Щит і меч

— Як блювотне.

— А тобі мене такою грубістю за самолюбство не вщипнути. Ні. Хочеш — давай плюнь! Утруся, й нічого. Якщо тільки ти не заразний. Плювок — це тільки так, видимість. А от коли ти мене де-небудь захочеш фізично… Тут я теж тобі самооборону не виявлю. Але начальство точно знатиме, хто мені пошкодження зробив. Оскільки я тепер на їхньому інвентарному обліку.

— У нас одного такого в таборі у сортирі задушили, — сказав Гвіздок роздумливо.

— І даремно, — заперечив Денисов. — Убили одного, скажімо, провокатора. А за його мерзенну душу десятків зо три хороших людей потім постріляють. Я завжди був проти такого. І можна сказати, що чимало хороших людей врятував тим, що одвертав од нього.

— Доносив?

— Та ж всього на одного, на двох, що замишляли. А зберігав цим життя десяткам. Вдумайся. І вийде благородна арифметика.

— Кусок ти…

— На словах зачіпай мене, як хочеш. На грубощі я не піддатливий. І тебе назад ними не зачіпатиму. Бо мені кожна людина — людина. А не скотина, не тварина, хоч я теж до них ставлюся з любов'ю. І при мені завжди кіт жив. І коли хочеш знати, то за ним я сумую, згадую. А люди — що ж. Люди скрізь є, і всі вони люди, і кожен на свій копил.

— І довго ти за Радянської влади жив?

— Звичайно, як усі, — з самої дати народження до сімнадцятого липни цього року, коли ми накрилися, — охоче відповів Денисов.

Гвіздок сказав замислено:

— От я б з тобою на завдання в напарники пішов: людина ти розсудлива, з тобою не пропадеш.

— Ні-і, — одказав Денисов. — Проти тебе в мене особисте заперечення.

— А чим не годжуся?

— Уколошкаєш ти мене — і все, і сам застрелишся від жалю.

— Чого б це?

— А так, очі в тебе дикі. Німець, він до нас тупий, не розбирається. А я відчуваю — пережинаєш. До своїх не подасися, ні. Цього я не кажу, Зовсім ні. Прийдеш, припустімо, до властей: мовляв, здоровенькі були, дозвольте покаятися. А тебе — цап в НКВС. Можуть і зразу, без гри в піжмурки, а можуть і змилосердитись — дадуть четвертак. — Сказав докірливо: — Знайдуться серед нас, я гадаю, наївняки з мрією в штрафниках свою провину спокутувати. Мрія дитяча. На то він і «караючий меч» у руках пролетаріату, щоб таких, як ми, наївняків, укорочувати.

Гвіздок спитав:

— Тобі за таку агітацію сигаретами видають чи жиром?

— Ні-і, я добровільно. — Тривожно спитав: —А що, хіба добавку дають за правильну бесіду?

— Дають, — сказав Гвіздок. — Та тільки не тут.

— А ти мене не страхай. Інші, такі, як ти, коли, бува, — влипнуть, може, таблетку з отрутою проковтнуть. Я — ні. Я самогубством займатися не буду. Пан інструктор правильно рекомендував: легенду на зізнання. Я радянські закони знаю. За швидке і щиросерде зізнання — по статті знижка. Ну й поживу в таборі, що ж, і там люди.

— Ох, і гнида ти, Селезень!

— Я ж тебе інформував, — сердито сказав Денисов. — Не зачепиш!

Зашарудів солом'яний матрац, певне, ліг… Тиша.

Йоганн повернув ручку перемикача на другий барак. Тут грали в карти на сигарети і порції маргарину. Зробив запис: «Курсант Гвіздок сказав курсантові Селезню: якщо той захоче перебігти до противника, Гвіздок застрелить його. Гвіздок виявляє правильний виховний вплив. Можливо, слід об'єднати їх на завдання».

Згадав, як одного разу Гвіздок сказав йому у відповідь на зауваження: «Пане інструктор, у мене тільки очі відчайдушні, а так я тихий, як дурень, спитайте, в кого хочете». Не так давно Йоганн став свідком бійки Гвіздка з колишнім криміналістом Хничем. З'ясовуючи причину, дізнався: Хнич сказав щось брудне про дружину Гвіздка, і той мало по вбив його. Обох відправив тоді в карцер. Хнич благав посадити їх окремо, доводив, що Гвіздок — псих і задушить за свою жінку.

Після чергування Вайс дізнався в картотеці адресу Гвіздка й склав шифровку: просив знайти Гвіздкову дружину і переслати од неї листа для чоловіка.

До карточки Денисова він прикріпив жовтий квадратик: ненадійний, до карточки Гвіздка — зелений: перевірений. Це він зробив не для себе, а для орієнтації своїх колег, вірніше — для їхньої дезорієнтації.

Випав нетривкий, слабенький сніг. Повітря було тьмяне. Курсанти на плацу робили фізкультурні вправи: присідали, змахували руками.

Денисов старанніше за інших проробляв вправи. На його вилицях з'явився рум'янець, очі блищали від задоволення, що він живий, дише і скількись там житиме.

Гвіздок змахував руками завзято, енергійно. Рожеве, глянсувате його обличчя було непорушне, як лакована маска.

Курсанти топтали слабкий, ніжний сніг, відпечатуючи на ньому свої чорні сліди, що зразу заповнювала тала вода.

Величезні сосни з рожевувато-жовтими стовбурами в легкій лусці відшарованої тонкої кори широко розкинули віття з зеленими кистями хвої. І коли підвести голову й довго дивитися на шатрове верховіття дерев і ще вище — в саме небо, дивитися до легкого запаморочення, то може прийти п'янке відчуття, що нічого цього немає, і не було, і не може бути, і ось зараз Йоганн опустить погляд і побачить…

Ні-ні, не можна розпускатися, дражнити себе, свою уяву.

Сьогодні заняття з підготовки агентів шляхом допиту один одного. Цим заняттям відводиться багато навчальних годин. Один з агентів виступає в ролі офіціального співробітника радянської контррозвідки, другий — у ролі затриманої в тилу радянських військ підозрілої людини. Перший мусить доводити, що «затриманий» належить до агентури німецької розвідки, а другий — виправдовуватися і будь-якими засобами відводити від себе звинувачення.

Ці «спектаклі», влаштовувані «турнірними парами» за кожним столом, давали Йоганнові нові, невідхильно викривальні докази проти одних і зміцнювали надії, які покладалися на інших — тих, кого він підмітив і до кого в нього навіть з'явилася наче якась прихована симпатія.

Денисов грав свою роль цілком щиро. Його сірі, як слизюки, очі мокрі. Принижено й скорботно він благає свого «слідчого»:

— Ви до мене по-людськи. Оточили. Втік. Документи зничтожив. А ці? Звідки ж я знав, що вони «липа»? Переходив лінію фронту з одним оточенцем. Його вогнем накрило. Я документи в нього витяг: здати властям, як годиться. Ну, наскочив на патруль. Вони — документ! Я й підсунув його документ. Коли б я знав, що він шпигун, я б його самостійно зразу, Примкнув до мене, гад! А я ж не сищик, щоб зрозуміти, хто він такий. Чому біля залізниці бродив? Та де ж мені ще бути? Втомився, все пішки. Хотів під'їхати з попутним ешелоном. Як це куди? До великого населеного пункту, де НКВС. Доповісти. Армійські особісти — вони нашого брата, оточенця, зразу того… А ви досвід на шпигунах маєте. Вам розрізнити чистого від нечистого сам бог велів. Що значить — ховався? Ні від кого не ховався. Мені боятися своїх нічого, це я коли в німців у тилу переховувався, може, звичка лишилася ховатися, то я за неї пробачаюсь…

Гвіздок захоплено розігрував роль слідчого, казав розлючено літньому, статечному Фішці, колишньому петлюрівцеві, який вважав себе тут найвищим за всіх, чванився своїм заслуженим перед німцями минулим:

— Ти гад, німцям Україну вже раніше продавав і тепер знову продаєш з потрухами.

— Громадянине слідчий, у вас немає жодних доказів, — солідно заперечував Фішка.

— А зброя? Зброю в тебе знайшли? Радянських людей убивав, паразит!

— Зброю я носив для самооборони. Захищатися від тих за кого ви мене вважаєте.

— З армії дезертирував?

— Я баптист. Ухилився від служби в армії не з політичних мотивів, а з релігійних переконань.

— Бог у тебе не з хрестом, а із свастикою. Ти ж ешелон підірвав з людьми!

— Звідки це в вас такі невірні відомості?

— Та ти ж сам хвалився!

— Кому?

— Мені.

— Де? Коли?

— Та в бараку, недавно. Чого мружишся?

Вайс вирішив втрутитися, сказав суворо:

— Курсант Гвіздок, ви повинні користуватися тільки тими гаданими доказами, які ви одержали при затриманні… — Фішці зауважив повчально: — До речі, не забувайте, що радянські органи, затримавши, можуть зажадати всі матеріали, які стосуються вашого минулого, Тому можливі й такі запитання. Для плодотворнішого тренування викладіть курсантові Гвіздкові хоча б основні факти, які свідчать проти вас, з тим, щоб, коли він зверне їх проти вас, ви спробували знайти контраргументацію.