Розшук

Дмитрієв, якого вже заштовхали в середину салону, став енергійно пробиратися до виходу, бурмочучи на всі боки: “Пробачте… пробачте…”

Він майже випав з автобуса і з такими ж героїчними зусиллями втиснувся до іншого, що їхав у зворотному напрямку.

Побачивши його, майстер здивувався:

— Що-небудь забули?

— Сімнадцятого Трофимов відпрошувався у вас?

— Так. Десь перед обідом. — І додав незмінне: — А що?

— До нього ніхто не приїжджав?

— Я не бачив. Все-таки щось сталося, так?

Дмитрієв не відповів. Його охопило збудження. Почав опитувати всіх слюсарів. Той самий хлопець у спецівці, якого старший лейтенант зустрів на ВАЗІ першим, сказав:

— Бачив, Сенька розмовляв з одним. А потім вони поїхали на червоній “шестірці”.

— Номери не запам’ятали?

Хлопець знизав плечима:

— Ні до чого мені було.

— А який вигляд був у того, з ким поїхав Трофимов?

— Ну… високий такий… трохи сутулуватий… і лисий. Зовсім.

— Раніше ви цього лисого тут не зустрічали?

— Разів зо три бачив.

Пройшло кілька днів, і все, що сталося на лісовій дорозі, почало здаватися Олексію поганим сном. Але гроші, ті самі п’ятсот карбованців, лежали вдома і були гарантією того, що Довгий з Бобом про нього не забудуть.

А що, коли піти до міліції? До того лейтенанта? Піти й усе розповісти? Навіть пошкодував, що викинув тоді, в райвідділі, візитку з телефоном інспектора. По телефону було б простіше. Але ні, все одно після такої заяви довелося б їхати в райвідділ і давати письмові показання. Пригадались фотографії, котрі показував у лісі Боб. Тут вже не відкрутишся. Здорово обвів його Довгий навкруг пальця. Але й це не зупинило б Олексія. Він пояснив би, як все було, як його обдурили. Він чув, що явка з повинною пом’якшує вину. Він би покаявся. Якби не Катя… Точніше, якби не погроза лисого. Можливо, Боб просто залякував. А якщо ні? Які в нього були очі! Як у риби. Холодні, нерухомі… Такому нічого не варто сунути ніж у спину. Звідки він дізнався про Катю? Значить, вони за ним ходили, вистежували? Олексій біля прохідної інстинктивно обернувся. Навколо були знайомі обличчя заводчан, хлопців з транспортного цеху. Це заспокоїло, але ненадовго. Навіть у цеху, поруч із друзями відчував націлений в спину погляд холодних риб’ячих очей…

— Що з тобою? — здивувався водій-наставник з їхньої колони Протасов, коли Олексій, дивлячись крізь нього, пройшов мимо, не відповів на привітання.

— Що? — здригнувся Олексій. —А-а, Макарич… Добридень. Пробач, замислився.

— Примічаю, вже котрий день сам не свій ходиш. Трапилося щось?

— Все в порядку. Так, мабуть, занедужав трохи. Дрібниця.

— Це, друже, зовсім навіть не дрібниця. Навпаки. Ану, крокуй до медпункту, нехай там тебе перевірять.

Оскільки все одно треба було проходити передрейсовий огляд, Олексій не став заперечувати.

Лікар зміряв тиск, пульс, подивився горло, сунув під пахву градусник. Протасов стояв по-РУч.

— Цілком здоровий, — констатував лікар. — Можна хоч у космос.

Коли вийшли, Протасов сказав:

— І все ж таки не можна тобі в рейс. Перший стовп — твій. Зі мною таке теж траплялося.

— От іще! — налякався Олексій. Йому зовсім не хотілося залишатися в гаражі. Здавалося, щохвилини могли подзвонити з прохідної, сказати, що до нього прийшли. Сподівався за кермом розвіятися, забути про сумні думки хоча б до вечора. А там з Катею зустрінеться. — Кажу ж, все в порядку!

— Ой, хлопець… — похитав головою Протасов. — Даремно не говори. Ну, гаразд. Всяк Єремій сам собі розумій. Тільки на лінію сьогодні не поїдеш.

— Макарич!..

— Сказав — все. З начальником цеху домовлюсь. І в гаражі робота знайдеться.

Наприкінці робочого дня Протасов підійшов до Олексія, котрий робив профілактику двигуну свого грузовика.

— Зазирнеш увечері? З Катюшею? Га? Самовар поставлю, посидимо.

“Хитрує старий, — зрозумів Олексій. — Вирішив обробити мене з допомогою Каті”. Але відмовити було незручно,

Протасов із задоволенням відзначив, що хлопець начебто трохи повеселів.

Вони вийшли на вулицю разом, і тут Протасов раптом помітив, як зблід Олексій. Прослідкував за його поглядом, побачив червону “Ладу” біля тротуару. З неї вийшов лисий здоровань, ковзнув поглядом по Протасову з Олексієм, попрямував до автомата з газованою водою.

— Знайомий? — запитав Протасов.

— Ні… Тобто так. Знайомий… Пробач, Макаричу, я на хвилинку.

Протасов залишився біля прохідної, занепокоєно спостерігаючи, як Олексій, напружений, немов струна, підійшов до лисого, почав з ним про щось говорити.

— Бачу, не чекав, — криво всміхнувся Боб.

— Чого приїхав?

— У гості, — тією ж усмішкою відповів Боб. — Не клей дурня. Діло є.

— Коли? — здогадався Олексій.

— Сьогодні. Біла. Краще “одинадцята”. Але зійде й “перша”. Чекатиму там, де зустрілися. Не забув?

— Сьогодні не можу.

— Що? — примружився Боб. — Може, я недочув?

— Сьогодні не можу! — твердіше повторив Олексій. — Слухай, Боб, дав би ти мені спокій. Дуже прошу. Не підходжу я для цього. Гроші поверну, не хвилюйся.

Боб мовчки слухав, граючи жовнами. Його очі перетворилися на щілинки, з яких сочилася лють.

— Та-ак… Значить, не можеш… Ну, ну… Добре подумав?

— Ти не бійся, нікому нічого…

— Слухай, ти!.. — просичав Боб. — Затям: від мене не вирвешся. Ясно?! В тебе тепер лише один вихід — робити, що я скажу. Закомизишся — не тільки твою дівку пришию, а й тебе заодно. Так що краще мене не виводь…

Олексій облизав пересохлі вуста, не в силах відвести погляд від побілілих очей лисого.

— Слухай сюди, — сказав Боб. — Мої клієнти чекати не люблять. Щоб сьогодні машина була.

— А якщо спіймають?

— Дурнем не будеш — не спіймають. Шукай біля магазинів, кінотеатрів, там завжди машини є. На, — Боб простягнув зв’язку ключів, — котрийсь та підійде. Можеш для страховки використати кого-небудь в темну, як Довгий тебе, — крива посмішка знову торкнулася губів лисого. — Запропонуй якомусь лопуху червінець за те, щоб на “твоїй” машині відвіз тебе додому. Лягаві на хвіст сядуть — руки в ноги, а з тим нехай розбираються. Второпав? Риску ніякого.

— Так чому ж тоді самі… — почав було Олексій.

— Все! — відрубав Боб. — Чекаю до дев’ятої. І дивись!

Червона “Лада” загубилась у транспортному потоці.

Олексій глянув на зв’язку ключів, яку затис у спітнілому кулаці, сунув її в кишеню. Постояв, збираючись із думками.

Все. Тепер — все. Вчепився, як бульдог. Діватися нікуди.

Бадьоро, щоб не здогадався Протасов, підійшов до нього, винувато всміхнувся:

— Пробач, Макарич… так вийшло… словом, обставини змінилися, прийти сьогодні не зможу. Не ображайся.