РАЙ. Центр

– Дурне діло – патріотів шукати. Я вже пробував. У мене інший принцип: я українець. Тобто – воля плюс секс і гарно попоїсти. Нормальна життєва політика. – І Любі: – Чого завелася? Ми з тобою Макару диктувати не будемо. А може, я разом із ним кудись подамся… І тебе прихопимо. Га?

– Маслоу, Любо! Чи у Могилянці не вивчають теорію Маслоу?! – Тепер уже Макар завівся. – Фізіологічні потреби, безпека, соціальна приналежність… А ще що? Згідно з Маслоу, в кожної людини п’ять базових життєвих цінностей! А я тобі нагадаю – повага з боку суспільства і самореалізація. Базові! І де тут моя «база»?

– Я знаю досить багато випадків, коли люди після навчання… – вона непевно.

– Любо, я механік і то розумію, – психанув Макар. – Є система, і є винятки. Системні правила встановлює держава. Винятки – це те, що відбувається всупереч правилам. Так? І що маємо? Молодим тут нічого не світить – це система. Деякі досягають високих стандартів – це виняток. Ти пропонуєш мені усе це полюбити?

– Давайте зробимо свою державу! – запропонував Гоцик.

– Тобі – до Рози Сиґізмундівни! – смикнувся Макар.

Гоцик руками розвів – з якої це радості?

– Тобі ж бійці з автоматами знадобляться, – Макар йому. – Перестріляєте вдвох усіх, хто буде проти вашої держави. Одним патроном.

– Стиць! – розсміявся Гоцик. – Я ж не з Розою державу створюю, а з тобою і Любою, тварюко ти невдячна!

– У нас і так своя держава, – раптом тихо і проникливо сказала Люба. – Ну от чого ви такі песимісти? Скоро весна. Весною легше дихається. Весна, як любов… Навіть жирні добрішають.

Макар видихнув і відвів очі.

Навесні Люба знайшла нову роботу.

– Могилянку кинула? – спитав Гоцик.

– Та ні. Мамі обіцяла, що за хату сама платитиму. Й одежинки треба якоїсь прикупити.

– Надягай мої джинси, – запропонував Макар.

– А коли ти працюватимеш, як з ранку до ночі знай трясешся – і те не встигаєш, і се ще не вивчила?.. – Гоцик їй.

– Вночі.

– Здуріла?

– Любо, ти ж не… – перелякався Макар. – Чуєш? Зупинись. Я забираю назад усі свої слова про правила і винятки… Ти вивчишся і станеш успішним соціологом. Я це відчуваю… На рівні підсвідомості… Ти – ще той виняток! Хрест на пузі! А хочеш… – Замовк. – Хочеш… Я піду працювати. Ми з Гоциком разом підемо. – На Гоцика: – Чого мовчиш?

Той непевно мотнув головою. Люба усміхнулася:

– У нічному клубі прибиратиму. З шостої до сьомої ранку.

– Цілком вписується у правила, – сумно завважив Макар Гоцику о пів на шосту ранку, коли за Любою зачинилися двері.

– Що ти все скиглиш, мать твою… – штовхонув його Гоцик і повернувся до Макара спиною. – Дай доспати.

Уже за тиждень, коли Люба готувалася до заліку, просиділа до ранку і на роботу не встигала, підмітати нічний клуб замість неї пішов Макар. А потім – Гоцик. Ну не втрачати ж Любі роботу через ті заліки? Годинку підлогу помиєш – і рушай додому з грошима і пакетом недоїдків.

Життя на Костянтинівській уперше після Мартазаври знов стало ситнішим. Гоцик навіть став подумувати про те, аби вкотре випробувати долю на ігрових автоматах, Макар після бурхливих сексуальних оргій у гуртожитку подарував дівчатам пляшку «Мартіні», а Люба купила класні джинси.

Одного весняного ранку, коли бруньки на деревах набубнявіли, як губи після поцілунків, і розкрилися, як губи для чергового поцілунку, Люба повернулася з клубу додому, стала над килимом, на якому рядком спали Гоцик із Макаром, і розсміялася:

– Гей, голото, братчики… Чуєте? – молола. – Макарчику! Гоцику, слоняро! Та прокидайтеся, вар’яти падлючі!

– Любо, ти мене плутаєш! – пробуркав із килиму філолог Гоцик. – Як ми голота, то в тебе крильця за спиною, а як братчики – тобі зле. Навіщо ти – усе докупи? Так зрозуміло було…

– Вона закохалася, – навмання поставив діагноз Макар.

Люба розкинула руки і впала на килим – просто на Гоцика з Макаром.

– Я закохалась! – кричала і цілувала хлопців у неголені щоки. – Макаре! Гоцику! Голото, чуєте? Я закохалась…

– То нам у сквер забиратися чи як? – Гоцик спросоння.

– Так, – сумно погодився Макар. – У сквері вже тепло.

– Не треба у сквер. У нього є все, та це не головне. Він найкращий.

– Ого! Та він крутий! – Макар.

– Він старий! – Гоцик.

– З’їдеш? – Макар Любі – у вічі.

– З вами буду. Поки що…

Макар вибрався з лежбища на килимі, почвалав на кухню.

– І куди ти? Куди? – лунав за спиною Любин голос. – А радіти? Треба радіти…

– Я радію, – сумно відказав Макар з кухні.

…З того весняного ранку в двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській оселилася осінь. Зістарила й без того давні стіни, закоптила чайник у кухні, як сухе листя, розкидала по килиму Макарові та Гоцикові речі, а тим – однаково. Чого прибиратися, як Люба рано-вранці з дому вилітає і тільки пізно ввечері повертається? Сміється, щебече щось щасливе й дурне, вкладається на дивані і засинає із замріяною посмішкою на вустах. Де буває, що робить? Ані пари з вуст. Знай всміхається. Добре, що не плаче.

Гоцик і не торкнувся б віника, та Макарові врешті набридло переступати через Гоцикові кросівки посеред кімнатки, тож одного разу він заходився прибирати. Зібрав пилюку, порозкидав речі по кутах, рюкзак свій почистив, а коли витрушував з кишеньок крихти тютюну, на підлогу випала рожева пігулка екстазі. Макар пам’ятав, як вони напилися у гуртожитку, а одногрупнику Вітьку Дрозду здалося замало. Зателефонував комусь, і за п’ятнадцять хвилин компанія хапала з пластянки рожеві пігулки, щоб уже божеволіти до вереску, без тями й обмежень. Макар тоді вихопив одну і сховав у рюкзак. Без тями – це не про Макара.

Гоцик повернувся на Костянтинівську якраз тоді, коли Макар майже закінчив прибирати. Здивувався.

– Можу відчинити вікно і провітрити кімнату, – запропонував допомогу.

– Пішов ти! – навіть не образився Макар.

– Думаю, сьогодні Люба повернеться рано, – припустив Гоцик.

– З чого б це? За місяць кохання не закінчується… Тільки починається.

Того дня Люба дійсно повернулася рано, насмажила картоплі й цілий вечір відбивалася від запитань Макара і Гоцика.