Іще ніч...

Слово Боже – це Слово для нас і про нас. І всі події, всі епізоди Святого Письма завжди є тінню духовних речей. Бо ж і древо життя – древо віри, надії, любові – в нас. І “Христос в нас – надія слави”. І Царство Небесне – предвічний Едем – в нас. І війна архистратига Михаїла із “змієм великим, вужем стародавнім, що зветься диявол і сатана”, також в нас. І херувим з мечем, що обертається, – в нас! Бо й всі ми, хто йде дорогою правди на схід, зрештою також покликані стати вісниками слави Божої, ангелами відання, “херувимами помазанними”, як і тлумачить це святий Макарій Єгипетський:

“Правдивим і безсумнівним було те, що бачив Пророк (Єзекіїль) у захопленні; але воно вказувало на інше, було прообразом чогось таємничого й божественного, таємниці справді схованої від родів, але виявленої в останні часи…

Пророк споглядав таємницю душі, якій повинно прийняти Господа свого і статись престолом слави Його. Бо душа, яку Дух, уготувавши її як сидіння й помешкання Собі, сподобив прилучитись до світла Його й осяяв красою невимовної слави Своєї, робиться вся – світлом, вся – лицем, вся – оком; немає у неї жодної частини, яка не була б повна очей світла, тобто, немає у ній нічого затьмареного; але вся вона суцільно стає світлом і духом, вся сповнена очей, і не має ніякої останньої, або задньої сторони, але звідусіль показується лицем, тому що зійшла на неї й возсідає на ній невимовна краса світла Христового…”

Віддай плоть і прийми Дух… Суворий і ясний шлях віри. Гостре відчуття власної гріховності, щире розкаяння у гріхах та надія на єдиного Бога – ось ознаки правдивого християнства, прикмети істинної православності. Тому-то меч херувимський – то є у першу чергу меч покаяння! Покаяння ж з плодами самозречення – ключ до смирення. А смирення – єдині двері в загублений Рай... Благословен, хто знайшов їх! Благословен, хто йде цим претрудним шляхом смирення й аскези! Благословен, хто йде во Ім’я Господнє…

ПОЧУЄТЕ – Й НЕ ЗРОЗУМІЄТЕ…

Запитання: Розкрийте, будь ласка, духовний зміст вигнання Ісусом торгівців із храму. Не вірю, що Христос міг поводитися подібним чином.

Відповідь: Про подію, що так вразила уяву читача, розповідають усі чотири євангелісти. Наведу її в інтерпретації святого апостола Івана Богослова:

“А зближалася Пасха юдейська, і до Єрусалиму подався Ісус.

І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники.

І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму усіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав, і поперевертав їм столи.

І сказав продавцям голубів: «Заберіть оце звідси, і не робіть із дому Отця Мого дому торгового!»

Тоді учні Його згадали, що написано: «Ревність до дому Твого з’їдає Мене!»” (Івана, 2 розділ, 13–17 вірші).

“Не вірю, що Христос міг поводитися подібним чином”, – апелює до букви оповіді читач. Скажу лишень: не вірю і я! Не вірю, що Той, про Якого сказано: “Оце Отрок Мій, що Я підпираю Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть. Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. Він очеретини надломленої не доломить, і гнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою” (див. Ісаї, 42 розділ, 1–3 вірші), міг би, вкрившись плямами гніву та з піною на вустах, бігати по єрусалимському храму з нагайкою у руці, шмагаючи наліво й направо худобу і людей. Не вірю, що Той, Хто про Себе сказав: “Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм” (див. Матвія, 11 розділ, 29 вірш), міг з сліпою лжеревністю фаната перевертати столи, розсипаючи гроші. Бо є Ревність і ревність. Одна – це “ревнуйте про любов”, а друга: “Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом” (див. 1 Коринфянам, 14 розділ, 1 вірш; Римлянам, 10 розділ, 2 вірш).

Ревність Ісусова – то ревність за розумом! Бо Він є Бог Слово, уособлення і явлення у світ самої Премудрості Божої. А тоді як же зрозуміти історію очищення храму, змальовану Матвієм, Марком, Лукою та Іваном? Як поєднати те, що не поєднується?

Біблія – книга духовна. І розуміти її треба духовно. Основний метод каппадокійської школи богослів’я, що його сформулював отець Церкви Григорій Богослов: “Крізь букву проникай у внутрішнє!” Далеко не всі події, змальовані у Святому Письмі, можна сприймати буквально. І ми повинні відкидати букву там, де вона протирічить Духові! Писання, за святим Григорієм, у першу чергу є Богом даний символ, що вказує нам на духовну реальність, тому-то і недостатнім й облудним є юдейське буквальне розуміння його.

“Тлумачення написаного, яке уявляється на перший погляд (буква), якщо не буде зрозуміле належним чином (тобто по духу), часто призводить до протилежного життю, явленому Духом”, – застерігає святий Григорій Ніський, брат Василя Великого.

“Відкинь непотрібність історії та зніми деревину букви, й дійди до самої серцевини рослини, тобто ретельно досліди внутрішній плід заповіданого, який і споживи”, – навчає святий Кирило Олександрійський.

У даному випадку ми бачимо, що буква оповіді явно протирічить духові Святого Письма. А отже, щоби зрозуміти його належним чином, конче необхідно крізь букву проникнути у внутрішній зміст, зняти “деревину”, “відкинути непотрібність історії” і стати таким чином “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш).

Що то за “бич”, яким Христос виганяє торгівців із храму? Чим бичує Він тих, хто торгує священичим саном (“воли”), смиренням (“вівці”), миром душевним (“голуби”)? Тих, хто міняє (підмінює) духовні цінності на матеріальні? Служить водночас і Богові й мамоні? Цей бич – Слово Боже, “бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш) сплетене в тугий батіг викривальної проповіді! “Прив’яжіте святковую жертву шнурами аж до наріжників жертівника!” – закликає псалмоспівець Давид (Псалом 117(118), 27 вірш). Духовної жертви, прив’язаної до жертовника Любові духовними ж шнурами волі нашої, освяченої Волею Божою, що виражена у Слові Його, бажає від нас Господь (див. 1 Петра, 2 розділ, 5 вірш). Мірничим шнуром Слова, золотою тростиною Закону вимірює Вседержитель і храми сердець наших (див. Єремії, 31 розділ, 39 вірш; Об’явлення, 21 розділ, 15 вірш)...

Чому ж зодягли богонатхненні євангелісти цю реальну подію проповідницького служіння Сина Божого притінюючим покровом притчі? Чому “Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав” (Мф. 13.34)? Чому Біблія є книгою, “написаною всередині (духовно-символічний та містичний зміст) й назовні (буквально-історичний та морально-етичний зміст)” і “запечатаною сімома печатками” (див. Об. 5.1)? Тому, що Бог є Любов, і печатки ці “знімаються тільки Христом”, тільки Духом Його, Духом Любові. Бо Благодать (у тому числі й благодать розуміння Святого Письма) відходить від тих, хто зачерствів душею. Втрата смирення й любові неодмінно призводить до втрати “ключа Давидового” – ключа розуміння, як втратили його (втратили доступ до Древа життя) ще праотці наші Адам і Єва. Тут покарання, але тут й милосердя Творця, Законодавця та Вседержителя нашого: “Кого люблю, того й караю”; “Наверніться, і будете жити”…

“Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи не чують, і не розуміють.

І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: «Почуєте слухом, – і не зрозумієте, дивитися будете оком, – і не побачите…»

Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив!” (Мф. 13.13–15).