Розшук

— Навіщо? — здивовано запитав Віктор Григор’єв.

— От і мене це дуже цікавить. Навіщо йому було ризикувати? У свідченнях Максимов написав, що пішов до заводоуправління, щоб понишпорити в касі бухгалтерії, але переплутав двері й потрапив до кабінету головного інженера.

Це просто смішно! Хто повірить, що злодій-рецидивіст може переплутати оббиті залізом двері бухгалтерії з дверима кабінету. Тим більше, що Різаний вміє читати. Із справи видно, що Музиченко йому повірив. Дивно. Хіба вплинуло те, що в кабінеті нічого не зникло? А може, той самий тридобовий термін запаморочив?

Шеф вів далі, а я сидів і думав: чому він взагалі згадав про цю справу? Тому що тут теж наркотики?.. А Інночка сидить, у рота йому дивиться і все пише, пише у блокноті. Не інакше, Воронов пожене когось на завод. Скільки часу згаїмо. А ці мерзотники будуть поки що людей труїти. Але якщо розібратися… Справді, чого Різаного занесло у кабінет?

Раптом до мене долинув голос шефа:

— Олександре Сергійовичу, а що ви думаєте з цього приводу?

Бачу, всі на мене очікувально дивляться. А що казати, коли нічого.

— Нічого, — кажу, — не думаю. Тільки здається мені, що якби Різаний двері переплутав, він би потім усе одно до бухгалтерії подався. Незадарма ж ризикував.

— Молодець, Сашо! — розквітнув шеф. — Був у нього там свій інтерес!

— Який? — аж підскочила Інночка.

Але хто крім Різаного може відповісти на це…

Як я і передбачав, двоє наших колег будуть опрацьовувати хімфармзавод — Інночка та Коваленко, який раніше займався цією справою у відділі Музиченка. Бажаю успіху! Мені ж завтра з ранку — знов до лікарні. Тільки вже до іншої. Відчуваю, що невдовзі зроблюся неперевершеним спеціалістом по лікарнях. Але це не все. Шеф доручив мені ще одну почесну місію — поговорити по душах з вельмишановним Станіславом Батьковичем Ципою, тобто Лісовим. Я вирішив відкласти цю розмову на завтра.

Нарада закінчилася, хлопці почали прощатися, крадькома поглядаючи на годинники — зараз усі розбіжаться по домівках, а ще через годину місто зовсім спорожніє, бо прийде час Великого футболу. І ось, коли у мріях я вже сидів біля кольорового телевізора сестри, шеф звернувся до мене:

— До речі, Сашо, коли ти збираєшся відпускати Лісового?

— Завтра. А чого поспішати? Сімдесят дві години ще не скінчилися. Хай посидить, поміркує. Може, до чогось путнього й дійде. І громадянам спокійніше, — відповідаю і відчуваю, що плакав мій футбол.

— Доказів проти нього немає, Сашо. Тому й тримати довше нема чого.

Мені б змовчати, а я, дурень, брякнув:

— Нічого йому не вдіється! Для Ципи камера — дім рідний.

Шеф аж зблід:

— Старший лейтенанте, — каже, — не принижуйте своєї людської гідності таким ставленням до будь-кого!

Хіба ж я не розумію, що шеф правий? Але ж бувають іноді ситуації, коли… є, що казати! Коротше, привели Ципу. Ну й тип — таке собі курча-переросток, але якесь несподівано хиже. І погляд зовсім не курячий — скоріше тхорячий.

— Проходь, Лісовий, сідай, — запросив Воронов.

Ця Ципа нахабна так сіла на стільця, що той, бідний, ледь не хряснув.

— Вже, — каже, — два дні сиджу, начальнику.

— Набридло? — питаю.

А він до мене і голову не повертає.

— А чого? Ще двадцять чотири години посиджу, напишу скаргу, а потім все одно відпустите — санкції ж нема. І ніхто вам її не дасть.

Шеф мовчки його розглядав, а мене така злість взяла, що аж подих перехопило.

— А чеки “Зовнішпосилторгу”? З неба впали? Чи, може, тебе в закордонне відрядження посилали, га?

Мабуть, я не дуже собою володів, бо шеф невдоволено зиркнув.

— Ну так що, Лісовий, — запитав він. — Маєш що сказати?

Ципа посовався, посопів, почухався. Потім неквапливо, з усмішкою й каже:

— Чутка пройшла — ви злодія шукаєте? Чеків багато зняли? Тепер на когось повісити треба, так? То вже пробачте, — з удаваною прикрістю розвів руками Ципа, — інші в мене плани. І спекуляцію не пришиєте: другого нема. Чи, може, підставите когось?

Та я вже взяв себе в руки. “Ну, думаю, Ципочко, постривай. Ти ще заквохчеш!”

— Де ж ти їх узяв? — чую голос шефа.

— Скажу. Купив задешево в якогось типа. Душа в нього горіла — за пів ціни віддав.

— Так, — веде далі Воронов, — а навіщо?

— Ну, — образився Ципа, — що за питання? Зима на носі. Шкуру треба чимось прикрити. Щоб як у людей.

— А якщо опізнають?

— Хто?

— Потерпілий.

Ципа зневажливо посміхнувся:

— Облиш, начальнику. Не сміши мене. Не моя це ділюга, самі знаєте.

— А чия? — питаю.

Ципочка презирливо зміряв мене очима і так виразно подивився на шефа, що й дурню стало б ясно, як він жаліє шефа за те, що йому доводиться працювати з такими телепнями.

— Що ж, почнемо писати, — промовив шеф.

— Хто, я? — здивувався Ципа.

— Та ні, це справа старшого лейтенанта.

— І що він збирається малювати? Може ви, громадянине начальнику, художник? — почав блазнювати Ципа. — То зробіть іконку. Я її добре продам. Зарплата ж у вас не дуже велика. Гляди, й заробиш свої двадцять копійок.

— Лісовий, не забувайся, — різко обірвав Ципу шеф.

— Іконку малювати не буду, — відповідаю, — а от табірний пейзажик може з’явитися. Якщо не підтвердиш своє алібі на вечір п’ятнадцятого, п’ятницю.

— У п’ятницю? — замислився Ципа. — А, ну як же! Був з Галкою в кіно. “Тутсі” дивилися. Між іншим — разом з її подругою. Можете перевірити.

— Не хвилюйся. Все перевіримо.

— З Галкою Гризуновою? — запитав шеф. — А як же вона дозволяє тобі наркотиками захоплюватися?

Ципа аж очманів на якусь хвилину.

— Жартуєте, начальнику! Хіба я менінгітний? Навіщо мені на голку сідати? Я собі не ворог. А з Галкою — взагалі виключено. Ви ж її знаєте.

— Що ж, гаразд, — сказав шеф. — Зараз старший лейтенант оформить протокол…

— А мені, може, поки що скаргу прокуророві накатати? — запитав безсоромний Ципа.

— Пиши, — відповів шеф і звернувся до мене. — Старший лейтенанте, візьміть у Лісового підписку про невиїзд.

— Не чекав! — зовсім знахабнів Ципа. — Невже відпустите? Не любите, значить, скарг. Може, ще й вибачитесь?

— Ну й нахаба ж ти! — не витримав я.

А шефу хоча б що. Встав і дуже чемно вибачився за те, що, мовляв, цього разу громадянина Лісового затримали без достатніх підстав. На Ципу було смішно дивитися — він аж закляк від подиву. І мені довелося двічі повторити, перш ніж він зрозумів, що вільний. Може, шеф і правий. Інколи на таких типів ввічливість впливає більше, ніж виховні бесіди.