Рими

XV

Туман, що схожий на звив тканини, Кручена стрічка білої піни, Звуків пишнота Арфи зі злота, Вітрець і світло, що з висоти, — Така є ти. Ледве торкнуся твойого стану — Ти, тіне, зникнеш, кинеш в оману, Неначе пломінь, ніби звучання, Немов туманність, наче стогнання Сині води. В ревінні моря хвиль колотнеча; Комета, зблукла у порожнечі; Плачі понурі Хрипкої бурі, Постійні примхи вередія — Таким є я. На твої очі з мого одчаю Вночі та вдень я погляд звертаю; І невтомленно біжу, скажений, А тінь вогниста — чимдуж од мене, Мара моя.

XVI

Якщо хитнеться голуба повійка Біля вікна, І ти уявиш: вітерець шепоче, Що пролина, То знай: сховавшись між листків зелених, Зітхаю я. Якщо почує невиразний гомін Душа твоя, Наче далекий голос вимовляє Твоє ім’я, То знай: тебе із затінків найближчих Гукаю я. Якщо заб’ється серце серед ночі, Й твої уста Відчують раптом подих чийсь вогненний, Що проліта, То знай: близ тебе, хоч і невидимий, Дихаю я.

XVII

Земля й небеса сьогодні свій усміх мені дарують; На денці душі моєї вже сонце, а не тривога; Сьогодні я її бачив… Вона також подивилась… Сьогодні я вірю в Бога!

XVIII

Натомлена від танцю, Захекана і трохи розшаріла, На мою руку спершись, Вона в кутку свій поступ зупинила. І поміж брижів газу, Що їх здіймали тріпотливі перса, Погойдувалась квітка У порухах розмірних і чудесних. Наче перлина в мушлі, Яку штовхає море й пестить вітер, Отам вона дрімала У подихові уст напіврозкритих. Якби, — спало на думку, — Лише такі були життєві миті! Якби квітки дрімали — Найліпший сон на світі!

XIX

Коли ти на груди схиляєш Чоло, печальне і гоже, Тоді стаєш на лілею Зламану схожа. Дістала ти чистоту, Як символ небесний, ніжний, Створив і тебе Господь Золотосніжну.

XX

Ти знай: якщо до уст твоїх рожевих Торкнеться жаром подув невидимий, Душа зуміє говорити зором І навіть цілуватися очима.

XXI

Що це — поезія? — мене питаєш, Твоя зіниця — синь чистоти. Що це — поезія? Чи невідомо? Поезія… — це ти.

XXII

Як жити ружі — адже приколола Ти біля серця її? Я ще ніколи не бачив вулкана, Де виростали б гаї.

XXIII

Весь світ — за погляд єдиний; За усміх — небо в дарунок; А за цілунок… Не знаю, Що дав би тобі за цілунок!

XXIV

Обвивши стовбур той самий, Два сплески вогню червоні Зближаються і цілунком Утворюють спільний пломінь; Дві ноти, що їх із лютні Рука висмикує рвійно, Стрічаються на просторі У гармонійних обіймах; Дві хвилі, що разом плинуть Померти на узбережжі, Розбившись, срібним плюмажем Уяву нашу бентежать; Два випари над водою, Що з озера відлетіли, З'єднавшися ген, у небі, Утворюють хмару білу; Два одночасні цілунки, Поєднані дві ідеї Та дві луни, що змішались, — Це душі твоя з моєю.

XXV

Коли тебе серед ночі Крилами сон накриє І на ебенові дуги Схожими стануть вії, Щоб серця твого почути Биття я дістав надію І голову твою сплячу Схилити мені до шиї, Душе, віддав би, Чим володію: Повітря, світло І думку-мрію! Коли твій погляд упнеться У щось не видиме зором І губи твої освітить Відбитий усміх прозоро, За те, щоби прочитати Задуму чола твойого, Яка пливе понад люстром, Неначе хмара над морем, Душе, віддав би Бажань сувої: Золото, славу, Дух у розвої! Коли слова твої змовкнуть, І подих стане вчащати, І щічки почервоніють, І змружиш очей агати, Щоби поміж вій уздріти Вологого зблиск багаття, Ту іскру палку, що рветься З вулкана бажань завзятих, Душе, віддав би Всі сподівання, Дух, віру, землю, Небесні хлані!

XXVI

Хай проти волі, та зізнатись мушу Тобі, моя любове, Що лірика є вартісною тільки Тоді, як асигнація — основа. Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись, Гнівливе кине слово: «Збігає дев’ятнадцяте століття, А жінка запродатися готова…» Дурня! Поетів не зігріє ліра, Коли огорне холод їх зимовий! Отак собаки гавкають на місяць! Відомо нам обом, про що йде мова: Талановитий пише дуже рідко, Бо золото — поезії умова.

XXVII

Пробудженої боюся, Тебе споглядаю сплячу; Тому-то, моя любове, Коли ти спиш, я це бачу. Прокинешся ти, і усміх Тривожних уст заіскриться — Так грають у сніжнім небі Кармінові блискавиці. Твій усміх легенькі зморшки Близ губ утворює скраю, Що схожі на слід сяйливий Світила, яке вмирає… — Спи! Опісля сну твої очі Лисніють вологим блиском, Немов на гребені хвилі Викрешує сонце іскри. Сумирно сяють повіки, Якщо ти спиш у спокої, Подібно ллється проміння Довкруги лампи нічної… — Спи! Прокинувшись, ти говориш, І мова твоя тремтлива Неначе в кубок злотавий Із перлів ринула злива. У сні твій подих тихенько Й розмірено щось мурмоче; Моя душа закохалась — Їй чується щось пророче… — Спи! Аби притлумити серце, На нього поклав я руку — Нехай урочиста тиша Не відає його стуку. Фіранки твого балкона Я щільно прикрив зарані, Аби не збудило блиском Тебе дразливе світання… — Спи!

XXVIII

Коли під габою ночі Жаданий голос шепоче, Сумну тривожачи тишу, В душі моїй він колише Солодкі спогади знов; Скажи: чи вітру стогнання, Чи, може, твої зітхання Нагадують про любов? Коли, здіймаючись, сонце Багрянить моє віконце, Й моя любов тебе кличе, Я подих губ таємничих Ніби вчуваю, снаго; Скажи: чи то маячіння, Чи то поцілунок нині — Віддарок серця твого? Якщо серед дня, що сяє, Чи в темряві небокраю, Повсюди кружляти мушу І кличу кохану душу Я в сонмі бажань і мрій, Скажи: чи ти є марою, Чи стрінуся я з тобою, Щоб випити подих твій?

XXIX

Ждав я, що на колінах Книжку розгорне; Моєї щоки торкнулись Кучері чорні; Ми літер не помічали, Мабуть, обоє; І я, і вона сиділи У супокої; Скільки те все тривало? Напевне, довго. Я пам’ятаю: чувся Хіба що подих, Коли зривався хутко З губи сухої. Згадую: ми повернулись Раптом водночас, Стрілися наші губи І наші очі. То було твором Данте, «Пекло» було то. Глянули ми на книжку, І я промовив: — Чи може бути поема В єдинім слові? Вона відказала палко: — Знаю, що може!