Село не люди

* * *

Катерина очі продерла, до мамки на кухню бігом:

– То тепер нам, мамо, до магазину і йти нема чого…

– Сходимо, сходимо, – мамка сміється. – Я вчора так ловко все поздавала. Трошки грішми розжилися. І олія є. Підемо, доню. Поснідаємо й підемо.

– От баби! Не зберемо грошей на вугілля з вашими витребеньками. Самі взимку по дрова до лісу ходитимете, – татко сердиться, а мамка йому в тарілку підкладає і своєї веде:

– А ти, любчику, з нами підеш.

– Якої холєри я там не бачив?

– Баби казали, минулого разу Микола такі гарні сорочки теплі привозив. І черевики чоловічі.

– Де мені ті черевики носити? Біля трактора? Чи на городі? А може, свиням показувати?

– Так і чоботи твої кирзові вже… того. Латка на латці.

– От причепилися. Дайте хоч доїсти.

Цього ранку біля постаменту розляглися і прогнулися під товаром аж дванадцять розкладачок.

– Росте бізнес? – прошамкотіла стара Ничипориха.

– Росте собі, – кивнув Микола. – Ви, бабо, не відволікайтеся. Оце всі мені слухайте! Удруге повторювать не буду. На цій розкладачці – концерва різна й макарони, тут – приправи, перці-шмерці, хмелі-сумелі, сіль. Онде – все паперове: і зошити, і конверти, і журнали всякі. Тут – усе чоловіче. Сорочки, чоботи, труси є. А тут жіноче: халати й сорочки нічні байкові, колготи для дівчат, черевики й чобітки з підборами, спідниці – хоч завалися. І довгі, і коротші. А оце всяка лабуда – гребінці, ножиці, заколки, леза… Самі собі шукайте, що треба. А на цій розкладачці – цукерки, чіпси, жувачка. А оце – до зими. Пальта різні, куртки чоловічі й жіночі, модні шарфи з китицями. Хух!.. То що?

– Миколо, а олією візьмеш? – спитала сумна тітка Орися, яка тільки-но чоловіка поховала.

– Гривня за літру! – оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.

– Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п’ятдесят за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.

– Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за літру. Або гроші!

Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:

– Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже…

– Добре… Я поки все чисто роздивлюся.

За п’ять хвилин татко вибрав кирзові чоботи й теплу сорочку в карту, запхав обнови до сітки. І мамці:

– Піду до кіоску. З мужиками побалакаю…

– Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні – краю не видно.

– Яка така робота?

– За Килимівкою на полі багато буряків лишилося…

– У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу пер?.. Та не лупай! Підемо. Я… пити не буду.

Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.

– Мамцю! Очі розбігаються!

– А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.

Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромінилася.

– Таж гарно, мамо! Ти дивись…

– Коротенька якась. Між ноги дути буде.

– А онде така сама, тільки довша.

Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном.

– І скільки? – гукнула мамка до Миколи.

Микола придивився, рукою маше.

– А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.

– Скільки?! – мамка аж присіла. – Ти що, з глузду з’їхав?

– Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте – з розбитим серцем повернетеся.

– Та де ж такі гроші взяти? – мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.

– Добре, сто вісімдесят, – змилувався Микола.

– А якщо половину грошей зараз, а половину – через місяць?.. – мамка просить.

– От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз розридається.

Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий пакет склала.

– А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, – каже.

– Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне! От ні в кого такого пальта не буде!

Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.

– А ще сюрприз маю…

– Який?

– От тобі цілісіньких п’ять гривень. Хоч – прокладок накупи, хоч – журнал чи цукерок.

– Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! – Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.

– Скільки заколка ота коштує? – тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на ґумці.

– Та бери вже за три гривні, – відповідає Микола.

– А дасте на п’ятірку дві ромашки? – насмілилося дівча.

– От спекулянтка! – Микола вихопив п’ятірку й кинув Катерині заколки. – Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила.

– І вискочу! – ляпнула Катя і розсміялася.

Мамка – очі на лоба. І Миколі:

– І що ти, дурний, дитині кажеш?!

А потім Катерині:

– А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?

– Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!

Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.

– Пропали буряки, – зітхнула мамка. – Ходімо додому.

І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.

– Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п’ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна – у борг.

– Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.

– Таж скільки років тому подарував…

– Пусте, доню, – мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.

Догнала мамку, за руку обійняла.

– Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..

Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.

– То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати – з ким бути.

– Як це?

– А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним – як за стіною.