І.Я.Франко SEMPER TIRO

Життя ко­рот­ке, та без­меж­на шту­ка І незг­ли­би­ме твор­че ре­мес­ло; Що зра­зу, ба­читься, тобі бу­ло Лиш оп'яніння, за­бав­ка, ошу­ка, Те в не­об­ня­тий розмір урос­ло, Всю ду­шу, мрії всі твої ввісса­ло, Всі си­ли за­би­ра і ще го­во­рить: "Ма­ло!" І пе­ред пло­дом влас­ної уяви Стоїш, мов пе­ред бо­жест­вом яким, І су­шиш кров свою йо­му для сла­ви, І своїх нервів сок, свій мо­зок пе­ред ним Кладеш замість ка­ди­ла й стра­ви, І чуєш сам се­бе ра­бом йо­го й підда­ним, Та в серці шеп­че щось: "Ні, бу­ду твоїм па­ном". Не вір сим по­шеп­там! Зрад­ли­ва та бо­ги­ня, Та Му­за! Ва­бить, на­дить і ма­нить, Щоб вис­сать "я" твоє, зро­бить з те­бе на­чин­ня Своїх за­ба­гань, дух твій спо­рож­нить. Не вір ме­лодії, що з струн її дзве­нить: "Ти бу­деш май­ст­ром, бу­деш па­ном тонів, І серць во­ло­да­рем, і влад­ни­ком мільйонів". О, не ду­ри се­бе ти, мо­ло­дая ліро! Коли в душі пісень тісниться рій, Служи бо­гині не­по­хит­но, щи­ро, Та па­ну­вать над нею і не мрій. Хай спів твій бу­де за­па­ху­ще ми­ро В пи­ру жит­тя, та сам ти скром­но стій І знай од­но - po­ёta sem­per ti­ro [1] .

1

1 - По­ет завж­ди учень (лат).

СОНЕТ

Благословенна ти поміж жо­на­ми, Одрадо душ і сон­це бла­говісне, Почата в зах­ваті, ок­роп­ле­на сльоза­ми, О раю мій, моя ти му­ко, Пісне! Царице, ти най­ниж­чо­го з-між лю­ду Підносиш до вер­шин свой­ого тро­ну І до гли­бин терпіння, сліз і бру­ду Ведеш і тих, що дви­га­ють ко­ро­ну. Твій по­дих всі сер­ця людські рівняє, Твій поцілуй всі душі бла­го­ро­дить І сльози на ал­маз пе­реміняє. І до­тик твій із тер­ня рожі ро­дить, І по сер­цях, мов чар со­лод­кий, хо­дить, І бу­дить, мо­ло­дить, і оп'яняє.

МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ

Мій дру­же, що в нічну го­ди­ну ти­ху Отсі ряд­ки очи­ма пробігаєш І в них на­род­но­му за­ра­ди ли­ху Чи влас­ним бо­лям по­лекші шу­каєш, - Коли тобі хоч при од­но­му слові Живіше в гру­дях сер­це затріпо­че, В душі оз­веться щось, не­мов лу­на в діброві, В очах огонь сльозу зга­сить за­хо­че, - Благословлю те­бе, щоб аж до ско­ну тво­го Доніс ти сер­це чис­те й щи­ру ду­шу І щоб ти не заз­нав сирітства ду­хо­во­го, В яко­му я свій вік ко­ро­тать му­шу.

17.IX 1905

КОНКІСТАДОРИ

По бурх­ливім оке­ані Серед піня­вих валів Наша фло­та су­не, б'ється До незвісних бе­регів. Плещуть вес­ла, гнуться щог­ли… Ось і прис­тань за­тиш­на! Завертай! І бік при боці! І стер­но біля стер­на! Кидай якорі! На бе­рег По по­мос­тах ви­хо­ди! Нічичирк! Ще лед­ве дніє… Пусто скрізь… Ста­вай в ря­ди! Сонний го­род ще дрімає… Схопимо йо­го у сні… Перший крик - наш ок­рик бою І побіднії пісні. Та за­ки ру­шать, пус­кай­те Скрізь огонь по ко­раб­лях, Щоб всі зна­ли, що не­ма нам Вороття на ста­рий шлях. Бухнув дим! Хлю­по­че мо­ре… Щось мов стог­не у судні… Паруси за­ло­потіли, Наче кри­ла ог­няні. Гнуться реї, сип­лять іскри, Мов роз­па­лені річки… Снасть скри­пить… Ви­сокі щог­ли Запалали, мов свічки. Що за на­ми, хай навіки Вкриє попіл життьовий! Або смерть, або побіда!
– Се наш ок­лик бой­овий! До відваж­них світ на­ле­жить, К чор­ту бо­язнь навісну! Кров і труд ось тут здвиг­не нам Нову, кра­щу вітчи­ну!

Кохавина, д[ня] 26 лип­ня 1904

НОВІ СПІВО­МОВ­КИ

ЦЕХМІСТЕР КУПЕР'ЯН

Облягали ля­хи місто Десь в часі Руїни, Штурмували бра­ми й му­ри, Підкладали міни. Боронилося ко­зацт­во, Й міща­ни не спа­ли, День і ніч гриміли з мурів Пушки й са­мо­па­ли. Але Ку­пер'ян-цехмістер Був за всіх зав­зя­тий, Цеховому то­ва­рист­ву Нишком став ка­за­ти: "Годі, брат­ця, нам на му­рах, Як сичі, сидіти, Покажім, що й ми, міщанст­во, Не страш­кові діти! Вдармо ніччю на їх табір З кру­то­го бай­ра­ку! Згиньмо або тих ля­шеньків Зотрім на та­ба­ку!" Як зга­да­ли, так зро­би­ли, Щастила їм до­ля, І роз­би­ли вра­жу си­лу, Як пух, се­ред по­ля. Радість! Сла­ва! Крик і гомін! Збігаються в місті Шевці, кравці, всякі справці - Не сто і не двісті. І віта­ють Ку­пер'яна З йо­го во­яка­ми, Як ге­роя, всю до­ро­гу Всипали квітка­ми. А на площі чор­на ра­да: Взяли всі га­да­ти, Яку б то­му Ку­пер'яну Нагороду да­ти? Одні ка­жуть: "Чим він досі Був у нас? Цехмістром! Тепер йо­го за зас­лу­гу Виберім бурмістром!" Другі ка­жуть: "Що, бурмістром? Ми на се не згожі! Най він бу­де ко­мен­дан­том В ог­невій сто­рожі". Треті ка­жуть: "Ні, па­но­ве, Іншу ра­ду май­мо, Купер'яну від ну­ме­ру По ду­ка­ту дай­мо!" "Ні, ні, ні!
– ре­ве гро­ма­да Одностайним хо­ром.
– За ге­рой­ст­во гроші бра­ти? Ну, се був би со­ром!" Знов нез­го­да, знов гар­ми­дер, Сяк і так мірку­ють; Що хто ска­же, кли­чуть: "Слав­но!" А інші кеп­ку­ють. Аж ось вис­ко­чив на ла­ву Пузатий бурмістер Та й зак­ли­кав: "Най жиє нам Купер'ян-цехмістер! Дав нам бог та­ко­го му­жа Ворогів роз­би­ти, Та не дав нам знать, яку б то Честь йо­му зро­би­ти. Гроші да­ти - со­ром бра­ти, Та й ми ж бідні лю­ди; На уряд йо­го пос­та­вить - Іншим зазд­ро бу­де. Поки він жи­вий між на­ми, То все нам за­ва­да - То ж, па­но­ве цехмістро­ве, Ось моя вам ра­да: Зараз тут йо­го убий­мо, На паль по­садімо, По смерті ж йо­го оп­лач­мо І свя­тим зробімо. І на­сип­ле­мо над тілом Могилу ви­со­ку, Будем по­мин­ки справ­ля­ти Два ра­зи до ро­ку". "Славно! Слав­но! От так ра­да!" - Всі враз за­гу­ка­ли, А цехмістра Ку­пер'яна Навіть не пи­та­ли.

СУЧАСНА ПРИКАЗКА

Ви чу­ли ту при­го­ду? В часі роз­ли­ву рік Попав у бист­ру во­ду Нещасний чо­ловік. В гли­бокім вирі б'ється І то­не вже туй-туй, До ку­ма, що на мості, Кричить: "Ря­туй! Ря­туй!" А кум, що на по­руч­чя Поважно лікті спер, Глядить кри­тич­но: "Вто­не Чи вир­не ще те­пер?" Вкінці мах­нув ру­кою І мо­вив лиш од­но: "Не тратьте, ку­ме, си­ли, Спускайтеся на дно". Гай-гай! Та­ких кумів нам Не два, не три, не п'ять В житті щод­ня, щох­вилі Приходиться стрічать. Ти в горі, нужді б'єшся, Мов ри­ба у са­ку, Працюєш, тач­ку тяг­неш, Мов пан­щи­ну важ­ку; Тут сумнів му­чить ду­шу, Що місце, то бо­ляк, - А він лиш кри­ти­кує: "Се зле!" і "Се не так!" За поміч і по­ра­ду Він має лиш од­но: "Не тратьте, ку­ме, си­ли, Спускайтеся на дно!" І наш на­род так б'ється В матні вже мно­го літ, І хвилі на­посілись Його роз­ми­ти слід. А на без­печнім мості Фальшивії бра­ти Стоять і ждуть - чи, мо­же, Щоб поміч при­нес­ти? Стоять і ждуть на хви­лю, Що бра­та про­ковт­не, Числять: те­пер ще вир­не, Тепер вже, чей, пірне. На крик йо­го й бла­ган­ня В них сло­во лиш од­но: "Не тратьте, ку­ме, си­ли, Спускайтеся на дно!" Та що се? Він не то­не, Хапаєсь бе­регів, Не слу­хає по­ра­ди Облесних во­рогів І під но­га­ми чує Вже тверд­ший, тверд­ший грунт, А ті на мості в ре­пет: "Се бунт! Се бунт! Се бунт!" Під ни­ми міст хи­таєсь, І хви­ля пряс­ла рве, І з мос­ту крик лу­нає: "Рятуйте, хто жи­ве! Рятуйте більшу власність! Рятуйте панський лан! Рятуйте трон і вівтар! Давай об­лож­ний стан!" А що, як Не­мезіда Собі од­но­го дня Позволить жарт зро­би­ти І ролі поміня? На своїм грунті ста­не Русь міцно на но­гах, А суп­ро­тив­на хви­ля Піде по во­ро­гах? І ті, що нас із ви­ру Спасали ми­ло так, Самі скуш­ту­ють тро­хи, Який-то в мокрім смак? А Русь на їх бла­ган­ня Їм відповість од­но: "Не тратьте, брат­ця, си­ли, Спускайтеся на дно!.."

НА СТАРІ ТЕ­МИ

БЛАЖЕННИЙ МУЖ, ЩО ЙДЕ НА СУД НЕП­РА­ВИХ...

Блаженъ мужъ, иже не идетъ на со­ветъ не­чес­ти­выхъ.

Блаженний муж, що йде на суд неп­ра­вих І там за прав­ду го­лос свій підно­сить, Що без­тур­бот­но в сон­ми­щах лу­ка­вих Заціплії сумління їм тер­мо­сить. Блаженний муж, що в хви­лях за­не­па­ду, Коли заг­лух­не й най­чуткіша совість, Хоч ди­ким кри­ком збуд­жує гро­ма­ду, І прав­ду й щирість відкри­ва, як новість. Блаженний муж, що се­ред гвал­ту й гу­ку Стоїть, як дуб по­се­ред бур і гро­му, На зго­ду з підлістю не прос­тя­гає ру­ку, Волить зла­ма­ти­ся, ніж пок­ло­ниться зло­му. Блаженний муж, ко­го за теє ла­ють, Кленуть, і го­нять, і поб'ють камінням; Вони ж самі йо­го тріумф підго­тов­ля­ють, Самі своїм осу­дяться сумлінням. Блаженні всі, котрі не зна­ли годі, Коли о прав­ду й спра­вед­ливість хо­дить: Хоч пам'ять їх за­ги­не у на­роді, То кров їх кров людст­ва уб­ла­го­ро­дить.

БУЛО СЕ ТРИ ДНІ ПЕ­РЕД МОЇМ ШЛЮ­БОМ...

Гласъ вопіюща­го во пус­ты­ни.

Було се три дні пе­ред моїм шлю­бом, У чистім полі я пше­ни­цю жав. Був південь. Я спо­чи­ти сів під ду­бом, В душі ж мов світля­ний ал­маз дро­жав. І враз по­чув я го­лос не­ви­мов­ний, Той го­лос, що йо­го лиш сер­це зна, Для ву­ха ти­хий, але си­ли пов­ний, Що ду­шу роз­во­ру­шує до дна. "Ще по­ки ти по­чав­ся в лоні ма­ми, Я знав те­бе; за­ким явивсь ти в світ, Я приз­на­чив те­бе пе­ред ца­ря­ми Й на­ро­да­ми нес­ти мій за­повіт". І мо­вив я: "О па­не, глянь на ме­не! Простак убо­гий, мо­ло­де хлоп'я! Хто ста­не сло­во слу­ха­ти нев­че­не? Кого на­вер­ну, роз­во­ру­шу я?" І мо­вив го­лос: "Від от­сеї хвилі Ти мій. Про все, чим досі був, за­будь! Усе по­кинь, вір тільки моїй силі, Мої сло­ва не­хай те­бе ве­дуть. А що сум­нив­ся ти в моєму слові, Так знай: ніко­го не на­вер­неш ти; Мов стріли б'ються о щи­ти стальові, Так твій гла­гол о серць людських щи­ти. На вітер бу­деш мій гла­гол ме­та­ти, Проповідати бу­деш ти глу­хим; Де ста­неш ти, ніхто не схо­че ста­ти, Що пох­ва­лиш, всім ви­дасться ли­хим". І мо­вив я: "О гос­по­ди, я грішний! Чи щоб спо­ку­ту­вать всіх вин ва­гу, Ти на сей труд важ­кий і бе­зуспішний В сій хвилі кли­чеш свой­ого слу­гу?" І мо­вив го­лос: "Не тобі се зна­ти! Не за про­ви­ни я приз­нав те­бе, Не бе­зуспішно бу­деш пра­цю­ва­ти, А сер­це в тобі я скріплю сла­бе. Твоїми го­во­ри­ти­му ус­та­ми До всіх на­родів і до всіх віків, Твоїми я тер­нис­ти­ми стеж­ка­ми Вестиму своїх виб­ра­них борців. Тобою я нав­чу їх відрікаться Життя і світу для ви­со­ких дум, Сучасних нужд, по­гор­ди не ля­каться, У світлу ціль зострілив­ши весь ум. Ось уст твоїх я пальцем до­торк­ну­ся І вло­жу в них своїх гла­голів жар. І на­ост­рю твій слух, щоб, як оз­ву­ся, Ти чув мій го­лос, на­че грім із хмар". Я ниць упав. "О, чую, па­не, чую!" І серп я ки­нув, і пше­нич­ний стіг, І батьків дім, невісту мо­ло­дую. І відтоді не ба­чив більше їх.

КРИК СЕ­РЕД ПІВНОЧІ В ЯКІМСЬ ГЛУХІМ ОКОЛІ...

Крик се­ред півночі в якімсь глухім околі. Чи вмер хто й сво­яки ри­да­ють по вмер­ло­му? Чи хто по­ра­не­ний ко­нає в чистім полі? Чи пла­чуть си­ро­ти, ог­раб­лені і голі, Без батька-ма­тері, без хліба і без до­му? Невідомий співак по­хо­ду сте­по­во­го… Замісто струн нап'яв він те­ти­ви спи­жеві, Давно за­бу­ту рать з сну бу­дить віко­во­го І до по­хо­ду знай нак­ли­кує но­во­го "За зем­лю Руськую, за ра­ни Іго­реві". Давно за­бу­та рать в за­бутій спить мо­гилі, І Ігор спить, і з ним все плем'я со­ко­ли­не; Лиш крик по­ета ще лу­нає в давній силі, Байдужість сірая ку­няє на мо­гилі, А кров із руських ран все ри­не, ри­не, ри­не.

АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ) [2]

Діалект чи са­мостійна мо­ва? Найпустіше в світі се пи­тан­ня. Міліонам тре­ба сього сло­ва, І гріхом уся­ке тут хи­тан­ня. Міліонам тре­ба світла, волі, Треба вміти, як їх до­би­ваться, Поки стог­нуть кволі, мерз­нуть голі - Нам в Па­рас­ки лас­ки до­жи­даться? Як твій брат із го­ло­ду вми­рає, А йо­го ти на­кор­ми­ти всту­пиш, То чи ждеш, аж срібну лож­ку ку­пиш, Чи бе­реш бу­ко­ву, що він має? Як твоя у річці то­не ма­ти І кри­чить: "Ря­туй ме­не, Ан­тош­ку!" - Будеш ти на гар­ний чо­вен жда­ти Чи їй ки­неш пер­шу-ліпшу дош­ку? Зви се діалек­том, зви жар­го­ном Тую дош­ку, ту бу­ко­ву лож­ку, А во­на лу­нає відго­мо­ном В міліонах серць жи­вих, Ан­тош­ку! Хай та мо­ва вбо­га в славнім роді, Хай мос­ковська, польська, чеська кра­ща - Поки слу­жить Ма­тері в при­годі, То во­на культурі не про­па­ща. Хоч в сусіда там пи­ха ба­гацька У пор­фирі сяє та ат­ласі - На чу­же ба­гатст­во ми не ласі, Ласа лиш твоя ду­ша жеб­рацька. Бідні ми, як коні на при­поні, Збагатись нас труд на рідній ниві: В діалекті чи хоч би в жар­гоні Будемо ба­гаті і щас­ливі. Діалект, а ми йо­го на­ди­шем Міццю ду­ху і ог­нем лю­бо­ви І нес­тер­тий слід йо­го за­пи­шем Самостійно між культурні мо­ви.

2

2 - Ди­вись йо­го стат­тю в "Га­ли­ча­нині", 1902, ч. 222, п[ід] з[аго­лов­ком] "Тщет­ная ра­бо­та се­па­ра­тис­тов".

ГОВОРИТЬ ДУ­РЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...

Говорить ду­рень в серці своїм: "Єсть бог і есть він бо­гом моїм! Його я в серці своїм чую, В ньому я днюю, з ним но­чую. Він бе­ре­же ме­не, мов ма­ти, Що я роб­лю, він му­сить зна­ти, Що я роб­лю і що го­во­рю; Він в моїх ра­до­щах і в го­рю, Він в моїх ду­мах, в моїх мріях І в моїх жа­ло­щах, надіях. На нього я пок­лав надію І все, що дію, з ним я дію; Що мов­лю, в ньому ко­ре­ниться, Всіх моїх мис­лей він кри­ни­ця; І кож­дий відрух сер­ця мо­го Почався в нім і йде до нього. Мене він лю­бить, як ди­ти­ну, Пильнує, тішить без упи­ну, І всі діла мої но­тує, І шлях мій до ме­ти прос­тує. Він світ соз­дав, і сон­це, й зорі, Завісив зем­лю у прос­торі, Накрив її не­бес пок­ро­вом - Одним ли­ше всев­лад­ним сло­вом Своїм "Да бу­дет" все­мо­гу­чим, Немов до­щу по­то­ком рву­чим. Він скрізь на морі і на суші Создав у за­ро­доч­ках душі, Життя розсіяв незлічен­не - А все для се­бе і для ме­не. О, він ступ­не­во йшов, вправ­ляв­ся, Шість день до цілі наб­ли­жав­ся, Поки соз­дав най­ви­щу про­бу - Мене - він на свою по­до­бу. Він дав мені весь світ у вла­ду; З йо­го любві я не відпа­ду, А навіть як згрішу, раб грішний, То він ка­рать ме­не не спішний: Хоч як грізнеє пе­ре­сер­дя, Ще більше в нього ми­ло­сер­дя. Щоб згла­ди­лась моя про­ви­на, Він дав за ме­не сво­го си­на; І щоб мої мо­гутні кри­ла Не зу­пи­ня­ла, не гніти­ла Важка ма­терії інертність, Він дав душі моїй безс­мертність, Дав за­по­ру­ку без­по­хиб­ну, Що як ум­ру, то не за­гиб­ну, Що смерть моя - не скін фа­тальний, А вхід до раю тріумфальний. Єсть бог, я чую се, я знаю, Його у власнім серці маю, Його у тво­риві я ба­чу, В своїй йо­го зна­ход­жу вда­чу: Він в моїй совісті го­во­рить І мною ни­щить, мною тво­рить, Що я ска­жу, він "ні" не ска­же, І що я зв'яжу, він те зв'яже. Я часть йо­го; де часть, там цілість. Я твір йо­го, і твор­ця вмілість Його творіння ви­яв­ляє: Його дух з ме­не про­мов­ляє, Його мисль в моїм слові чу­ти: Я єсьм, то­му й він му­сить бу­ти. Я в нім жию, і з ним я вічний, Як син, як склад­ник ор­ганічний, Як тон із гар­монійним строєм", - Говорить ду­рень в серці своїм.