Село не люди

Кинув Сашко миску з парафіном пильнувати – і до Сергія:

– А що за бомага?

– Інструкція, чувачелло! Інструкція по отриманню неземної насолоди.

– А де взяв?

– Я ж казав. На базарі у райцентрі купив. Маманя товар тягала, а я бачу – мужики товчуться коло одного дядька. Підійшов, а дядько інструкції ці продає. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.

– А може, це липа якась?

– Нє, бля, не липа. Я про цей парафін і раніше від одного чувака чув. Так він казав: «Хлопці, хто з парафіном спробує, за тим баби все життя навколішки повзати будуть! Оце будуть повзти і лизати на ходу». Ясно?

– Що лизати?

– Усе підряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на нові ворота? Годі вже, бля, з себе целку вдавати.

Сергій глянув на миску з парафіном і сплюнув.

– Тьху, твою мать! Парафін закипить зараз! Знімай! Знімай його, Саня, скоріш!

Алюмінієва миска розжарилася. Сашко спершу хотів був скинути із себе футболку, обгорнути нею миску і відсунути від вогню, а потім розчовпав: дмухнув. Вогонь згас, а миска так і лишилася на розпечених цеглинах. І парафін – як опара. Дихає.

Сергій знову читати взявся.

– Так… «Рідкий, охолоджений до двадцяти двох градусів парафін обережно влийте в медичний шприц». Нє, ну це просто знущання! Які такі двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.

Сергій всунув палець у миску з гарячим парафіном, обпікся, тихо вилаявся.

– Оце такі муки терпіти… Нічо’… Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.

– Та звісно, втерпимо, – Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.

Хлопці схилилися над мискою.

– Ну що? – Сашко.

– А швидко застигає, зараза! – Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. – А що, Саня? Ти – перший?

– Та я…

– От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.

Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:

– Так… Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною тримай.

– А де картинка?

– У рюкзаку. Та швидше ти!

Баби на картинці не було – лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.

– Ну, поїхали!

Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився – і встромив голку.

– Півсправи зроблено, – тоненьким, як здалося Сашкові, голоском видихнув Сергій. – Випускаю…

Натиснув на шприц. Тепла в’язка рідина повільно затікала під шкіру.

– Ха! А-а-а-а! – Сергій іще давив на шприц. – Саня… А воно… Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а! Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.

Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.

– Серього! Може, ти мені… того… сам проткнеш?..

– Давай!

Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений пеніс друга, натиснув на шприц.

– Ну як?

– Болить…

– То від голки. – Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. – Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!

Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг – пекло пекуче.

– Що далі? – ледь вимовив.

– Дівок чекатимемо…

Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. «Однаково б до копи не втекти», – подумала.

– Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, – гукнула в кухню.

Замість мамки татко гримнув:

– От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!

– Та буду…

Вийшла.

– Гей, Катька! Ну що? Побігли? – шепоче Людка від хвіртки.

– Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.

– А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! – образилася Людка.

Катерина на неї глянула:

– Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.

– Зніму, не дурна, – сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.

Дряпалися між бур’янами з півгодини.

– Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, – бідкалася Людка. – І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!

– Та, мабуть, тоді вулиці ще були, – припустилася думки Катерина. – Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.

– Катька… Дивись! – Людка зупинилася. – У великому будинку щось світиться.

Катерині – дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього – мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.

– Люд… Може, не підемо?..

– Отакої! – Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. – Я всі ноги поколола, поки ми йшли.

– Та я так…

І дівчата крадькома – до будинку.

Стали під стіною.

– Що тепер? – Катерина до Людки.

Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:

– Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?

А сама до Катерини, пошепки:

– Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?

– Та я жартувала.

– А дарма… – і Людка знову голосно вигукнула: – Нема вас? То ми пішли собі…

– Тут ми. У хаті, – почулося у відповідь. – Заходьте… Ми чекаємо.

Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.

– От набудували… Кінця й краю нема, – бурчала Людка для підтримки духу. – Стій, Катька! Взуюся.

Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички.

– І де той сюрприз…

Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П’ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.