"Сатурна" майже не видно

До весни кравцовська група «Алмаз» з негласною допомогою Бабакіна провела ще кілька таких операцій. У дальшому з кожної операції Кравцов організовував «відходи» для Савушкіна, який і досі вів свої комерційні справи з інженером Хорманом. Якось Кравцов прийшов до Клейнера і сказав:

— По-моєму, ми викачали все, що було в цьому місті. Прошу вас подумати про мою наступну роботу.

— Без роботи ви не залишитесь, — відповів Клейнер. — А поки що, пане Конопльов, я маю честь повідомити, що на заслуги в організації допомоги армії вас нагороджено орденом…

Розділ 31

Підготовка і тотальне закидання агентури почалося ще в кінці зими. Радянських військовополонених привозили в «Сатурн» з кількох таборів, навіть з тих, що були в Польщі й Німеччині. Спеціальні співробітники абверу, послані в табори, провадили там попередній відбір. На кінець березня Андросов сам уже не справлявся з перевіркою і обробкою полонених, що надходили в «Сатурн». На допомогу йому було направлено Рудіна.

З ранку до пізнього вечора Рудін розмовляв з полоненими. За день перед ним проходила валка людей, і в кожного за душею була якась підлість. За цією ознакою їх і підбирали у таборах. Але, позначені одним тавром, ці люди були все-таки дуже різними. Таких, які свою підлість переконано вважали доблестю, було небагато. Більшість, розмовляючи з Рудіним, намагались применшити значення свого підлого вчинку. І тоді між Рудіним і його співрозмовником починалася своєрідна гра. Полонений скромничав, казав, що він лише формально вважався донощиком, але нічого особливо корисного для Німеччини зробити, мовляв, не встиг. А Рудін цю його скромність спокушав і за ступенем податливості полоненого на спокуси визначав глибину падіння людини і її небезпечність як майбутнього агента. Проте й ці «скромники» були далеко не на один копил. Один ставав скромним, лише коли дізнавався, яка в нього буде робота, і категорично заявляв, що все написане в характеристиці — чистісінька брехня. Рудін бачив: перед ним негідник та ще й боягузливий. Інший, добровільно давши згоду стати агентом, якого пошлють у радянський тил, тримався скромно тільки для того, щоб йому дали завдання легше, бо на серйозну справу у нього, як бачите, нема здібностей… Були й такі, що заради добрячого заробітку погоджувались на все. Найрідкіснішою різновидністю були переконані ідейні вороги Радянської влади, які щиро бажали вислужитися перед її ворогами… Словом, що не людина, то нова загадка для Рудіна. І загадка нелегка, коли врахувати, що від його рішення залежало, чи опиниться та або інша людина на радянській території як агент гітлерівської розвідки. Він старався, звичайно, відправити в розвідувальну школу якомога більше таких, що за своїми даними просто не могли стати хорошими агентами. Проте робити це треба було дуже обережно: відібрані ним люди проходили ще не одну перевірку в школі.

На кожного прийнятого до школи агента Рудін складав словесний портрет і коротку характеристику. Він передавав ці відомості Бабакіну, той переправляв їх Маркову, а потім їх одержувала Москва. Але Рудін розумів, що Москва чекає від нього більшого. Він вдавався до всього, щоб проникнути в неприступну таємницю «Сатурна» і знати не тільки в обличчя й імена агентів, але і те, коли, куди, з якою метою їх закидають у радянський тил. Одних ближче до цієї мети він не став. Марков мав рацію: з початком тотальної підготовки агентів обстановка в «Сатурні» для Рудіна стала сприятливішою. Поспіх завжди у конфлікті з пильністю і навіть з простою обережністю. І все ж недурні люди, видно, розробляли систему секретності найважливіших таємниць «Сатурна».

— Для розвідника терпіння — зброя, — говорив собі Рудін, але ця істина не тішила його.

…Цей весняний ранок почався для Рудіна, як завжди. Коли він увійшов до свого службового кабінету, на столі вже лежав список військовополонених, з якими він повинен сьогодні розмовляти. Список був довгий. Глянувши на нього, Рудін зітхнув і сів за стіл. На кнопці дзвінка в комендатуру весело сяяв сонячний зайчик, а натисни її — і почнеться важка брудна робота.

Конвойний привів юнака років двадцяти трьох. Перше, що вразило Рудіна, — зовнішній вигляд юнака. Він був дуже вродливий: Хоч заяложена військова гімнастьорка на ньому стовбурчилася, штани були подерті на колінах і замість чобіт сіріли опорки, але все це на ньому виглядало не жалюгідним, не бридким. І сам він весь був підтягнутий і спокійно зосереджений. Частіше сюди приводили людей із згаслими очима. Поки полонений сідав на стілець, Рудін добре розгледів його. Смагляво-матовий колір його обличчя свідчив, що полонений — житель півдня: грузин або вірменин. Чорночубий, чорнобровий, над верхньою, ледь підсмикнутою вгору губою — чорні вусики, а очі несподівано голубі, з сталевим полиском. Він дивився на Рудіна сміливо і навіть з цікавістю.

Рудін глянув на довідку і спитав:

— Каждан?

— Так точно, — одразу відповів полонений. — А ще точніше — Кажданян, я вірменин… — сказав він без найменшого акценту. — Народився і жив у Ленінграді. Батько — робітник, мати домашня господарка. Вчився на третьому курсі кораблебудівного інституту. На фронт пішов добровільно в перші дні війни. Ні в партії, ні в комсомолі не перебував. В армії служив у розвідці. В полон попав під час нічного пошуку «язика». Був контужений міною й опритомнів уже в німецькому бліндажі.

Розмова розгорталася нормально, він підтвердив решту даних довідки. Але з самого початку у Рудіна виник подив, чому цей хлопець погодився стати агентом. У характеристиці було сказано: «Добровільно виявив бажання працювати в німецькій розвідці».

— Це правда? — спитав Рудін.

Каждан знизав плечима і не відповів.

— Я питаю: ви дали згоду працювати з нами?

— Взагалі — так.

— Що означає — взагалі?

— Те і означає,— відповів він з викликом.

— Ви уявляєте, яка у вас буде робота?

— Теж у дуже загальних рисах. — Каждан ледь помітно усміхнувся. — Прошу вас уточнити.

— Ви пройдете курс спеціального навчання і потім з літака або через фронт будете закинуті в радянський тил. Там ви діятимете як наш агент. Зрозуміло?

— В чому полягатимуть мої обов'язки?

— Ви будете надсилати нам інформацію.

— Яку?

— Корисну для Німеччини.

— І шкідливу для моїх співвітчизників?

— Природно.

Рудін пильно подивився на Каждана, відчув, що за запитанням хлопця прихована не наївність, а щось інше, їхні погляди зустрілись. Голубі очі Каждана набули стального відтінку. Він відкинувся на стільці, ніби хотів краще роздивитися Рудіна.

— Скажіть… з власного досвіду, — повільно заговорив Каждан. — Це ж, мабуть, нелегка справа допомагати ворогам і шкодити своєму народові?

— Що, що? — не повірив своїм вухам Рудін. — Що ви сказали?

— Те, що ви добре чули. Можу лише додати: робота ця, певно, не тільки важка, а й підла.

Рудін не знав, як йому повестися, як реагувати на те, що сталося. Як сумлінний служака «Сатурна» він повинен негайно викликати конвой і відправити хлопця назад у табір, де його виживуть з світу. Але Рудін сухо спитав:

— Незрозуміло, навіщо ви дали згоду на цю роботу?

Важко дихаючи і дивлячись на Рудіна ненависними очима, він сказав:

— Скажу… скажу… Дуже хочеться повернутися на Батьківщину. А інших способів нема…

Рудін, побачивши, що хлопець уже не володіє собою, спокійно сказав:

— Але тоді ви поводитесь по-дурному. Вам треба було до кінця грати роль людини, яка погодилась працювати у нас. А ви одразу розкрили свої карти і, сподіваюсь, розумієте: тепер розраховувати на щось хороше ви не можете.

Стальний блиск в очах хлопця згас, він важко дихав, опустивши голову.

— Я не міг… — тихо сказав він. — Побачив вас, ситого, вродливого, задоволеного собою, і не зміг… зірвався. Робіть зі мною, що хочете.