Сестра Керрі

– Нині не так і важко знайти роботу, – докинув і своє слово Гансон. – Аби тільки людина мала пристойний вигляд.

Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі відомі визначні місця Чикаго, які варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.

– Тобі треба подивитись Мічиган-авеню. Там такі вишукані будинки… Дуже гарна вулиця.

– А де тут театр Джекобса? – перебила її Керрі, згадавши про один театр мелодрами.

– Та не надто далеко звідси, – відповіла Мінні. – На Голстед-стріт – тут близько.

– Ой, як би хотілося там побувати! Сьогодні я, здається, простувала там.

Відгуку на цю заувагу Керрі не почула. Просто дивно, як таємні думки відбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потім і у Мінні, і ці невисловлені почуття певним чином змінили настрій за столом. Мінні кивнула «так», але Керрі відразу відчула, що театри тут не в пошані. Питання більше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вітальню.

Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.

– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?

– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…

– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.

– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.

– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!

Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.

– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.

Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.

– У мене є трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходімо, Мінні!

Мінні похитала головою.

– А може, і він піде з нами? – запропонувала Керрі.

– Ні, – заперечила Мінні стиха і забрязкотіла тарілками, щоб скінчити розмову. – Він не піде.

Хоча сестри не бачилися кілька років, за цей час у характері Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, коли йшлося про її благополуччя, особливо через те, що не почувала під собою міцного ґрунту, вона палко прагнула радощів і втіх. І ця риса була в ній така сильна, що робила її вдачу непохитною. Отож вона наполягала далі.

– Мінні, спитай його! – прошепотіла вона благально.

А Мінні думала в цей час про додаткові кошти, що платитиме сестра за харчі. Їх вистачить на оплату квартири, і тоді з чоловіком легше буде говорити про якісь витрати. Але коли Керрі з самого початку мріятиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрі має призвичаїтися до одноманітної і тяжкої праці. Вона має збагнути, що треба передовсім трудитися, а не мріяти про розваги. Бо яка їм тоді користь з її приїзду? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарікань, пристосовувалася до конкретних умов життя, які могла поліпшити, лише безнастанно працюючи.

Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.

– Керрі запрошує нас піти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловіка.

Гансон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидкими поглядами, що говорили ясніше ясного: «Он як? Це зовсім не те, чого ми сподівалися».

– Я не маю ніякого бажання, – відповів він. – А що вона хоче подивитись?

– Хоче піти у театр Джекобса.

Він опустив очі в газету і заперечливо кивнув рукою.

Почувши, як вони відгукнулися на її пропозицію, Керрі виразно збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.

– Знаєш що? Я спущуся вниз і постою трохи біля входу, – промовила вона згодом.

Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.

– Куди-то вона пішла? – спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як гримнули вхідні двері.

– Сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, – відповіла Мінні. – Мабуть, їй хочеться подихати свіжим повітрям…

– Це недобре, що вона збирається розтринькувати гроші на усілякі театри. Як ти вважаєш?

– Я гадаю, що це у неї просто цікавість, – насмілилася сказати Мінні. – Для неї усе тут в новинку.

– Хтозна, – буркнув Гансон і, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.

Він міркував над тим, які нестримно марнотратні й суєтні молоді дівчата. Дивувався, як це Керрі наважується думати про щось подібне, при таких мізерних можливостях!

У суботу Керрі вийшла з дому сама і пішла спершу до річки, а потім знов по Джексон-стріт, уздовж якої простяглися обабіч чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очі ознаки розкошів! Треба сказати, там тоді проживав кожен з капіталом не менше ста тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, і годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, ніби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки у понеділок увечері. І, хоч її турбувала така можливість, у глибині душі вона сподівалася: а раптом прийде?

У понеділок Керрі встала рано і зібралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який прослужив їй у Колумбія-Сіті ціле літо. Черевики в неї були старі, а бант був зібганий і безформний. Отож вона виглядала звичайною робітницею, як усі, тільки обличчя було значно свіжіше, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось невинного вигляду.

Нелегка це справа – встати вдосвіта, коли звикла, як Керрі вдома, – спати до сьомої, а то й до восьмої ранку. Ще зовсім заспана, вона зазирнула о шостій годині в їдальню. Гансон мовчки закінчував снідання. Поки вона вдягалась, він уже пішов. Вони снідали втрьох – вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і, як належить у такому віці, возькала ложкою по тарілці.

Отож для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, і настрій її помітно зіпсувався. Її чудові мрії майже зотліли на попіл, хоч під цим попелом ще жевріли жаринки надії. Вона їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення. Що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, і працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, вишукано вдягнені чоловіки.