Щит і меч

Йоганн сушив собі голову, розмірковуючи, як би викрутитися із надзвичайно складного становища, в яке він попав. А що, коли спробувати переконати Генріха, щоб він не. виходив із свого номера в готелі? Ні, Генріх зараз дуже збуджений і не захоче задовольнятися товариством одного Вайса. Він скоріше віддасть перевагу компанії, з якою прибув сюди для ревізії «штабу Валі». Разом із своїми берлінськими колегами буде, як завжди, розважатися в барах і ресторанах, де на нього найлегше вчинити замах.

Настрахати Дітріха і примусити його скасувати замах теж не можна: це означало б видати на розправу контррозвідці спровокованих Душкевичем поляків.

Вайсова і Генріхова доля залежала зараз від того, наскільки успішно Чижевський виконає завдання. Але Йоганн не вважав за необхідне казати йому про це. Цілком досить, коли Чижевський усвідомлюватиме, що зрив завдання ставить під загрозу життя багатьох поляків.

Йоганн прийшов до Генріха набагато раніше, ніж обіцяв. Той зустрів його з підкресленою непривітністю, яка могла б видатись образливою, але Йоганн з перших же слів обеззброїв Генріха своєю неприхованою простодушністю.

— Що тобі треба? — буркнув Генріх.

— Тебе, Генріху, — усміхаючись, відповів Вайс і додав з милою усмішкою: — Розумієш, скучив. — І, кинувши погляд на столик з закусками, на полковника Йоахіма фон Зальца, що закам'яніло сидів у позі неприступної величі, на Ангеліку Бюхер, що напівлежала трохи оддалік у качалці з келихом червоного вина і гріла його в долонях, запитав: — Можна, я поїм у тебе? — І поскаржився: — Цілий день бігаю, страшенно голодний.

Йоганн миттю зрозумів, який він тут зараз не бажаний для всіх трьох. І, зрозумівши це, висунув незаперечний привід для візиту. Ну хіба можна відмовити в гостинності голодній людині. Це було б занадто непристойно.

Люб'язно привітавшись з Генріховими гостями, Вайс, ніби не бачачи кам'яного обличчя полковника і гнівної фізіономії Ангеліки, мовчки сів за стіл і так зосереджено заходився їсти, що через деякий час його навіть перестали помічати.

Можливо, така неуважність межувала з презирством до його особи. Але це Вайсові було, власне, байдуже. Він домігся, чого хотів. Переміг у цьому мініатюрному турнірі на витримку, волю і самовладання.

Йоахім фон Зальц чадів сигарою, продовжуючи незакінчену розмову. Вилітаючи з його рота, сухі слова, здавалося, потріскували:

— Так, ми, німці, — романтики-ідеалісти. І, як ніяка інша нація, ми обдаровані фанатичною здібністю бути відданими ідеалові, закладеному в наше серце і розум ще від предків. Спочатку Європа, а потім і весь світ — ось він, наш ідеал. Ми мусимо володіти світом в ім'я національного самоусвідомлення. Наша історична місія — панувати над народами. Насилля — це і виявлення свободи нашого духу, і метод досягнення мети, — верещав своїм скрипучим голосом Зальц. — Вічний страх перед насиллям над особою, над цілими народами ми перетворили на універсальне знаряддя. Доблесна готовність німецького солдата іти на смерть складається з двох моментів. Його свідомість абсолютно скоряється думці, що ухилення від цієї готовності загрожує йому смертю. І страх перед карою звільняє його психіку від страху смерті. Так страх перед насиллям породжує здатність до насилля. Якою б гидкою не була для нашої природи жорстокість, її диктує гуманна необхідність: страх перед жорстокістю зменшить кількість людей, які можуть стати жертвою жорстокої помсти;.. Хоч якоюсь мірою поблажливо ставлення, — вів він далі, майже сховавшись за хмарою сигарного диму, — до засуджених військових злочинців свідчило б про нашу неспроможність рішуче анулювати все чуже нашому духові, уражене соціальною інфекцією марксизму. Щоб закінчити нашу розмову, скажу вам, шановний пане Шварцкопф, що я рішуче не погоджуюся з вами…

Але тут Вайс перебив його. Витер губи серветкою, акуратно склав її та запитав, не підводячи очей:

— Пробачте, шановний полковнику, наскільки я зрозумів, з ваших міркувань випливає, що найхоробріший німецький солдат одночасно і найбільший боягуз? І ми повинні бути жорстокі зо страху, щоб нас самих не повісили за недостатню жорстокість? — Не чекаючи відповіді, Вайс розсівся в кріслі і, колупаючи в зубах сірником, звернувся до Генріха: — Дотримуючись програми пана Йоахіма фон Зальца, ти повинен зробити висновок: необхідно взяти участь у страті військовослужбовців. Адже таким чином ти ствердиш правильність його міркувань — безстрашно розправишся з приреченими на смерть тільки зо страху бути звинуваченим у слабодухості? — Твердо глянувши в білясті очі полковника, Вайс сказав: — Так виходить, коли дотримуватися вашої логіки. — Усміхнувся: — У всякому разі, мене така логіка не надихнула б, хоча її висловлено такими урочистими словами, що вони могли б стати гімном боягузтва.

— Гер обер-лейтенант, ви дещо забуваєте! — майже заверещав Зальц.

Вайс схопився з місця:

— Шановний полковнику, за родом моєї служби я зобов'язаний не забувати нічого, що ображає доблесний вермахт. А ви зараз звинуватили його в боягузтві.

Збліднувши, фон Зальц звернувся до Генріха:

— Гер Шварцкопф, він викривлює мою думку! Прошу вас зараз же підтвердити це.

— Облиш, Йоганне, — сказав Генріх. — Ти ж прекрасно розумієш, що полковник висловлював націстські ідеї, щоправда, дещо в оголеному вигляді.

— Я вважаю, — Вайс уперто стояв на своєму, — що гер полковник дозволив собі зайве.

Втрутилася Ангеліка:

— Слухайте, Йоганне, не треба бути таким недовірливим. — Простягнула руку. — Адже ми з вами старі друзі?

— Заради вас, фрейлейн, — галантно сказав Вайс, — я ладен визнати, що погарячкував.

— От бачите, який ви милий! — Ангеліка запитливо глянула на полковника, нагадала: — Ви, здається, хотіли відпочити?

Коли двері за Ангелікою і фон Зальцом зачинилися, Генріх запитав жваво:

— Ти навмисне все це затіяв?

— Можливо, — невпевнено відповів Вайс і запитав у свою чергу: — Тебе справді занудило від його речей чи це мені тільки здалося?

— Ні, не здалося. Він сперечався зі мною. Я сказав, що рішуче відмовляюся бути присутнім під час страти.

— Чому ж ти зустрів мене так непривітно? Ти мусиш дякувати мені за дружню послугу: адже я допоміг їм забратися звідси.

Генріх сказав замислено:

— Але не він один так міркує.

Після паузи Вайс мовив:

— Як ти думаєш, коли для виконання вироку викликати катів-добровольців з табору військовополонених, перший-ліпший росіянин з задоволенням погодився б?

— Безумовно.

— А якщо знайдуться такі, що відмовляться?

— Чому? Покарати німця — це було б для них надзвичайно приємно.

— А раптом замість того, щоб скарати засуджених німців, вони спробували б їх урятувати?

— Це неймовірно!

— Але ж відмовилися четверо німців брати участь у страті російських військовополонених!

— Мені дуже хотілося б знати, що керувало ними.

— А коли б ти узнав?

— Ну що ж… — сумно мовив Генріх. — Очевидно, їхні слова в чомусь переконали б і мене.

— І тоді?

— Тоді я, можливо, повірив би, що в Німеччині є й інші німці.

— І ти теж став би іншим німцем?

— Котрого ти, як офіцер абверу, вважав би за свій обов'язок прилучити до тих чотирьох…

— В цьому випадку я забув би про те, що належу до служби абверу, — сміливо промовив Вайс.

— Заради приятеля ти ладен вчинити злочин перед рейхом?