Щит і меч

— Дурниці! — сказав Вайс. — Все це безглуздо, як сновидіння ідіота.

— Виходить, злякався?

— Саме так! — розсердився Вайс. — Злякався.

— Ну нащо ти брешеш? — запитав Генріх. — Нащо?

— А якого дідька я казатиму тобі правду?

— А колись ти казав…

— Кому?

— Ну хоча б мені.

— А ти сам здатний казати правду?

— Тобі?

— Так!

— Що ти від мене хочеш?

— Хто ти тепер, Генріху Шварцкопф? Хто?

— А ти не знаєш? Прочитай листа, здається, мені пощастило знайти собі титул.

— Не буду, — сказав Вайс. — І взагалі ось що я зроблю. — Розірвав конверт, кинув папірці в попільничку. Поклав на папір запалений сірник і, спостерігаючи, як горить це крихітне вогнище, сказав з полегкістю: — Ось! Дурниці — прах!

— Даремно, — заперечив Генріх. — Мені однаково доведеться залишити листа, але боюсь, що не зможу знову написати так палко і переконливо.

— Та що з тобою?

— Нічого. Просто я, як і всі ми, просмердівся здохлятиною, але на відміну від інших не хочу більше дихати цим смородом. — Сказав уїдливо і злісно: — А ти, звісно, принюхався і мрієш про те, як би вибитися на бойні з підручних у м'ясники.

— Еге ж! — сказав Вайс. — Я так заздрю твоєму становищу на цій посаді!

— От я й звільню її для тебе!

— Яким чином?

— А ось яким. — Генріх показав головою на папір, що тлів у попільничці.

— Облиш, цим не кокетують, — докірливо промовив Вайс. — Зрештою якщо тобі й доводилося брати участь у акціях…

— Я нікого не вбивав! — істерично крикнув Генріх. — Нікого!

— Отже, ти вирішив почати з мене? — запитав Вайс.

— Ти ж мене образив, і до того ж… — Генріх замислився, ледь помітна усмішка торкнула його губи. — Однаково я програв би тобі в будь-якому випадку: я вже давно вирішив.

— Не розумію, — запитав Вайс, — нащо тобі, щоб я був співучасником твого самогубства?

— Але з твого боку було б дуже люб'язно допомогти мені здійснити моє рішення: справа честі, такий чудовий привід…

— Ти хворий, Генріху. Тільки хворий або божевільний може таке сказати.

— Знаєш, — презирливо мовив Генріх, — ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною!

— Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо?

— Я боюсь іншого, — сказав Генріх. — Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина.

— Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, — зауважив Вайс, — радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці — це одне, а німецький народ — зовсім інше.

— Дурниці! — гаряче вигукнув Генріх, — Німці — це німці, і всі вони однакові.

— У тебе сьогодні буде можливість засумніватися в цьому.

Генріх зблід, сказав люто:

— Так, я дав згоду поїхати в тюрму. Але знаєш чому? Я мушу знати, чому ці німці вирішили вчинити так: тому що боягузи і злякалися, що не зможуть стати катами, чи тому, що хоробрі і хотіли бути такими німцями, яких я не бачив, але хотів би бачити…

— Нащо? Щоб брати участь у їхній страті?

— Якщо такі німці є, то я вважав би для себе за честь…

— Щоб тебе стратили п'ятим?

— Нехай.

— Непоганий подарунок Гітлерові! Племінник Віллі Шварцкопфа добровільно йде на страту. — Йоганн доторкнувся рукою до Генріхового плеча. — Знаєш, ти просто заплутався. Коли б ти відмовився бути присутнім під час страти, це вважалося б зрадою фюрерові. — Йоганн помовчав і сказав серйозно: — Я дуже хвилююся за тебе, Генріху. Але коли ти вирішив поїхати в тюрму, виходить, все гаразд. — Глянув на годинник, підвівся. — Мені вже час.

— Одну хвилину, — твердо попросив Генріх і пильно подивився Йоганнові в очі. — Якщо ці хлопці відмовилися бути катами не тому, що боягузи, а тому, що хоробрі, клянусь тобі: або я їх визволю з тюрми, або приєднаюся до їхньої компанії!

— Побачимо, — усміхнувся Вайс. Потім стримано зауважив: — Ти племінник Віллі Шварцкопфа і можеш багатьох стратити. Але врятувати від смерті навіть когось одного ти неспроможний. — Пообіцяв: — Я зайду до тебе, як тільки після всього цього ти помиєш руки. Сподіваюся, ти розповіси мені про свої враження?

— Яка ти все-таки цинічна тварина! — обурено вигукнув Генріх.

— Так! — весело ствердив Вайс. — Саме так! А з тебе, здається, не вийшла тварина? Можливо, тебе це не влаштовує? В такому разі пробач…

Власне, вся ця розмова дала Йоганнові лише хистку основу для висновків про справжній душевний стан Генріха. І якщо в його збентеженні Вайс виявив нехай крихітні, але все ж надійні острівки совісті, то твердо покладатися на них поки що не було підстав. Адже під ними могла виявитися лише безодня легкодухості, розгубленості, та й тільки.

Відомості про берлінське Генріхове життя, які вдалося зібрати Вайсові, були непривабливі: чванливий, пиячить, брав участь разом з Герінгом у нічному авіаційному нальоті на Лондон, свій у вищих націстських колах.

Побував у Роммеля в Африці. І нібито порадив йому з метою самореклами відпускати іноді на волю полонених англійців. Повернувшись на батьківщину, вони без упину розхвалювали Роммеля, і це викликало заздрість у багатьох генералів вермахту.

Потім Генріх деякий час працював під керівництвом конструктора «Фау» Вернера фон Брауна в Пенемюнде. Підказав Брауну кілька цінних технічних ідей, але не порозумівся з ним. Його дратували безглузді претензії Брауна: той вважав, що створені ним літаючі снаряди здатні знищити цілі народи разом з німецьким, якщо він не захоче визнати Брауна своїм новим фюрером. Його несамовита, бузувірська фантазія викликала в Генріха тільки глузливу посмішку. Технічний задум літаючих снарядів Брауна базувався на працях радянського вченого Ціолковського. Встановити першоджерело конструкції було дуже легко. Генріх уїдливо сказав про це вголос. Тоді Браун миттю допоміг йому без особливих неприємностей залишити засекречений об'єкт, де, ніби в комфортабельному концтаборі, на становищі в'язнів, хоч і не відчуваючи тих нестатків, що випадають на долю в'язнів, таємно жили і працювали німецькі вчені та інженери.

Повернувшися до Берліна, Генріх поринув у розпутне життя, що цілком влаштовувало його дядька.

Хижацьке пограбування Герінгом багатьох підприємств в окупованих країнах Європи викликало у Віллі Шварцкопфа не лише заздрість, воно стало йому за приклад. Цей приклад надихнув його на безстрашне мародерство. І грубий, жорстокий грабунок, яким займався дядько, ніби приховувався перед імперськими колами легковажною безкорисливістю племінника.

До речі, Віллі Шварцкопф — не поодиноке явище. Таким самим грабунком займався весь генералітет вермахту. Спеціальний співробітник, що таємно спостерігав за гітлерівськими полководцями, доповідав Канарісові: «В дикому сп'янінні ці облагодієні долею люди кинулися на нові багатства. Вони ділили маєтки і землі Європи; верховоди одержували субсидії, командуючі арміями — блискучі дотації».