Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Єдина особа, яка могла б зрозуміти Ольгу, вмерла.

Як часто згадувала вона тепер тітку Христину і як розуміла мотив її розпачливого кроку!

Ольга почувала себе з нововідкритою коміркою у своїм нутрі, наче у глухому лісі сам на сам з страшним, допотопним звіром.

Наступила на неї незнайома, велетенська, може, ще мезозойська темна потвора, а вона не могла од неї ні втекти, ні сховатися, бо, куди не ткнулася, куди не метнулася б, всюди натрапляла на її кліщенаті лапи.

Ненормальність реакції на заяву Сташки, що вона спала з Бронком Завадкою, була й в тому, що звістка про це не була аж ніякою новиною для Ольги. Він же сам назвав колись Ользі Стаху своєю фактичною жінкою.

Невже ж і ця хвороба мала свій (який довгий!) інкубаційний період?

Шалені ревнощі спустошили все нутро малої господиньки. Стали вони для неї свого роду манією переслідування.

Коли увечері ставала навколішки до щоденної молитви, сама відчувала, що більше грішить, ніж очищається від гріха.

Мала сердечний жаль, болючу претензію до Бронка, що посмів не дочекатися її, долею йому судженої! Хотіла неможливого супроти фактів життя. Хотіла абсолюту в коханні: все віддати і все взяти. Бути для нього тим, чим він скоро станеться для неї: початком і кінцем.

Мав бути, як і вона, без досвіду у цих справах, без спогадів, без можливості порівняння. Мали бути для себе першовідкривачами і вчителями заразом у великій тайні природи. Тільки їх єдине кохання мало бути поезією. Хотіла, ах, як цього хотіла, щоб колись-колись, як кінчатиметься їхня спільна путь, він міг їй сказати: «Ти була єдина жінка в моїм житті», а вона щоб могла йому відповісти: «Ти був єдиний мужчина, якому була дана ласка дістати мене».

Одночасно Ольга розуміла всю марність своїх запізнілих, неможливих претензій до Бронка, але нічого не могла вдіяти з собою.

При зустрічах з ним була маломовна і стримана. Не уникала його пестощів, але й не йшла їм назустріч, як раніше. Сиділа з віддутими загнівано губами, з хмурним, блукаючим поглядом.

— Ти приховуєш щось від мене, — не питав, а відразу констатував Бронко.

Котрогось вечора, коли знову повторяв це саме, Ольгу прорвало:

— Ти її любив?

— А я ніколи цього не заперечував…

— Тоді, на вулиці Легіонів, вона видалася мені такою вульгарною, такою негарною, що я не вірила, що вона могла тобі коли-небудь подобатися. Але пізніше я змінила свою думку. Ти ж любиш сильні враження, а вона така стихійна. Я бачила тоді на містку, яка вона була роз'ярена та одчайдушна. В неї є той злий вогник, який, напевно, може захопити. Тільки не переч, прошу… Я знаю. Я маю передчуття.

Бронко, що бавився Олиною косою, притиснув дівчину до грудей.

— А я ж сказав уже тобі, що не заперечував ніколи і не заперечуватиму. Може, так і повинен поступити галантний кавалер, але це була б брехня… ну, одним словом, свинство з мого боку. А я, маленька, свинею ніколи не був і не хотів би нею бути навіть для спокою твого серця. І що з того, що я її любив? Любові не можна порівняти поміж собою, хоч вони й складені з однакових елементів. Мені здається, що кожна любов інша, не схожа на попередню, хоч і всі на світі любові, як я вже сказав, сестри поміж собою. Поетично сказано, правда? Єдиним мірилом, слухай, так мені здається, сили любові є глибина сліду, який вона залишає по собі.

— Та ти і досі її любиш, — сказала вперто, з нагніваними губами.

— Тепер я люблю тебе і тільки тебе, — хотів знову притулити її до себе, але вона відгородилась ліктем. — Хіба ти цього не відчуваєш? Я тобі, слухай, скажу ще щось смішніше. Мені здається, що я тебе любив, заки взагалі ще побачив. Ще, може, десь з тринадцяти років, відколи мені взагалі почали снитись дівчата… Так, так, моя біла панно! Слухай, — розплітав і заплітав кінчик коси, — може, навіть і раніше. Може, з тієї пори, відколи я став захоплюватися всім… музичним і кольоровим? В тебе був такий період? Ти слухай, одного дня — могло мені бути тоді дев'ять-десять років — я цілий день пробродив за катеринкою з рожево-зелено-жовтою папугою. Хто його знає? Може, то була прелюдія моєї любові до тебе? Хіба людина може знати все, що в ній твориться? Бачиш, коло тебе я вже й філософом стаю.

«Ти маєш рацію: людина не може знати, що з нею може скоїтися. Я теж колись ніколи б не припускала, що буду з розуму сходити з ревнощів до «вбивці» покійного татка. Ти маєш рацію».

Проте сказала сама собі наперекір:

— Яка ж то прелюдія була, коли ти не міг дочекатися мене? Як же ж це не відповідає одне одному!

— Ти сама не віриш в те, що говориш, Оленько! Ти хочеш, щоб я сказав, що Стаха перша чіплялася мене чи вішалася на шию? А навіть, слухай, навіть коли б і так, то яке це має значення тепер? Тепер, коли є ти і я? Слухай, мала, навіть коли б ініціатива йшла від неї, то що? Невже ж ти вважаєш, що я настільки слабосилий, що не міг би опертися спокусі? В таких випадках, на мою думку, немає більш винних. Вина, якщо це взагалі гріх, коли двоє любляться, повинна ділитись порівну…

— А чого ти її кинув, коли ти її любив?

— Оленько, не треба… Ти знаєш більше, ніж я, може, хотів би. Ти сама тільки що сказала, що в тебе добре розвинуте передчуття. Я можу сказати тільки те, що моя історія з Стахою ані така романтична, ані така вульгарна, як донеслося до твоїх вух. Справа ускладнювалася ще й тим, що я пробував на ній свої політично-педагогічні здібності. Поганий з мене вчитель, маленька. Нічого з того не вийшло. І тому ніколи не провокуй мене, щоб я паплюжив жінку, з якою був колись близький. Ти хочеш мені ще щось сказати, правда?

Ольга думає: «Як він мене музично відчуває! Це наша перша суперечка, відколи ми належимо одне одному. Він поводить себе як справжній мужчина. Його є за що любити».

— А ти вгадав…

— Я не вгадав. Я відчуваю. Знаю напевно, що так.

Ольга ховає лице в нього на грудях. Банальний жест в літературі такий індивідуальний в житті.

— Я боюся тобі про це сказати.

— Боїшся мені сказати, Оленько?

— Уяви собі, що так. Боюся, що після того ти розчаруєшся в мені… я хочу сказати, погано подумаєш про мене, як дівчину.

— Ти не образишся, як я скажу щось не зовсім делікатне?

— Не знаю.

Сама думає: «Як же я можу образитись, коли люблю? Як же ж він може образити мене, коли любить мене?»

— Кинь ти, мала, свої попадянські фанаберії! Що це значить: «Ти погано про мене подумаєш»? Я збираюся все своє життя зв'язати з тобою, я по таких труднощах іду до тебе, а ти мені: «Погано подумаєш про мене, як дівчину». Виходить, що й досі не знаю тебе, чи як? Но, чого знову губки віддула? До речі, тобі ця міна дуже до лиця. Я тебе слухаю.

Ольга мовчить.

— Я тебе слухаю, — щіпає її за щічку. — Ну, чого ти така? Ти говори, а я буду на тебе дивитися. В російській мові є таке гарне слівце, як «ненаглядная». Ти — моя ненаглядная! Пам'ятаєш, як я вдивлявся в тебе, не маючи ніякого права на це, тоді, на концерті Мединського? Та я не даю тобі слова мовити. Говори. Ти говори, а я буду на тебе дивитись. А ти, слухай, зовсім інша ввечері. Така сама гарна, як вдень, але зовсім інша. Але я вже мовчу. Буду тільки дивитись на тебе.