Рими

LXXV

Чи справді так, що коли сон торкає Трояндними перстами наші очі, Душа біжить із власної в'язниці, Злітаючи охоче? Чи справді так, що мли нічної гостя Здіймається у простір таємничий І що вітрець несе її легенько Із іншими на стрічу? І, вислизнувши із людської форми, Вона земні там розриває пута, Якісь години мешкає у світі, Якого не почути? Сміється й плаче, любить і лютує, І зберігає слід утіхи й горя, Що так подібний у нічному небі До сліду метеора? Не відаю, чи світ видінь примарних Існує в нас, чи десь на небокраї; Та відаю, що знаю стільки люду Із тих, кого не знаю!

LXXVI

У вівтарі боковому Давньої готської церкви Бачив я: крізь вітражі кольорові Падало світло на схованку смерті. Руки поклавши на груди З книжкою — мармурне диво, Створена хистом великого майстра, Жінка на урні лежала вродлива. Тіло її позабуте Вглиб заховали від світу, Але здавалося: ніжним єдвабом Брижилось ложе з важкого граніту. Усміхом дивним обличчя Сяяв збережений спомин — Так небеса зберігають біжучий Сонця, що гасне, вмираючи, промінь. Обіч її узголів’я Сіли два ангели гожі; Палець піднісши до губ застережно, Тишу вони стерегли в огорожі. Мертвою не виглядала; Під ваговитим склепінням У напівтемряві ніби заснула, Бачачи в сні якісь райські видіння. Закут осмути; до нього Я підійшов дуже близько, Ніби отой, хто навшпиньки простує Повз немовля, що дрімає в колисці. Спостерігав я хвилину, Й поблиск її супокою, Ложе камінне, що пропонувало Місце незайняте попід стіною, Збурили потяг жадучий Спізнати часу глибини, Життя незнане за порогом смерті, Де мчать століття, наче мить єдина… …………………………………………… Від боротьби натомившись За існування буремне, Часом пригадую я завидюще Закуток той потаємний і темний. Я про ту жінку стьмянілу Згадую в тихій шанобі: «Що за любов, мовчазна і смертенна! Що то за сон — непорушний, у гробі!»

LXXVII

Мені говориш ти, що маєш серце Хоча б тому, що чуєш, як стукоче. Та це — не серце, а хіба що пристрій, Який шумить за графіком робочим.

LXXVIII

Нікчемною марою, Удаючи, що діє, Попереду Бажання Іде Надія. Її облуди злі Народжуються знову, наче фенікс, З її золи.

LXXIX

Одна з жінок струїла мою душу, А інша отруїла моє тіло. З них жодна не пішла мене шукати, Я скаржитись на них не маю сили. Оскільки світ є круглим, світ кружляє. І якщо завтра, крутячись, отрута Отруїть ще когось, хіба я винний? Що інше, окрім неї, можу збути?

Інші рими

Вічна любов

Можливо, хмари перекриють сонце Навіки, й море висохне за мить; Можливо, вісь землі зненацька трісне, Мов скло, яке дрижить. Все трапиться! Можливо, смерть накине На мене поховальний свій покров; Але в мені не вигасне ніколи Палаюча любов.

До Касти

Твій подих — наче пахощі цвітіння; Твій голос — ніби лебедів зізнання; Твій погляд — мов зоря сяйлива рання, Трояндобарвні щоки і вуста. Даєш нове життя, нову надію Ти серцю, що загинуло від щему; Ти виростаєш у житті моєму, Мов квітка, що в пустелі вироста.

До всіх святих (1 листопада)

Святі отці, що сім'ям древа віри Зробилися колись, у давній час, Звитяжцеві божественному смерті Молітеся за нас. Пророки, що окреслили натхненно Майбутнє і дали дороговказ, Тому, хто вирвав світло із темноти, Молітеся за нас. Правдиві душі, чисті та безгрішні, Ваш в ангельськім хоралі чути глас; Тому, хто на свій бік дітей прикликав, Молітеся за нас. Апостоли, що спорудили в світі Церкви могутній і стійкий каркас, Тому, хто є чесноти скарбівничим, Молітеся за нас. Стражденники, що здобули звитяги Своєю кров'ю, юрмам напоказ, Тому, хто дав вам міць у бойовищах, Молітеся за нас. Цнотливі діви, до лілей подібні, Що влітку — сніг і злото для прикрас, Тому, хто є живцем краси й наснаги, Молітеся за нас. Ченці, які у келіях самотньо Благали, щоб вогонь війни загас, Тому, хто є веселкою у грозах, Молітеся за нас. Достойники, чиї розумні пера Заповідали честь і знань алмаз, Тому, хто є повчанням невичерпним, Молітеся за нас. Войовники Христової армади, Сприйміть моє благання — не наказ: Молітеся, щоб нам простив провини, Тому, хто владарює серед вас.

До Еліси

Щоб ти це читала сірими очима, Щоб ти їх співала чисто й залюбки, Щоб вони сповняли твою чуйну душу, Склав я ці рядки. Щоби ти дала їм юнь, життя й горіння, Щоб ти їх пустила в серце навпрямки, — А цього напевне я не зможу дати — Склав я ці рядки. Щоб ти мала втіху з радості моєї, Щоб мої сприймала болісні думки, Щоб мого життя ти вчула тріпотіння, Склав я ці рядки. Щоб перед тобою і життя, й кохання, Як свою пожертву, я поклав-таки, Разом із душею, усміхом, сльозами, Склав я ці рядки.

Краплина роси

Роси краплина, що на дні дрімає У чашечці білющої лілеї, — То є палац із дивного кришталю, Де мешкає краси щасливий геній. Він їй дає поезію і тайну, І пахощами повниться краплина; Ай, горе квітці, бо з цілунком сонця Зникає ця перлина!

Далеко і поміж дерев

Далеко і поміж дерев, Десь у гущавині лісу, Чи бачиш, як щось блищить І плаче? То зірка з висі. Дедалі ближче вона, Неначебто крізь запону, Можливо, сяє ліхтар Наприкінці перегону. Нарешті, швидкий цей біг Скінчився для втікача. Зневіра. Не ліхтар це і не зірка, Бо світло, що нас вабило, — свіча.

Життя — це є сон квапливий

Життя — це є сон квапливий, Триває цей сон недовго — мов сполох; Коли прокинешся раптом, То видно, що все — метушня і порох… Якби ж цей сон був глибоким Від присмерку до світання! Волів би я, щоб сон тривав до смерті!.. Щоб снилось і моє, й твоє кохання!