РАЙ. Центр

– Вово, треба щось робити! – Пані Женя вже котилася кабінетом. – Я зателефоную двоюрідній сестрі у Дрезден. Вона підтвердить, що Макс був у неї, коли… – До Макса: – Коли це сталося, синочку?

– Минулої ночі.

– От і добре! – з азартом. Дай їй скруту, вона її скрутить, ще й заробить. – А ти на цей момент пив молоко на тітчиній фермі під Дрезденом.

Макс похмуро – на матір:

– Не вийде…

– Чому?

– Там якийсь чоловік крутився… Він бачив, як дівчина з Максового «мазераті» вийшла… – Володимир Гнатович нервово міряв кабінет кроками.

– Точно бачив? – кинулася до Макса мати.

– А я звідки знаю?! – безпорадно знизав плечима Макс. – Я не наважився його запитати. Він усю ніч під мостом тирлувався.

– І де він? Де він зараз? – наступала мати.

– Я йому номер у готелі зняв.

– Навіщо?

– Рома Шиллєр порадив. Щоб до ранку цей чоловік не мав жодних контактів, потім… – Глянув на батька: – Тато допоможе вирішити його справу, і він поїде. Рома каже – це єдиний вихід, вдячні не здають.

– Молодець! – кивнула мати.

Сердюк обвів сімейство важким гнітючим поглядом.

– Замовкніть, – сказав. – Йдіть звідси. Дайте подумати…

Пані Женя намірилася було прискорити мозкову діяльність чоловіка ультиматумом на кшталт: «Вово, якщо у Макса виникнуть проблеми, я тебе, падло, вигризу до нутрощів», – та глянула на чоловіка і передумала. В очах Сердюка без слів читалася відповідь: «У Макса ніколи не буде проблем. Ніколи».

Тук-тук! Рівно о дев’ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався – тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов’язкова усмішка – молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев’ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.

– Доброго ранку… – і рота роззявив.

Іван Степанович при повному параді – навіть капелюх на лисині – обережно сидів на краєчку широкого м’якого ліжка, – так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.

– Чого тобі, синку?

– Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, – дотримав марку портьє.

– Яке там. Поки усі цяцянки роздивився – уже й півні заспівали.

Портьє здивувався, та знаку не подав.

– Чого бажаєте на сніданок? – справу знав. – На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посипаний кунжутом, мюслі з фруктами і без…

Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав – досить, досить!

– Дякую, синку, – ввічливо. – Нічого не треба. Своє маю.

Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

– Чуєш? – йому у вухо. – Під дверима постоїш хвилин десять?

– Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, – із подивом.

До дверей… Озирається – Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї – сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п’яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м’ятою соткою баксів: «Нє, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»

Конец ознакомительного фрагмента.