Село не люди

Ніч – як ворота у пекло. По темряві за селом застрибали вогні смолоскипів, залунало: «Сашко-о-о! Сергі-і-ію! Хлопці, відгукніться!» Катерина й Людка між бур’янів ішли за татком та Залусківським, тримали одна одну за руки і тремтіли.

А як від великої покинутої хати поночі розлігся вий тітки Раїси, так Людка впала на землю і заридала.

– Що то вона? – татко зупинився від Раїсиного крику.

Каже до Залусківського:

– Треба до покинутої хати йти. Мабуть, знайшли щось…

Глянув на дівчат:

– А йдіть додому. Користі від вас ніякої. Ще переживай, куди ви самі подінетеся…

За годину біля великої покинутої хати зібралося все село. Роман роздивлявся загиджені сечею простирадла, обгорілі свічки, покинутий Сергіїв рюкзак і Сашкову сумку.

Розкидав уламки цегли, витяг іще одне простирадло. Закривавлене. З простирадла випав іржавий гвіздок. Теж – у крові.

Раїса простирадло закривавлене побачила – навколішки впала:

– Це ж наша простиня!..

Роман задихнувся.

– Та що ж тут відбулося? І де діти наші?

Залусківський кахикнув.

– От я думаю – живі вони. Це все нагадує якесь чаклунство. Свічки, простирадла… Мо’, начиталися про якісь ритуали. А кров, скоріш за все, собача. Чи котяча. Мо’, вони тут потойбічні сили викликали.

– Нащо? – татко питає.

– Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось…

– Треба до міліції, – прошепотів Роман і раптом…

Око зачепилося за щось знайоме – настільки знайоме, що аж серце зайшлося.

Ступив ближче до стіни: за гвіздок у стіні зачепилося пасмо русявого волосся.

– Боже… – скрипонув зубами – і спиною до стіни. Аж гвіздок у спину вп’явся.

– Яка міліція?! Завтра неділя, – зауважив реаліст Залусківський. – Краще самим шукати.

У суботу надвечір баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псів.

– Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною!

І баба впевнено пішла до поваленої огорожі розтрощеної ферми.

– Та де ж він? – шепотіла. І псам: – Шукайте! Шукайте! Десь він поряд… Чую…

Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.

Баба Килина дошкандибала до собаки.

– Де?

Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корівника.

Баба схилилася.

– Господи всемогутній…

У кутку лежав непритомний Сергій.

Баба обережно зняла зім’яте, брудне простирадло…

– Ой, дитино… Що ж ти наробив собі…

Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося – на рушник, а той рушник – Сергієві між ноги.

Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив’язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:

– Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба.

І потягли втрьох.

Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом.

Командував Залусківський.

– Тре’ корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби – по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.

Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:

– Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.

– А де? – з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.

– Мо’, вони поїхали із села геть, – сумно сказала Ничипориха. – Онде як люди… Пам’ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося – ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поїду із Шанівки!» Мо’, й вони?..

– Не вірю! – закричала Тамарка, як навіжена. – Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!

– Не вірю… – прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.

– Устань уже, – Роман допоміг дружині підвестися. – Ще сама зляжеш, кому краще?

– А може, тобі й краще, – із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. – Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…

– Що ти верзеш, дурна?! – Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. – Я не те що інші… Вбивць не наймаю…

Мамка – очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:

– Льончику… Як він узнав? Ти сказав?

– Чи я здурів? – татко каже.

А тут Ничипориха:

– Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!

Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха.

І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.

– Матір Божа! – злякалася мамка. – Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.

Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина – то страшний суд.

Дошкандибала баба до шанівців:

– Хай Бог помагає…

Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.

Тамарка руку простягла – і в сльози.

– Та це ж Серьоженьки хрестик!..

І спитати боїться.

Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.

– Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.

– Нащо? – прошепотіла Тамарка.

– Я його од смерті врятувала колись. У нього «жигуль» є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.