Рими

XXX

Показалася в оці у неї сльозина, Я пробачення хтів попросити — овва, Їй гординя гірке осушила ридання, І мого каяття не звучали слова. У житті ми відмінні обрали дороги, Та любов наша й досі над нами сія; Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?» А вона: «І чому не заплакала я?»

XXXI

Наша любов — ніби трагічна п’єска З сюжетом нісенітним, Де все серйозне і смішне змішалось, Крізь сльози усміх квітне. Але в кінці історії цієї Найгірша є загроза, Що випали їй сльози та розваги, Мені ж — хіба що сльози!

XXXII

Проходила, огорнута красою, Ваблива та ясна; Не дивлячись, я озирнувся; прецінь, Мені почувся шепіт: «Це вона». Хто поєднав смеркання зі світанком? Не відаю: імла Змішалася в короткій ночі літа, І знаю я, що жінка та… «була».

XXXIII

Питання — у словах, де полягає Розлучення причина; Обом нам не дізнатися ніколи, Чия була провина. Зігнорував, на жаль, словник любові Нагальну необхідність Дізнатися, де гордість — просто примха, А де — висока гідність!

XXXIV

Крокує мовчки, й порухи жіночі — Гармонія у тиші; Лунають її кроки, наче крила Мелодії, що ритміку колише. Нагадують напіврозкриті очі Яскраве світло днини; Охоплюють вони і землю, й небо, Запалюючи у своїх глибинах. Сміється, і звучать у сміху сплески Біжучого потоку; Коли заплаче, то в усіх сльозинках Є лагідність глибока. Вона і світло має, і парфуми, І лінію, і колір; Є форма, що породжує бажання, І вираз — для поезії доволі. Є нерозумною?.. То що ж, допоки Мовчить — є таємниця, Для мене це мовчання важить більше, Ніж те, що плеще інша молодиця.

XXXV

Ти забула мене — дивини в цім немає, Дивиною були скорше ніжності дні; Маю дещо того, що є гідним шаноби, Та цього… не змогла ти відчути в мені!

XXXVI

Якби ми в книзі сповна записали Наших образ химери, А потім стерли б їх у наших душах, Як стерли б на папері, То, позаяк твоя любов лишила В мені глибокі рани, Якби лише одну із них ти стерла, Я стер би всі, кохана!

XXXVII

Першим із нас я помру; таємнича Криця нутро непокоїть, Ти заподіяла рану смертельну Власною, люба, рукою. Першим із нас я помру; і настирний Дух невідступно і вперто Буде чекати тебе коло брами Непогамовної смерті. Линуть години, з годинами — днини, Дні проминуть із роками; Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш: Хто це стоїть коло брами? Коли земля твої рештки з виною Прийме задля зберігання, Хвилі смертельні тебе ополощуть, Наче вода у Йордані; Там, де життя, що оскаржує долю, Врешті, тріпочучи, гине, Схоже на хвилю, що на узбережжі Тихо сконає без плину; Там, де могила зімкне неминуче Вічності темні лещата… Ми всі слова, що таїлися мовчки, Зможемо, врешті, сказати!

XXXVIII

Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить, А сльози течуть у море — вода до води. Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає, Чи відомо тобі, куди?

XXXIX

Я знаю, що зверхня вона й непостійна, Тож нащо казати слова невеселі? У неї в душі — почуття? О ні, скорше Заб'є джерело із неплідної скелі. Я знаю, що серце у неї — зміїне, Чекати від нього любові намарно; Вона — непорушна, бездушна статуя… Але ж яка гарна!

XL

Сплітаючи наші руки, Дивились ми очі в очі, Вона мені на рамено Голівку клала охоче, І скільки разів — Бог знає — Ходили ми тихим кроком Із нею отам, де в’язи Здіймали крони високо, Й від них до її оселі Тяглися тіні у змроку! А вчора… лиш рік єдиний Пролинув, неначе подув: Навдивовижу ґраційно, Напрочуд холоднокровно Вона мені відказала, Коли нас друг познайомив: — Здається мені, що десь я Вже бачила вас. — Ай, подив! Про це не дізнались дурні — Відвідувачі салонів, Що виплітають інтриґи Із вигадок та обмови, І через це загубили Одну з цікавих історій! Якої смачної страви Не з’їли вони у колі За віялом золотистим, Де всяких пір’їн доволі! Спокійний і чистий місяць, Високих в'язів листов'я І стіни її оселі, І ґанку знайомі сходи! Мовчіть, про цю таємницю Ніхто не почує й слова! Мовчіть, і я присягаюсь Забути про всі розмови. Її ж лице… Жодна маска Не гідна такого схову!

XLI

Ти — гураґан, а я — висока вежа, Яка тобі утворює заслін. Мусиш розбитись чи мене звалити!.. Вихід — один! Ти — океан, а я — урвиста скеля, Що хитавицю стереже глибин. Мусиш розпастись чи мене зітнути!.. Вихід — один! Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш, А я готую ворогам загин. Вузька стежина, зудар — неминучий… Вихід-один!

XLII

Коли мені розповіли, відчув я Холод ножа, що тіло розрива; Зіпершись на стіну, я втратив тяму, Й запаморочилася голова. На дух мій впала темрява; від люті Душа зробилась наче нежива… Тоді я зрозумів того, хто плаче, І зрозумів того, хто убива! Промчала хмара болю… і в зажурі Я ледь пробелькотів якісь слова… Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний… За милість я подякував!.. Овва.

XLIII

На край свого неприбраного ліжка Я сів, свічу відсунувши сяйну; Німий, хмурний, і погляд непорушний Втопив я у стіну. Скільки минуло часу? Я не знаю: Коли мене пустив п’янливий біль, На світ благословилося, і сонце Сміялося зусіль. Не відаю, про що в жахні години Я міркував і що тоді було; Пригадую лише прокльони, сльози І як нараз постаріло чоло.

XLIV

Неначе відкриту книжку В зіницях бачу жіночих. Навіщо твій сміх оманний, Якщо кажуть правду очі? Заплач! Почуття малого Свого не цурайсь, одначе. Заплач! Нас ніхто не видить. Глянь: я чоловік… — і плачу!

XLV

Всередині непевного склепіння, Де час позначив камінь багрецем, Ґотичний герб зобразив будівничий Упевненим різцем. До гребеня гранітного шолома Тягнувся плющ, і вився навманці, І кидав тінь на щит, де було серце, Затиснуте в руці. Уздрівши це, на тихому майдані Спинились ми нараз. «Ось вірний знак, — промовила до мене, — Що шал мій не загас». Ай! Правду щиру мовила напевне, Зізналася сама, Що серце в неї у руці… десь-інде… У грудях — ні, нема.