Сім стихій

Так, нарешті… Я різко випростався. Це був страшний удар, від якого вмить заніміло плече. Дверцята озвалися глухим звуком. Вони піддалися, вигнулись. Тепер я міг просунути назовні руку! Але сам вийти ще не міг.

Пауза. Півхвилини. Ще удар. Майже такої самої сили. Я задихався. У голові паморочилось. Здається, я ковтнув води. Але дверцята розчинились. Я повільно, обережно виплив. Що не кажи, а зараз я діяв за законами механіки й фізики, як черепахи. У моєму розпорядженні було кілька секунд і жодного зайвого руху. Ель піднімав мене.

Внизу гуркотіла лавина. Там, як і досі, металися промені прожекторів, наче блискавки в грозовій хмарі.

Вода здавалася світлою, тиск не розплющив мене, отже, ми були десь близько до поверхні. «Мабуть, не більше десяти метрів, — вирішив я. — Шість секунд — і ми спливемо». І тоді я раптом зрозумів, що наступної секунди знепритомнію. Ель ішов повільно, щось було негаразд з його механізмом, знівеченим підводною катастрофою.

У мене потемніло в очах, запекли скроні. І цієї ж миті ми випірнули на поверхню. Коли я вдихнув повітря, відчув у грудях біль. Якась пелена заслала очі. Потім стало легше… Зовсім легко. Довкола море, ясний обрій, привілля. Лише неподалік, за півкілометра від мене здіймалася жива вода,^ і райдуга на три кольори бляклою смугою коливалася над її схилами.

«Як далеко нас віднесло! — подумалося мені. — Можливо, це течія… Ні, мабуть, машина йшла похило вгору. Отже, я пробув під водою трохи довше, ніж мені було можна».

* * *

Я помітив океанський лайнер, що прямував до берега. Думаю, це був той самий лайнер, який скидав над прораном блоки. Його обриси швидко танули. Там, на обрії, небо було жовтаве, а над головою синіли щільні хмари, і повітря здавалося прозорим, колючим, якимось електричним. Мій ель пішов на дно; двигун його, чхнувши, раптом зупинився. Ніби втомившись, машина лягла на бік і почала тихо занурюватись. Я нахилив голову, обережно розплющив очі й дивився, як вона описувала спіраль і дедалі зменшувалася. Піді мною була чиста прохолодна вода.

Я поплив у той бік, де мав бути берег і де хвилину тому виднівся лайнер. Відстані я не боявся. Після всього, що трапилось, я був готовий до чого завгодно, мені лише не хотілося, Щоб мене шукали, і знайшли, і, наче школяра, що завинив, посадили б нарешті в рятувальний ель, і, обігрівши, виявивши ласку й покартавши, доправили б на берег.

Я швидше відчув, ніж побачив, невиразну, довгасту тінь у воді. Вона ковзала попереду, на глибині приблизно двадцяти метрів. Вона зникла й вигулькнула знову: ось плавно віддалилася, граційно вигнувшись. Сіре, гнучке тіло. Це була акула. Я пильно спостерігав. Вона описувала широке коло.

Хто знає, що привабило її сюди. Може, пухирі, що клекотіли над тунелем. Або ж моя безпомічність. Нічого тут не вдієш. Я плив далі, став лиш уважнішим. Така зустріч мені зовсім не потрібна.

Було щось принизливе в тому, що я зараз її боявся. Сутичка була б надто нерівною, і в мене не залишилося жодних ілюзій, коли ця жива торпеда почала круто завертати до мене після кожного заходу. Так, це моя персона привернула її увагу.

Я уявив собі, як після шостого чи сьомого кола вона прослизне піді мною, показавши біле черево, і що з цього вийде. У кишені мого піджака дивом уцілів кишеньковий комп’ютер з пам’яттю, щось на зразок записника. На його панелі після кожного звертання до блока пам’яті вискакують такі симпатичні жовті цифри та надписи, приміром: «Ви переплутали адресу й час події, перевірте ще раз!» Чи не спокусить акулу цей надзвичайно розумний прилад, і чи не сприйме вона його за бажаний делікатес? І я всерйоз, не задля забавки, поліз до кишені, дістав комп’ютер і тільки тоді отямився… Так, це прийшов страх.

Після кожного її маневру я повертався так, щоб опинитися до неї обличчям. А вона підкрадалася до мене все ближче й ближче. Залишалася одна надія на порятунок: не показувати їй, що я її боюся. І вдавати, ніби я купаюся з власної волі. Слабенька втіха. Так, здається, написано у давніх морських книжках про правила вимушеного етикету під час непередбачуваних зустрічей такого роду. Я заздрив легкості, з якою рибина, схожа на сильну, розумну машину, ковзала в глибині. Жодне творіння рук людських не дорівняється до неї.

Я увімкнув комп’ютер, щоб він світився й миготів, і витягнув руку. Акула йшла просто на мене. Нас розділяло десять метрів, не більше. Це був її останній захід. Я здогадався, збагнув: противник рухався сміливо й рішуче, всі вагання, які тільки можна приписати цій диво-машині, відкинуто. Її механічний мозок точно розрахував траєкторію.

І тоді я побачив несподіване видовище.

З прозорої води, світло-сірої, пронизаної жовтуватим світлом, з самих глибин до нас нагору піднімалася велетенська біла брила. Якесь безформне тіло.

Я відчув рух води, її пружний тиск. За три метри від мене акула повернула назад, злякалася. І нараз із води вистрибнула крижина, справжній айсберг. З неї стікали дзвінкі струмені, вона матово відбивала світло неба, її краї круто опускалися вниз, і прямовисна стіна льоду здавалася безконечною.

Я перестав розуміти те, що відбувалося. Махнув на все рукою і подряпався на цей айсберг, вибиваючи заглиблення моїм комп’ютером. Там, нагорі, було прохолодно, але значно сухіше. Ніколи раніше я не захоплювався альпінізмом, зате тепер добре розумів почуття справжніх спортсменів: нелегко їм у дорозі, проте як здорово вмоститися десь у затишному куточку, на крижаній вершині, і після всіх хвилювань лінькувато споглядати оповиті легким серпанком краєвиди.

…Наді мною у бік берега пролетіла зграя крилатих кіберів.

Стратегія пошуку

На айсберг опустився ель, підібрав мене і, замерзлого, невеселого, висадив у парку перед старовинним палацом. Уночі кімната, в якій мене оселили, наповнилася теплом, синіми, що потріскували, іскрами. Мене лікували у сні.

Вранці я почувався краще, проте руки й ноги були дерев’яні, для повного видужання чогось іще бракувало. Справдилися побоювання: мене вирішили тут затримати, в цьому вмістилищі гармонії і древньої, напівзабутої краси. За мною наглядали, наче за малою дитиною. Кілька днів благородного дозвілля було забезпечено: мені заборонили працювати. На третій день опосіла тоскнота, і я почав нарікати. Нагляд за мною посилили. Я попався, наче школяр, при спробі дати драла.

Якби можна було оселитися десь у лісовій хатині, в одинокому домі, куди йдеш-ідеш і дорозі кінця-краю немає! Забрести туди й помацати руками зруб з колод, висушений сонцем, а потім зайти.

А тут, за скляною стіною великої зали, наче у рамі, красувалися сліпучі хмари й море. «Ну що тобі треба? — подумав я. — Як далі житимеш? Якесь відчуття буденності та безнадії охопило мене: вже тисячу разів я допитувався у себе про те ж саме, а дні й роки мовчки й стрімко оминали мене. Інше «я» змушувало мене страждати від безсоння під південними зірками, вдихати нічні запахи і терпко роздумувати, і страждати — це «я» було байдужим до ясних ліній сонячного живопису.

Чи можна собі уявити в цьому залі прощання князя Андрія Волконського з маленькою княжною? І як прозвучали б ці два незабутніх слова: «Андре, вже?» — тут, серед цієї пишноти, у просторі, окресленому високими площинами стін і квадратом матової стелі? Тут, біля казкового берега, який у ті давні часи напевне здавався недосяжним. Або неіснуючим. Як прозвучало б це просте запитання французькою? З великого старовинного роману, заселеного сотнями майже живих людей?

Ні. Тут міг би відбутися бал — свято для тих, хто, як і швидкоока Наталя, потрапив би сюди вперше. Тут могли б шелестіти ошатні сукні, пахтіти шовки, сяяти очі молодих і ковзати по оголених плечах колючі погляди стариків.