дрижали від свисту, криків, зойків, ревіння і цілої лавини інших незвичних звуків.