"Сатурна" майже не видно

— Тільки батько, через нього я і не одружився.

— Як це так?

Рудін розсміявся.

— Він ревнував мене до всіх моїх дівчат, існуючих і неіснуючих. Коли я вчився і потім, коли жив у Москві, кожен його лист починався запитанням: чи не проміняв я на спідницю його вірну батьківську любов. Іноді, особливо в юності, мені ці його ревнощі здавалися патологічними, а потім я до них звик і якось примирився. Я подобався жінкам і без одруження і кінець кінцем сам прийшов до думки, що з одруженням краще почекати і довше пожити, як кажуть, собі на втіху.

— А у мене є дружина, — задумливо сказав Фогель, — і розлука з нею мені важка.

— От цього і я боявся.

— Ми повінчалися в день, коли наші війська вступили у Францію, — почав розповідати Фогель. — Через місяць я вже був у Парижі. Вона туди до мене приїжджала. Ви ніколи не були в Парижі?

— Ні.

— По-моєму, найкраще місто на землі. Воно створене для кохання. Ми з Ренатою провели там незабутній час. Тоді з Парижа все здавалося інакшим, навіть подальший хід історії, навіть Росія з її грізною таємничістю. Ми з Ренатою вирішили тоді, що в нас буде дитина і ми назвемо її Адольфом. Але, на жаль, виявилось, що вона не зможе родити. Я не повірив своїм лікарям, показав її французьким. Вони сказали те ж саме. От так скоро прийшло до нас перше горе…

Фогель розповідав усе це з типовою німецькою сентиментальністю, в якій для нього органічно зливались і історія Німеччини, і нездатність дружини до дітонародження, і їхня фанатична любов до Гітлера, що його ім'ям вони хотіли назвати сина.

Рудін слухав Фогеля з величезною цікавістю, бо в його розповіді була не тільки ця одвічна німецька сентиментальність, у ній відчувалося значно важливіше — настрій сліпого посіпаки гітлеризму.

— Ви сказали — перше горе. Потім сталося що-небудь ще? — співчутливо спитав Рудін.

Фогель зітхнув.

— Потім почалася ця війна.

Вони помовчали.

— А чому ви не викличете дружину сюди? Адже це нібито дозволяється? — спитав Рудін.

Фогель розвів руки:

— Що ви, Крамер! Вони ж не уявляють, у яких собачих умовах ми тут живемо. Сьогодні я одержав листа. Дружина просить мене не засиджуватись допізна в коктейль-барах, як я це робив у Парижі.— Фогель засміявся. — А минулого тижня вона прислала мені французький екстракт для ванни, пише, що він робить шкіру оксамитною. Ви розумієте, Крамер, з якого неба Рената дивиться на наше життя в тутешніх умовах? Вона виросла в родині, де панує переконання, що перша ранкова кава має бути подана в ліжко.

— Вона з багатої сім'ї?

— Так. Дуже. Коли я одружився, товариші називали мене щасливчиком. Тоді і я так думав. А тепер знаєте, що я думаю? Перед обличчям війни всі рівні, а багаті люди в ній ще нещасніші, ніж бідні. Коли б трапилось лихо, моя Рената не пережила б. Ці люди трагічно не готові до труднощів.

— Яке лихо? Ви ж не на фронті. Повернетесь додому й заживете, як захочете. Вранці кава в ліжку, — їй-богу, це, мабуть, непогано!

Фогель повернувся до Рудіна і мовчки дивився на нього. Його очей у темряві не було видно, та Рудін уявляв собі їхній вираз і з нетерпінням чекав відвертості. Але Фогель сказав:

— Я безмежно вірю в геній фюрера і в німецьку армію.

«Навіщо він це сказав? — подумав Рудін. — Що ховається за цим? Поправка до зайвої відвертості? Виклик на розмову?»

Рудін мовчав і чекав. Можливий розвиток розмови був надто гострим і небезпечним.

— А втім, ви ж тільки наполовину німець, — посміхнувся Фотель, — ви, мабуть, ніколи не зрозумієте нашої віри у фюрера.

— Чому? — образився Рудін. — Я йшов на будь-який риск, пов'язаний із здачею в полон, з тієї ж причини.

— Я вірю вам, — тихо промовив Фогель і раптом злісно сказав: — Але ми з фюрером будемо в будь-якій ситуації до кінця, а ви ще можете пожалкувати, що прийшли до нас. Не заперечуйте, будь ласка, я це кажу абсолютно щиро, переконано і не маю до вас ніяких претензій.

Рудін сказав після паузи.

— Ваша щирість і довір'я схвилювали мене. І я хочу говорити теж щиро і прямо. Я твердо вірю в перемогу великої Німеччини і не допускаю думки про якісь там лиха чи будь-які ситуації. З усіх сатурнівців моя душа найбільше тягнеться до вас, я сам не знаю чому. І раптом саме від вас я чую… Я приголомшений…

— Ви, певно, неправильно мене зрозуміли, — швидко заговорив Фогель, надто швидко, щоб Рудін не міг помітити, який він стривожений. — Особистий план розмови — це одне. А що стосується будь-якої ситуації, то вам не завадило б почитати «Майн кампф». Там Гітлер говорить, що велич націонал-соціалізму пізнає той, хто не зігнувшись пройде і через катастрофу і через тріумф. — Фогель опанував себе і вже спокійно і навіть з іронією вів далі: — З усіх будь-яких ситуацій у нас з вами зараз склалася найкумедніша: мене, члена націонал-соціалістичної партії з тридцять п'ятого року, тричі випробуваного працівника свята святих рейху — абверу, підозрює у зневір'ї людина, яка без року тиждень перебігла до нас від противника. Ну, справді ж це смішно, Крамер…

Рудін бачив, що голими руками Фогеля не візьмеш, але одночасно він відчував, що його співрозмовник стриножений; це відчувалося навіть у його сміхові, раптово обірваному.

Фогель ударив долонями по колінах і підвівся.

— От що, ходімте-но ми додому, я почастую вас чудовим французьким коньяком під назвою «Арманьяк».

— Це завжди з задоволенням, — весело озвався Рудін, підводячись.

Фогель жив там же, де працював. Дві його кімнати були в одноповерховому кам'яному будинку, прибудованому до приміщення школи розвідників.

Вони пройшли повз вартового, який стояв на шкільному ґанку. Другий вартовий був біля входу в радіовузол, де вздовж стін стояли приймально-передавальні рації. Всі вони були в чохлах, і тільки біля однієї куняв черговий радист. Побачивши Фогеля, який входив, радист підхопився.

— Сидіть, сидіть, Вілі,— по-дружньому сказав йому Фогель. — Нічого спішного нема?

Радист поглянув на настінний годинник і відповів:

— Перший пояс зв'язку починається через годину сорок три хвилини.

— Чия зміна працює вночі?

— Максфельда.

— Чудово!

Фогель відімкнув оббиті бляхою двері, відчинив їх навстіж і звернувся до Рудіна:

— Прошу.

Перша кімната, куди вони увійшли, була службовою: біля вікна стояв великий письмовий стіл, біля стін — два сейфи і шафа, на дверцятах якої зверху, посередині і знизу висіли сургучні печатки. З цієї кімнати вони пройшли в іншу, меншу. Півкімнати займало старовинне ліжко з червоного дерева. На круглому столі, застеленому скатеркою з білоруським орнаментом, стояла велика фотографія молодої вродливої жінки.