РАЙ. Центр

– Як можна розповісти про любов? – сміялася. – От я кажу – ми йдемо вулицею… І що? Як пояснити, що можна просто йти вулицею чи загубитися серед натовпу, говорити про щось незначне і неважливе чи взагалі мовчати і знати – навкруги нікого! Ні вулиці, ні дерев, ні людей. Тільки ми. І це відчуття не порушить ніщо – ні галас, ні шелест листя, ні сигнали автівок.

– Складно, а тому неприродно, – насупився Гоцик.

– Давайте спати, голото! – обійняла його. – Диван мій.

Уранці Макар і Гоцик прокинулися одночасно. Глянули на диван: спить Люба – руді кучері на подушці, усмішка на вустах. Гоцик тихесенько вкинув у сумку залікову книжку і конспекти – о дев’ятій іспит, а до універу ще треба доїхати. Макар проводив його жестом підтримки – кулак догори: тримайся, Гоцику! – обережно пробрався в кухню. Надто довго товкся – стару заварку вилив, хоч ніколи чай зранку не пив. Кинув, поліз каву шукати. Потім чогось знову до заварника. Укинув каву. Матюкнувся. Вимив заварник від кави. Схопив «Прилуки»… Фільтром у зуби. Та що за фіґня?! Чого метушиться? Може, тому що Люба спить, а зазвичай прокидається раніше за них і летить назустріч своєму коханню…

– А мені однаково, – сам собі пошепки. Запалив.

– Гей, голото. Ти чого?

Обернувся. На порозі Люба стоїть.

– Не поспішаєш… сьогодні? – Макар їй.

– Ні…

Макар напружився. Дивно. Що це з нею? І голос такий… збентежений. Знову до заварника потягся. Люба у кухні біля вікна вмостилася, на зелену вишню дивиться.

– Саню…. Я зараз… – Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. – Санєчко… Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти…

Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж – серце у п’яти. І з якої радості?

– Сань… ти мене чуєш?

Макар кивнув. Люба обернулася до нього.

– Поможи мені, – надто швидко. Наче милостиню просить.

Макар злякався ще більше.

– Звичайно, Любо. Які питання.

Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.

– Та кинь той заварник!

– А допомагати в чому? – розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла:

– Я… Мені потрібен сексуальний досвід…

– Що? – У Макара волосся дибки. – Любо… Ти себе чуєш?

Дівчина вхопилася за руде волосся, обмотала навколо шиї. По кімнатці заходила. На підлозі – подушка. Вона її ногою – геть.

– Гей! Любо! Що з тобою? – Макар їй.

Зупинилася. В очі йому.

– Я люблю… Я жити без нього не хочу. Розумієш?

– Ну, нормально…

– Я не хочу, щоб він знав, що я… незаймана. Розумієш? Я боюся… Боюся, що налякаю його. Чи сама налякаюся. Оці ваші слова… про провінційну забитість… Я ж не знаю, як воно… Ти би… міг…

У Макара перед очима попливло.

– Ні, ні, – замотав головою. – Ти здуріла. Ти дурна, Любо! Дурна і не лікуєшся.

– Санєчко… – руки простягнула. Макар відсахнувся і вискочив у кухню. За заварник ухопився, кави накидав, на вогонь. Хай хоч щось звариться. Цигарку з пачки дістає, а пальці тремтять.

…На плиті википала кава, чорною рікою лилася з заварника на вогонь, шипіла, лопалася великими чорними бульками, випаровувалася. Тільки коли вона остаточно загасила полум’я і кухня заповнилася запахом газу і перегорілого кавового зерна, Макар отямився, вимкнув плиту і врешті почув з кімнати тихі схлипи. Опустив голову. Застиг біля вікна.

– Ну дурна… Ну дурна… – спустошено.

Чогось знову згадав той жовтневий ранок, коли рудоволоса Люба вийшла на веранду і посміхнулася, побачивши його з Гоциком. Як він мляво махнув їй рукою, мовляв, привіт. Як не спав на старому килимку, прислухався до рівного Любиного дихання, що йшло від дивана. А ворухнутися не смів, бо Гоцик обов’язково прокинувся б чи просто штовхонув би Макара під бік, мовляв, спи вже, не рипайся. А так хотілося обернутися, глянути на сплячу дівчину, побачити трохи розтулені вуста, руді коси на білій подушці. У такі хвилини Макар заплющував очі й уявляв собі сплячу Любу.

– Ну дурна, – прошепотів.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській утворилася чорна діра. Мов кава на плиту пролилася і застигла у коридорчику, роз’єднала невидимою безоднею навпіл. У кімнатці плакала Люба. Макар безпорадно товкся по кухні. Ні. Із ким завгодно. Навіть з Розою Сиґізмундівною. Тільки не з Любою.

Закурив. Не йде. Викинув. «Тільки не з Любою» – у скроні. Скільки часу билося – звідки взнати. І тільки коли пальці припекла чергова цигарка, Макар раптом зрозумів, що не чує Любиних схлипів. Німо у кімнатці.

Макар видихнув, пішов безоднею коридорчика.

– Любо?..

Дівчина скрутилася на килимку посеред кімнати. Як покинуте кошеня. Дивилася на хороброго Ґевару на стіні, усе притискала коліна до грудей.

– Любо… – Макар став на порозі, очі відвів. – Ну… Я не можу.

Вона – ані пари з вуст. Ото наче прибило дівку камінням до землі, наче лежить і вже не підніметься ніколи. Макар брови звів, задумався. Обережно по кімнатці два кроки до свого рюкзака. У кишеньках пошарудів, дістав пласку рожеву пігулку.

– Ну… Добре. Давай. Ось екстазі… Проковтни… Нелогічна радість і енергія дії забезпечені. Упіймаєш кайф і… по- швидкому…

– Ні, ні… – головою захитала, а очей від Ґевари не відвела. – Що ти? Ні…

– Ну… Добре… Я зараз… Ти… зачекай. Добре?

Вона від Ґевари на Макара – ти тепер мій герой? Видихнув і побіг геть. Купив пляшку горілки в гастрономі, пару презервативів на касі. Подумав і купив ще якийсь «опохмелін». Касирка глянула на товар, не втрималася, іронічно пхикнула:

– Краще купи їй шоколадку!

Макар презирливо скривився – тобі яке діло?! Ухопив пляшку, засунув презервативи з «опохмеліном» у кишеню і побіг на Костянтинівську.

Люба сиділа на килимку, напружено спостерігала за Макаром. Макар приніс з кухні дві склянки, поставив на килим поряд із пляшкою горілки і сказав:

– Нап’ємося. Щоби потім нічого не пам’ятати…

– ?..

– Перевірено, – Макар непевно.

Кивнула. Макар видихнув і взявся за пляшку. Люба ще тягнулася рукою до повної склянки, а Макар вже заковтнув порцію і наливав собі вдруге.

Не розмовляли. Люба випила склянку, мотнула головою – ого! Більше не зможу! Макар їй жестом – спокійно, все буде добре. Собі – втретє. Хитнувся. Люба на нього з подивом – та ти що? Він третю за комір. Видихнув. На спорожнілу пляшку зиркнув – трохи лишилося. Хотів учетверте прикластися, очі підвів. Люба сиділа на килимку і непевними рухами стягувала через голову футболку…. Макар задихнувся, опустив голову – перед очима килимок різнобарв’ям мерехтить. Заплющив очі. «Дідько, що я кою?» – подумав. Впав на килим і поплазував до Люби.