Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Стаха — людина справедлива. Не візьме чужої неправди на себе, але й не стане приписувати собі заслуг, які не належать їй. Вона, наприклад, дуже добре розуміє, що її пожвавлене зацікавлення громадськими справами не від раптового припливу ідейності, а від того, що її гаряча натура, перепочивши трохи, знову запрагла руху. А може, сподівалася, що саме цим знов наверне до себе Бронка?

Тому й не дивно, що сьогодні, коли поверталася додому (знову засиділася у Мариськи) і крізь вікно побачила обриси плечей чоловіка, що сидів з татом за столом спиною до вікна, згарячу, дуже бажаючи цього, подумала: Бронко!

На превелику тугу, це був не Бронко.

Коли б Стаха придивилася спокійніше, то й крізь шибу побачила б, що той, у хаті, був і нижчий, і у плечах щупліший від Бронка.

«Напевно, — подумала, — прийшов хтось у справі до тата».

У літню пору старий Кукурба підробляв трохи тим, що мазав людям хати. Та коли в сінях учула Стаха запах яєчні та вудженини [120] , то зразу зміркувала, що це мусить бути неабиякий гість, якщо мама не пожалкувала для нього шинки. Тих, що приходили до батька у справі, мама не садовила за стіл.

120

Шинки.

— То хто? — пошепки спитала Стаха. Підозрілою видалася їй мамина метушливість біля плити.

Кукурбиха приклала палець до губ:

— Пс-с! Це до тебе. Іди приберися…

— А чого до мене?

— Ти будеш тихо чи хочеш, щоб я тобі зараз по гембі [121] заїхала? Люди прийшли! Чуєш?

Люди мнихівською говіркою означало жених або старости від нього.

Давній біль озвався у серці, наче зуб сіпнуло: хоч від кого б ті люди були, однаково не від Бронка.

121

Губі.

— А ви йому перекажіть, що я не збираюся віддаватися.

— Я тобі «не збираюся»… А ти знаєш, хто це?

— А мені все одно…

— Дурна, то Вовк з Цегельної… колійовий слюсар. Та ти знаєш його…

— А від кого він прийшов? — спитала без особливої цікавості.

— Цить, дурна, ні від кого! Від себе прийшов.

— Що? Такий стариган? До відзеня! [122] Можете йому переказати, що я кланяюся низько. — Вона завернула до сіней, але стара Кукурбиха схопила її за коси.

122

До побачення! (Пол.)

— Ану, марш мені до людей! Я тобі дам коники тут показувати! Вже раз вибрала сама…

— Мамо! — спалахнула Стаха. — Скільки раз я вам казала: не смійте чіпати Бронка!

— Та я нічого, ти завжди починаєш перша… Чекай, я тобі винесу з покою сукенчину, іди приберися! Не бійся, до шлюбу ніхто тебе на воловоді не поведе, а людей ні про що ображати не можна. Чоловік їй честь робить, а вона буде тут свої фохи показувати!

Стаха здалася. Не тому, що її мати переконала. Фі, якби не забажала вийти до гостя, то й мамині штовханці не допомогли б. Просто не хотілося їй сперечатися з мамою з-за чужої людини. А втім, що їй шкодить зробити трохи вар'ята з того дурня?

Згадала, як вона колись крутила хлопцям голови, і їй стало весело. Миттю причепурилася, покусала губи, аби червонішими здавались, і ввійшла до покою.

Вовк не встав, але зашкірився до неї, гейби кобила до грису [123] . І такий простак мав би її чоловіком бути? А завтра не ласка?

Стаха примостилася не поруч, а напроти гостя. Спершись ліктем об стіл, вона немилосердно по часточках розглядала його: мав, певно, під сорок. Тридцять шість — тридцять вісім. Кругле, з безліччю вугрів (пізніше Стаха придивилася, що то не вугри, а сліди залізного пилу), блискуче лице з тонким увігнутим посередині носом нагадує Сташці… чайник… Очі до того глибоко посаджені, що проти світла важко відгадати їх колір. Але яке значення може мати колір очей, коли сама особа немила?

123

Висівок.

Мама внесла яєчню (ніколи купована вудженина не буде пахнути так, як свого виробу!), поставила її на підстилку з учетверо складеної газети і взялася наливати ще тогорічного, просто з бутля, вишняку на спирті.

— Ану, прошу, сідайте. Як кажуть, чим хата багата. Прошу, прошу з поважанням…

— Я той, хай панна Стаха теж не дармує.

— А, панна, — зробила зневажливий рух Кукурбиха, — панна дістане своє пізніше, в кухні. Я своїх дітей змалечку так привчила: як хто чужий у хаті, то не пхайся до стола. Залише гість на тарілці — на ярмарок не занесу. Правда?

Така засада мами Кукурби сподобалася женихові. Він схвально хитнув головою:

— Слушно. Діти мусять знати дисципліну. Лише я пити от так, без причини, не звик. Бо я, не те щоб себе хвалив, але що правда, то правда, до горілки не дуже. Хоч то ніби й кажуть, що всі колійові пияки, але я не той. Я вже якщо пити, то альбо могорич, альбо запити яке добре діло… гм… гм… Я прошу сказати панні Стасі, чого я… так сказати б, забрів аж у цей дім…

Мама зробила дурнувато-хитре лице, ніби вона вперше про це має сказати Стасі, та не знає, з чого почати!

— Вони, Стасю, чуєш… аж не знаю, як тобі сказати… хотіли б тебе брати, та не знають, що ти на це…

Стаха пересмикнула плечима і не відгукнулася. Не допоміг материн щипок за стегно.

Тоді жених відкашлявся, приклав пальці до рота (а пальці! — жовті, наче у мерця, з чорними обвідками під нігтями — сказитись можна! Бронко, хоч мав справу з фарбою, завжди відзначався акуратними руками!):

— Я такий, що не люблю хвалитись, але й правди таїти не люблю… гм… Відколи я повдовів, то різні баби переказують там до мене… Я розумію: хата є, рахувати, і в хаті не порожньо, робота державна, пенсія по моїй смерті, три рази на рік жінка має право поїхати і на кінець Польщі, вугіль на зиму забезпечений. Це не хвальба, але що правда, то правда, чи як ви кажете? — торкнув ліктем старого Кукурбу. — Правду я кажу?

— Святу правду.

— Але, таїти не буду, мені вже тридцять п'ятий… і хоч ніби я в тілі, але по правді — то здоров'я в мене кволе… катар шлунка, печінка, нирки — я таїти не люблю. Я собі подумав: хто мене вже такого полюбить? І стара, і молода вийде за мене лише з інтересу. Але як не має мене любити ні стара, ні молода, то певне, що я волію молоду, аніж стару. Але з молодою та біда, що діти можуть посипатись. А я такий, що таїти не буду: в мене троє дівчаток від моєї небіжки, і тому я хотів би, щоб хатина дісталася моїм дівчаткам. А жінці, як заслужить собі на те, справлю все нове, але все мамине щоб дітям дісталося, аби мені пізніше не витикали, що мачуха зносила сукенки їхньої матері.

— А певно, певно, що так, — притакували обоє Кукурбів.

— Я такий чоловік, що не люблю правду у папірці завивати, і тому кажу відразу: ці діточки, що є, хай ростуть здорові, а більше мені не потрібно. Але чоловік, гей той казав, не патик… Можна б стару взяти — і був би спокій, але якось неохота. Чоловік як мерзне, то не шукає льоду… гі-гі… а печі… Так чи не так? Я дивлюся, як баба курку на базарі купує, то й то заглядає на ноги та гребінь— чи не стара. А тут… — гість умовк і вп'яв очі у Сташку. — Поскільки знаю набезпечно, що тут дітей не буде, я й рішився…