Самум (збірник)
Шрифт:
Пройшла прибиральниця – зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…
І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.
У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре
Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов – усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.
На ходу вона набрала телефон редактора Міли – і потрапила вдало.
– Катрусю! – весело закричала Міла. – Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!
– Тільки не пізніше, – твердо сказала Катя. – І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.
Міла була вражена:
– Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під'їдеш завтра до редакції?
– Ага, дякую!
Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:
– Катю, ти де?!
– Вибач, зателефонували в терміновій справі, – сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. – Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.
Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.
– Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добраніч.
Вона перервала зв'язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.
Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.
Демон був тут, за плечем. Мовчазний.
Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.
– Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!
Від неї сахались, наче від припадочної. Навколо впиралися в небо висотні будинки: самогубець тут знайде вихід, бодай якийсь дах…
– Що тепер робити?!
Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвінок; ніхто не відповідав.
Слухаючи, як смикається в кишені телефон, Катя зупинилася перед вітриною. Сувеніри й ласощі; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свічку із запахом меду і насамкінець – величезну троянду.
– Йдете в гості? – запитала привітна касирка.
Катя всміхнулася їй:
– Ні, це я собі.
– Оце правильно! – касирка навіть спину випрямила. – На здоров'я!
Усміхаючись, їй запакували торт і свічку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й ніжне, обережно стискаючи стебло з підрізаними шипами. На годиннику було пів на одинадцяту; Катя подумала,
що краще проїхатися кілька зупинок на метро, ніж…Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний ґевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, і Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече відкинуло її вбік, згорток випав з рук, пластик лопнув.
– Чого розчепірилась на дорозі, суко? – на ходу кинув ґевал і зник за дверима.
Катя залишилася стояти. Механічно підняла згорток…
І знову впустила.
Зверху впустила троянду.
Доля наздогнала її цієї миті – наздогнала й накрила непроглядною чорнотою.
– Ви не бачили тут дівчини в червоній курточці? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Пані, пані! Ви не бачили тут дівчини в червоній… Чорт!
Ірина зупинилася посеред вулиці. Прямо перед нею була вітрина дорогого супермаркету – сувеніри й ласощі; на ґанку лежала загублена кимось велика троянда.
Вона ввійшла до магазину. Сліпо озирнулась, нікого не знайшла, заслужила підозріливий погляд охоронця.
Вийшла.
Стрілки всіх міських годинників підповзали до одинадцятої.
Катин телефон не відповідав.
Машина – фургончик із логотипом на борту – зупинилася біля під'їзду багатоповерхівки. Скуйовджений чоловік у картатій сорочці відразу почав гасати туди-сюди, задоволений і обурений водночас:
– Чого так пізно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цілий день!
– Ну, вибачте, – примирливо сказав працівник. – Ми не винні, нам пізно зателефонували, пізно привезли…
– Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!
– А не треба чекати, зараз установимо, хіба довго?… Ключі від даху є?
Катя зупинилася, дивлячись, як працівники вивантажують із фургончика супутникову тарілку в упаковці. Ні, вона ні про що не думала. Вона просто дивилася; звично вібрував у кишені телефон.
– Є, є ключі від горища!
– Давайте швиденько… Взяли, пішли!
Катя звела очі до неба. Високо над нею вимальовувався на тлі фіалкового марева темний край даху.
– Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася остання поділка: ще трішки, і апарат розрядиться.
– Молитися, – сказав демон, і від звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокійну читати. Я тобі ще вранці сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегідь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби її втримати?!
Під його напором Ірина наїжачилася – з останньої сили:
– Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!
Демон зробив крок уперед – і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:
– А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив'язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!