Сім стихій

— Мій справжній фах, — зауважив я. — Колись давно займався цим. Але мені довелося ознайомитись із зливами часток у зворотному напрямку. З кінця, коли так можна сказати. До зоряних карт ми так і не дійшли. А ось те, що корпускули утворюють навколо планети своєрідну карусель, це зрозуміло. Пояс, тор. У ньому й блукали радіохвилі. Час від часу їх приймали станції Халльса та Штьормера. Стінки тора для них — дзеркало.

— Такий же хвилевід, який ми збираємося невдовзі випробувати тут…

— Але цього разу він буде порожній всередині, схожий на конус і простягнеться до Сонця. А замість радіохвиль у нього попадуть, як у пастку, світлові промені.

— Однак перший експеримент усе ж поставив Штьормер. А на цій сторінці — мікрокопія статті Галілея про небесні видіння.

— Полярні сяйва?

— Так, уявіть собі, він угадав механізм. Вздовж магнітних силових ліній Землі рухається така собі субстанція, яку він називає магнетичними парами. Якщо «магнетичні пари» замінити сучасним терміном «електричні заряди», то вийде те, що треба. Адже до нього вважалося, що сяйва — це щось подібне до світіння парів сірки, які виходять із земних надр. А ось реферат брошури якогось Морфью, що була надрукована водночас із статтею Галілея. Одна її назва чого варта! «Опис, що стосується останнього видіння в небесах 6 березня. Доведення математичними, логічними та моральними аргументами, що воно не могло бути викликане узвичаєним ходом явищ природи, а з необхідністю має бути чудом». Проте запопадливість спостерігачів чудес усе ж зробила науці неоціненну послугу. Значно пізніше підрахували полярні сяйва за останні 2000 років і відкрили сонячні цикли. Корпускул надходить до нас тим більше, чим більше плям та спалахів. А в 1928 році їх якраз і було багато. Зверніть увагу: ось тут видно, як діє Сонце на іоносферу, це постійне електричне дзеркало просто у нас над головою. Той же Бресуелл, який дав колись путівку в життя гіпотезі про космічні зонди, з’ясував, що під час «зливи» з часток один із шарів іоносфери знизився на п’ятнадцять кілометрів.

— Я уважно вас вислухав, однак прямих доказів того, що сигнали Штьормера не штучного походження, не знайшов.

— Хіба це не ясно?

— Це не очевидно.

— І ви тієї ж… Кільцевий хвилевід — це факт. Корпускули стають супутниками Землі. І радіохвилі, попадаючи у такий потік, починають циркулювати навколо планети. Частина їх енергії просочується до приймачів. Не так уже це й складно. За Штьормером частки повинні увійти в таку зону простору, покинути яку їм уже не вдасться. А ось слова Штьормера: «Математична теорія свідчить, що сприятливі для цього умови виникають тоді, коли корпускули йдуть від Сонця, яке стоїть поблизу магнітної екваторіальної площини».

— Це нічого не доводить.

— Як же так? — заперечив Телегін.

— Хіба зонд, що приймає радіосигнали ще на далеких підступах до Землі, не може виявити і пояс зарядженого сонячного пилу? А виявивши, використати його для затримки та фокусування ретрансльованих імпульсів. Адже так можна передати будь-яке повідомлення… Прийняти, посилити наші ж сигнали, потім випромінювати їх під потрібним кутом, злегка повертаючи антену!

— Чи не простіше передати самостійну серію?

— Її легко пропустити. Приймач повинен бути настроєний на частоту передавача. Наш приймач. І слухати ми повинні у той самий час, коли передача ведеться. Погодьтеся, що досліди Штьормера створювали для космічного зонда найсприятливішу ситуацію, про яку може тільки мріяти будь-який радіофахівець. Навіть з іншої планети.

— Все це всерйоз?

— А чому б і ні? Це так само просто, як і природний хвилевід.

— Отже, ви вважаєте, що серії Штьормера передані з борту інопланетного зонду?

— Ні. Поки що ні. Одначе мені здається, що й заперечувати немає підстав, — сказав я і подумав: «Побачив би ти нічні вогні в тайзі, любий теоретику!»

— Проте імпульси серій були різної сили, вони здавалися розмитими, спотвореними. Таке трапилося б після багаторазового відбиття їх від межі зарядженого поясу. Після їх тривалої подорожі навколо Землі. Два, три, чотири витки — і тільки потім вони надходять на вхід приймача.

— Те ж саме є правильним і для позаземних сигналів. Адже зонд міг лише управляти кількістю витків, надсилаючи ретрансльовані імпульси під різними кутами. Вони теж, звичайно, розмивалися.

— Наша розмова втратила перспективу.

— Як завжди, коли йдеться про задавнену проблему контактів.

Ілюзія. Стрижі над пагорбом

Прощальне коло над Сонцеградом — і я піднявся над хмарами. Вони тягнулися вервечкою, проводжаючи мене. Я вже був подумав, що за крайньою хмарою — мій дім, але добряче помилився, до нього було ще далеко, і білі айсберги не раз затуляли землю до обрію, перш ніж у зеленій ополонці я побачив вогні портових маяків.

Здається, я летів по прямій, заблукати було важко, іноді проглядала пагорбиста рівнина, гребені невисоких гір, над затокою танув теплий серпанок; але простір незбагненно поширшав, розрісся, і я був певен, що проблукав зайву годину. Праворуч сідало сонце. Воно опускалося на холодні хмари, на химерно покраяний обрій, потім почало ненадовго пропадати в голубувато-імлистих торосах хмарного океану. Нарешті зникло в його глибинах. Тільки біля самого мого міста, пірнувши слідом за ним, я наздогнав його. Сплющена тьмава куля норовила заховатися за лісисту сопку, і тоді б я за нею уже не вгнався.

По дорозі сталося ось що.

Я пригадав про нічні вогні в тайзі, коли ми з Янковим збирали колекцію рослинних рідкісностей. Небо над хмарами було чистим, напрочуд ясним, і мою увагу не поминуло б нічого, схоже на ці вогні, якби воно з’явилося тут, зараз. Все довкола було пустельне. У долинах хмарних гір лежали синюваті тіні.

Ель мчав на граничній висоті, і я кілька хвилин вдивлявся в кожну виїмку небесного ландшафту з одним бажанням: побачити рух у цьому застиглому хаосі. Проте його не було.

Лише раз привиділася голубувата куля; вона висіла над виступом великої хмари, яка здійнялася високо над сонцем, що заходило. Проте й вона незрушна, мертва.

Тоді я спробував уявити, як виглядав би такий вогонь тут у призахідний час, на тлі білих хмарних гір. Подумки накреслив його контури і послав у політ поряд з моїм елем. І стежив за ним. Але безмежно важко втримати увагу на порожнистому кружку, виділеному на ватяній поверхні. Я заплутався, мені запаморочилось у голові, і я заплющив очі.

Судячи з усього, я рано втік з лікарні, мені б не виявляти поспіху, побайдикувати хоча б тиждень, слухатися б усіх, хто чаклував там з аероіонами, електрикою і таблетками. Чи це просто втома? Жив-жив собі спокійно, потім втрапив на «Гондвану», і завертілося навколо мене, наче у вирі. Всього й не пригадаєш. Що лишилося? Так, видіння, слова… У пам’яті, ніби дорога в глушині, що заростає дикою травою, польова, давня, на дві колії дорога з вибоями. Озирнешся назад: темна зелень охопила її з боків, деревний мотлох застеляє її, ще далі-туман, ледь жевріють вогні… Вогні. Я задрімав і прокинувся. Голова розколювалася від болю.

Чого це я зовсім розкис? Вогні. Ось про що я думав. Знову заплющив очі. Уявилося: далеко переді мною сидить людина, але якась незвичайна — судини і серце її просвічуються, і мозок легко пульсує від того, що кров біжить під ударами темного серця. У неї приплющені очі. Видно опущені повіки, рисочки вій. Так і сидить. А збоку від неї невиразна, розпливчаста постать. Хтось стоїть і стежить за нею. З довгою тонкою трубою, начеб і я зазирнув у цю трубу і впевнився, що через неї людину видно дуже ясно. Ось вона, зовсім поруч, простягни руку — і доторкнешся до серця, що б’ється!