Сім стихій

У неї була касета із записом того, що сталось у фітотроні. Вона мала всі ключі для подальших контактів. Як вона поведеться сьогодні, завтра, післязавтра? Гадати безглуздо. Хіба міг я тоді, на «Гондвані», передбачити, що стане з нею і взагалі, чи зустріну я її коли-небудь? Думаю, що це так само не вдалося б нікому.

Проте натяк Енно щодо високого рівня розвитку цієї цивілізації, як з’ясувалося, справдився. Цей сьогоденний язичник, який повсякчас прагне звільнити людину від пут «технічного абсолюту» і повернути її бодай частково — у лоно природи, несподівано виявився провидцем. Недаремно ж навіть дикуни, яких він реконструював своєю уявою, часто-густо перевершували Колумбіє та Магелланів.

Коли повірити йому, то виходило, що у них, мовляв, і пам’ять трохи краща, і руки трохи спритніші, якщо не в усіх, то принаймні у тих з них, кому можна б надати титул «первісний інженер» або «первісний землепроходець».

…Усвідомлюю: жодні мої розмірковування не допоможуть до кінця пізнати Аїру та подібних до неї: надто вже не схожі вони на нас (не зовні, ясна річ). Вона, проте, не втрималася від спокуси, щоб того ж дня викупатися в озері… Поряд з нею вільна гладінь нагрітої сонцем води — колись-бо потрібна була вся пам’ять багатьох поколінь там, на її планеті, аби хоча б подумки відтворити такий же озерний ландшафт.

З іншого берега я дивився, як вона пливла, як лягла на спину, допливши до середини, і відпочивала на воді, і від її рук розходилися м’які хвилі. Чи є людина, здатна передати все це словами?.. Хоча б у майбутньому чи в минулому? Дивна думка… Колись-бо, не так уже й давно, легше було знайти людину, яка була б з природою на «ти». Років так сто — сто п’ятдесят тому… Їй лишалося б тільки вгадати Аїру, передбачити її візит до нас. Потім узяти перо… Чому б і ні? Тоді багато фантазували.

У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?..

Стояла береза на березі юна, білотіла, Береза глянула в воду — і злякано затріпотіла. Бігти б їй, щоб коси од вітру гойдались. І не змогла, і заплакала, а чому — і сама не знала. Я підійшов до берези, що чиста така і біла, Й ножа безжально всадив в молоде її тіло. Спрагу соком втолив — кров’ю її живою. І упав, і заснув. Береза шуміла над головою. І снились мені утрати, і серце моє боліло, І віття твоє, березо, із співчуттям тріпотіло… З ножем у руках я прокинувсь — у злодія сон полохливий, Голубішим небо могло б бути, а воно — як на зливу.

З бронзової епохи у космічну

Пригадую відчуття нерішучості й навіть збентеження, коли сказали, що Ольмін прийме мене. Збентеженість моя пояснювалася просто: колись я хотів стати тим, чим був він; однак мені це не вдалося, хоч яких докладав я старань. Виходить, справа в мені самому: інших причин годі й шукати. Я знав, що ми майже ровесники. Та ось він досяг…

Правда, у нього був інститут, але, беручи це до уваги, я все ж не обманював себе: саме йому належать головні результати. Я досить добре розібрався в суті його праць. У них було саме те, що може вміститися в одній небуденній голові, проте ніколи не вміститься цілим або частинами — у кількох. Коли проект зароджувався і було вирахувано перші схеми реакторів, він запропонував використати потоки сонячних корпускул. Вони, доповнюючи конус, ніби ущільнювали його. І були тим підручним матеріалом, на який раптом пощастило натрапити. Залишалося знайти спосіб їх фокусування, щоб вони лягли в тіло конуса, утворили його стінки і разом з частками реакторів та прискорювачів склалися б у той самий хвилевід, по якому енергія від Сонця пішла б до планети.

З цього виник цілий напрямок.

Через рік схему реактора забракували: жодна земна установка не витримала б такого навантаження. Ольмін включив у робочий цикл зворотний зв’язок: перші порції сонячної енергії досягали Землі й вливалися в потік обмінної камери. Вони призводили до посилення нового, другого за рахунком, імпульсу. І цей імпульс був набагато потужніший за перший: він ніби увібрав у себе і земне й сонячне тепло. Конус окреслювався чіткіше. І тому злива фотонів з кожним імпульсом щедрішала.

Перспектива поставала безмежна: це було схоже на самофокусування сонячних променів у порожнечі. Думаю, навіть фантазувати на цю тему вважалося сміховинним.

І ось я маю з ним зустрітись… Прокинулася моя нікчемна гордість: усі ці та багато інших ідей тепер уже й для мене мали вигляд елементарний. Якийсь час я був певен, що цілком здатен на те ж саме… Проте я належав до іншого світу, отож мені навіть не випадало братися за таке. Хто — я? Журналіст. Репортер, як колись називали себе окремі представники нашого ремесла. І жодні автоматичні запам’ятовуючі пристрої, термопластичні записуючі прилади та авторедактори, що замінили автоматичне перо і друкарську машинку, не внесли чогось істотного в наше становище. Колись я зневажав власні прагнення. Чи, може, навпаки — знайшов себе знову. Хтозна…

А Ольмін ніби здогадувався про хід моїх думок. Ми розмовляли не вперше, майже з годину; потім я зустрічався з ним ще разів зо два, але ці зустрічі тривали вже менше.

Ніякої пози, анінайменшого натяку на зарозумілість. Опісля я сам собі зізнався: на його місці у мене так не вийшло б.

Того першого дня я пересвідчився, що це через його статтю все в мене сталося інакше. Це вона обеззброїла мене тоді, коли я тільки-но взявся за опрацювання теорії відбивання хвиль від корпускул. Проте я не сказав йому цього. Я ніби передчував, що настане час, і це визнання стане мені в пригоді.

Він зовсім не справляв враження холодного рафінованого інтелектуала: на вигляд чоловік цілком буденний. Хіба що у відповідях та репліках більше суворого тону, і тому мені здавалося, що цієї миті він не тільки тут, зі мною, а й ще десь, в іншому місці. На березі. В інституті. Біля реактора. І обличчя його, вираз іноді були такі, ніби він ось-ось скаже щось дуже важливе. Раптом засвітяться очі, я замовкну, і він мовчить: виявляється, думає про своє. Правда, цю його неуважливість із співрозмовником не одразу й помітиш. Але я теж у таких випадках умію маскуватися. Будь-яке запитання неважко запам’ятати, навіть не переймаючись його суттю, за хвилину повернутися до співрозмовника звідти, із своєї далечіні, і належно відповісти, розтлумачити… Він навіть жодного разу не збився: говорив твердо, неголосно, впевнено, ніби й справді невідступно тримався тільки мене й нашої балачки тут, у просторому кабінеті з невидимим склом, в якому не переломлюється світло.

Він середнього зросту, під час розмови несподівано підводиться, ступає кілька кроків по кабінету, потім знову сідає в крісло; і саме в цей час найкраще видно, що він одночасно розмірковує і про своє.

У нього яскрава каштанова чуприна, як у древнього кельта, досить живе обличчя. Важко здогадатися, що він знає все або майже все, що знає співрозмовник, і жодним запитанням його не захопиш зненацька. Проте це, очевидно, так. А може, я надто швидко повірив у нього.

Я пробачив йому його успіхи, його злощасну статтю, кінець-кінцем його славу. Якось він поглянув на мене вже з цікавістю: здається, моє запитання до нього нарешті виявилося нестандартним. Проте взагалі я поводився так, щоб не видати себе: видовище вийшло б, мабуть, жалюгідне.

Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших.

Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні.