Розшук

Протасов уважно подивився на Олексія.

— Ну, що ж… Шкода. Тоді до завтра.

Олексій мляво потис йому руку, хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і пішов до автобусної зупинки, відчуваючи на собі уважний погляд Протасова, як давлячий тягар.

Двері відчинив повний літній чоловік в піжамних штанях і майці, яка щільно облягала великий живіт.

— Добрий вечір, — сказав Дмитрієв. — Пробачте, ви Семченко?

— Так, я… Прошу, проходьте, — товстун посторонився, пропускаючи старшого лейтенанта до передпокою.

— Дякую. Я з міліції, — Дмитрієв показав посвідчення.

— З міліції? — здивувався товстун.

— Льошо, хто там? — долинув з кухні жіночий голос.

— Це, Дуняша, розумієш, з міліції…

До передпокою вийшла вродлива жінка років тридцяти в шовковому халаті з великими червоними трояндами. Вона здивовано глянула на непроханого гостя, скинувши при цьому вищипані в нитку брови.

— З міліції? До нас? У якій справі?

За віком жінка годилася товстуну в доньки, але по тому, як Семченко на неї дивився, по його зверненню “Дуняша” старший лейтенант здогадався, що перед ним господиня дому.

— Я, власне, до вашого чоловіка, — сказав Дмитрієв.

— У мого чоловіка немає від мене секретів, — заявила дама, розглядаючи Дмитрієва з голови до ніг. — Так чим зобов’язані?

Ця манірна красуня відразу не сподобалася Дмитрієву.

— Як я вже мав честь повідомити, мені необхідно поговорити з Іваном Григоровичем, — підкреслено ввічливо мовив старший лейтенант з легким напівпоклоном. — Якщо ви не заперечуєте, звичайно.

Дама вловила іронію, піджала губи.

— Прошу,— вказала випещеною рукою на двері в кімнату.

Присутність дами, яка царствено розташувалася в глибокому кріслі, немов на троні, і всім своїм виглядом показувала, що розмова без неї ніяк не може відбутися, дратувала Дмитрієва. Він постарався про неї не дукати, повернувся до товстуна, не боячись віддатися неввічливим.

— Іван Григорович, ви, звичайно ж, добре знаєте Семена Трофимова?

— Трофимова? — Семченко дожував губами. — А хто це?

— Слюсар з ВАЗу, — вставила дама. — Ванюша, я ж тобі казала про нього. Ну, пам’ятаєш, він ще допоміг розподвал дістати?

Видно, з деяким запізненням зметикувавши, що в присутності міліціонера говорити це було б не слід, красуня прикусила язика, і на її обличчі з’явився невластивий цій самовпевненій гусині вираз розгубленості.

— Як я зрозумів, на ВАЗ їздили ви, — повернувся до неї Дмитрієв, — і Трофимов ваш знайомий?

— Так.

— Машину ремонтували тільки в нього?

— Не бачу в цьому нічого поганого.

— Тут і нема нічого поганого, — заспокоїв її Дмитрієв. — А коли Трофимов дістав вам отой розподвал?

Дама на секунду зволікла з відповіддю, обмірковуючи, мабуть, що і як казати.

— Н-не пам’ятаю… Давно…

— Як давно? Хоча б приблизно. Тиждень? Місяць?

— Ну-у… з місяць тому, може, більше. Яке це має значення?

— Має. І дуже суттєве. Я перевіряв наряди за останні два місяці. Ви були на спецавтоцентрі чотири рази, чи не так?

— Можливо. І що з того?

— І всі чотири рази замінювали мастило в двигуні, перевіряли розвал і сходження коліс, регулювали клапани… Чи не дивно?

— Не бачу нічого дивного, — смикнула плечима жінка. — Я слідкую за машиною.

— Це похвально. Але в жодному наряді не вказано, що в вашій машині замінювався розподвал. Це дуже дефіцитна деталь, на чорному ринку вона коштує більш як двісті карбованців. Де ви її взяли?

— Я вже казала — Трофимов допоміг дістати, — занервувала жінка.

— А де її дістав Трофимов?

— Звідки мені знати! Послухайте, що це за допит? На якій підставі? Хто дав вам право? Зрештою, я не зобов’язана відповідати на ваші запитання.

— Так, звичайно, — погодився Дмитрієв. — Тут не зобов’язані. І навіть можете зажадати від мене, щоб я залишив квартиру. Але тоді я буду змушений запросити вас до себе, в райвідділ. Бо справа надто серйозна.

— Але що сталося? — нагадав про себе товстун.

— Є підстави припускати, що ваш благодійник Трофимов постачав своїм постійним клієнтам крадений дефіцит.

— Цього не може бути! — вигукнула красуня. — Трофимов ставив розподвал на ВАЗІ!

— Ви хочете сказати, що він одержав деталь на складі? — запитав старший лейтенант, намагаючись зрозуміти, який сенс жінці вигороджувати Трофимова. Боїться за свою репутацію? В очах кого? Чоловіка? Навряд чи вона з ним так рахується.

— Так, — кивнула жінка.

— Пробачте, але ви кажете неправду.

— Що?!

— Якби Трофимов одержував деталь зі складу, — не звертаючи уваги на обурення господині, продовжував Дмитрієв, — то це було б відображено в наряді. Однак він і не міг її одержати, тому що в наряді цей вид роботи не значився.

Дама розгублено закліпала.

— Прошу вас пригадати, — з притиском сказав Дмитрієв, — звідки взявся розподвал. І, можливо, ще деякі дефіцитні запчастини. Хрестовини, наприклад. Адже ви були на спецавтоцентрі чотири рази, не забули? Пригадайте. Це дуже важливо. Для вас, між іншим, теж. Поки що ми розмовляємо без протоколу. Але якщо ви не захочете мені допомогти, доведеться вдатися до цієї формальності. Мушу попередити, що за неправдиві показання передбачена карна відповідальність.

Дама схлипнула. Від її зарозумілості не залишилося й сліду. Зметикувавши, нарешті, що це не жарти і в неї можуть виникнути серйозні неприємності, вона розповіла, як Трофимов запропонував їй придбати розподвал, дві хрестовини і чотири колеса.

— Я купила все це у якогось хлопця в Жулянах. Його Васею звуть. Трофимов сказав, що Вася розбив свою машину і продає те, що лишилося. Я не знала, що ці деталі крадені!

Дмитрієв дивився на розкислу даму, яка витирала хустиною чорні від туші сльози, і думав, що все вона бреше, чудово знала або принаймні здогадувалась, інакше навіщо було спочатку викручуватися? Ось серед таких і знаходили собі клієнтуру Трофимов і компанія. Не було б цього поживного середовища, навіщо б їм викрадати машини? Джерело прибутку злочинної групи — не лише запчастини. Напевно, продавали вони й цілі машини, замінюючі розбиті кузови на нові, зняті з вкрадених “Жигулей”. Згадався Іконников. Автомагазин. Спецавтоцентр. Ось канали збуту. І, можливо, не єдині. Сімнадцять машин за чотири місяці. На кожній злочинці “заробили” не менш як дві–три тисячі. Ось головна спонука їх діяльності. І допомагали їм у цьому отакі-от безпринципні особи, котрі дбали тільки про свої власні інтереси, заплющуючи очі на все, що могло цим інтересам зашкодити. По суті, вони співучасники злочинців, і шкода, що Карний кодекс надто м’який до них. їх місце — на лаві підсудних поруч із постачальниками краденого дефіциту.

— А ви не замислювалися, чому Трофимов саме вам запропонував свої послуги? — не втримався від запитання Дмитрієв.

— Ну… мабуть, тому, що я… могла заплатити дорожче? — напівзапитальною інтонацією відповіла жінка.

— І все?

Здається, красуня нарешті щось второпала. Вона сердито глянула на старшого лейтенанта.

— На що ви натякаєте?

— Гадаю, ми зрозуміли одне одного.

— Повинен вам зазначити,— сказав товстун, що досі весь час мовчки слідкував за їх розмовою, — моїй дружині не довелося б вклонятися різним аферистам, якби той же розподвал можна було вільно придбати в магазині. Так що навряд чи у вас є моральне право дорікати їй за це.