Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Цього навпроти небагато обходив столовий етикет. Брав виделкою шматочок ковбаси з тарілки, пальцями перекладав його на скибку хліба й так пакував у рот. П'ючи горілку, кривився не в міру (мабуть, це належало до доброго тону) та по-сільському нюхав хліб.

Орися зволікала з їдою. Милував її око цей валет з колоди карт. Типовий сільський красень з Покуття чи північної Буковини: чорнобровий, тонконосий, довгоногий, з невід'ємним лиснючим чубом над очима.

Одягнений був по-сільському з деяким міським акцентом, наприклад, штани-райтки з нашитою зсередини колін шкірою, що, очевидно, являлося явною ознакою заможності валета.

Сусід попросив дві чари під вино.

Одну налив по вінця, другу — до половини.

— Я перепрошую, але я просив би вас зробити мені честь і випити зі мною трохи цього білого. Румунського, як той казав.

Спитала з неудаваним непорозумінням:

— А чого це я маю випивати з вами? Теж щось… з якої речі?

Підняв брови, як би дивуючись її здивуванню.

— Я перепрошую… ви по ярмарках буваєте… Ви хіба не знаєте, що завжди ставить той, що виграє, тому, що програє? Я гадав, що ви знаєте цей звичай.

— Звичай-то я знаю, але я не розумію. Ви хочете сказати, що виграли у мене?

— Аякже! До цього я і кажу.

Його примітивна безпосередність розсмішила молоду Ілаковичку.

— Що ви виграли? Скажіть, хай і я знаю, що я програла.

— А виграв я хоч би те, що досяг того, що-м хотім.

Не зовсім була ясна для Орисі його відповідь, але більше не допитувалася.

— Ви виграли б тоді, коли б кінь вам дістався. А ви ж його не для себе торгували.

— Ой, га! — вдарив себе заводіяцьки по потилиці. — Я такий пес на коні, що як котрого вподобаю, то вже його з рук не випущу.

Захотілося їй підколоти джигуна, аби менше хизувався:

— Не штука чужими грішми набивати ціну.

Втопив в ній докірливий сумовитий погляд («А очі — як вирізьблені», — подумала).

— А ви як не знаєте, то так не говоріть, панійко. Я вас перепрошую, але ви помиляєтесь. Кінь той не був аж стільки вартий. Я дивуюся, що ви не впізналися. Я з власної кишені додав п'ятдесятку, аби моє було зверху. Завжди має бути чоловіче зверху, а не бабське, перепрошую за слово. Вип'ємо, панійко.

Випили. Орися залишалася під враженням тільки що почутого.

Ніколи б не подумала, що хлоп здатний на такий жест. І що, власне, спонукало його до цього? П'ятдесят злотих для мужика в наш химерний час — це ж ціле майно! Цікавий характер. Розглядала його очима дослідника.

Той знову наповнив келихи вином.

— Ви кажете, панійко, — могорич! А що мені могорич? Мені що — не стане самому собі поставити могорич? Я такий, що для мене сам трунок нічого не значить. Може стояти горілка, а я і не подивлюся в той бік. Мені не важний трунок, а важне, з ким я його випиваю. Дай боже, панійко, аби це не було наше останнє здибання.

Випили. Парубок подобався їй щораз більше. Вино не було з міцних, але попередній кухоль пива всуміш з ним спричинив те, що в Орисі закрутилася голова.

Спитала кокетливо:

— Виходить, ви через мене втратили півсотки? Скажіть, не шкода вам?

— А я ніколи не жалкую за тим, що з власної волі трачу. Я ж сам хотів…

— А нащо?

— Я ж вам вже казав: аби ваше не було зверху. Ще не знайшлася дотепер баба, перепрошую вас за слово, аби мене скрутила.

Ні, він дивував її щораз більше! Куди салонним тюхтіям а-ля її Славчик до цього орла!

— Ов, така сила у вас?

— Нє, панійко, такі баби слабі.

— І жодна ще не зігнула досі вас?

— Одна зігнула, але так уже зігнула, що, відай, за ціле життя не випростаюся.

Орисю дійняла його репліка. Була за це зла на себе.

— Мабуть, дала вам якихось чарів. Мусила бути дуже гарна.

Смішно, але вона відчуває, що починає нерозумно ревнувати цього парубійка до незнайомої.

— Може, колись і гарна була, але я запам'ятав її вже старою.

— Кепський жарт.

— А чого мав би я жартувати з своєї мами?

— А, мама! То інша річ.

— Правда, що мама — то інша річ. Тому й не проклинаю, але якби мені хто інший зробив таке… Лишім цю бесіду, панійко.

— Про мене.

— Випиймо ще трошки, вже решта. Тому, що то мама, тому і не проклинаю, кажу, але якби мені хто інший зробив таке, то вже не ходив би по світі своїми ніженьками.

— Я не знала, що ви такий небезпечний чоловік.

— Лише для того, панійко, хто мені посеред дороги стає. Ви вгадали. Для декого, може, я й небезпечний.

— А то, може, й небезпечно сидіти коло вас так близько?

Орися відверто кокетувала з ним. Була це маленька заспокійлива пілюля від болю тої рани, що залишив по собі в її серці Нестор.

— Для вас? — змірив її безличним поглядом, затримуючись довше на грудях, що випирали з-під спортивної куртки. — Ще ні, панійко. Але може настати така хвилина, що й для вас може бути небезпечно.

Ілаковичева здавала собі справу, що пристойність вимагала б спинити трохи цього зухвальця, але солодка, заколискова лінь брала верх над усім. Румунське винце вчинило, що життя стало на мить безпроблемне й просте, як табличка множення. Нестор чи цей парубійко, гусарин чи валет з колоди карт — яка зрештою різниця?

— Не лишайте, панійко, трунку в чарі, бо вас щастя лишить.

Послухала його і випила остаток.

— Щастя… щастя… Воно й без того заблудило дорогу до мене.

— Ігі! То якесь чисто дурне оте ваше щастя. Не потрапити у хату до такої файної панійки…

— Як вас звати?

— Дмитро. А що?

— Нічого. Отак спитала.

— У панів, відай, нема Дмитрів.

— Рідко.

— Панійко, вас чисто на сон клонить. Ходіть, я вас заведу у ванькирчик, та й здрімайтеся трохи.

— Не треба. Буду їхати додому.

— А де ваша дома, панійко? Може б, я колись заблукався до неї, якщо вже вас ваше щастя минуло.