Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Стаха так зблідла, що на лиці виступили всі веснянки. Звідки стороння людина може знати це найпотаємніше з її життя? Невже ж Завадка виявився таким підлим, що ляпнув комусь? Ніяк не могла в це повірити. Глипнула на побожну міну старої Кукурбихи, і начеб хто окропом хлюпнув їй межи очі: мама! Мамі здуру звірилася з своїм горем, а та з своїм писком, як у ворони, не втерпіла, і… докотилася Стащина неслава аж на Цегельну.

Як тепер має повести себе Стаха? Заперечити чи признатись щиросердо?

Признатись? Перед ким? Фі, забагато, куме, честі. Вирішила вдавати, ніби не чула його останніх слів або не второпала, кого воно стосується. Все ж таки зняла лікті з стола і, скромно зложивши руки у подолок, примостилася збоку.

Для Стахи ясно, що заміж за цього неотесу не вийде, але й не забуде, що, знаючи таке про неї, він зробив їй честь, попросив її стати йому за шлюбну жінку.

Що голова чайник, то чайник, але що людина з нього порядна, то теж правда.

— А що ж то панна Стася так довго надумується?

Стаха не дивиться на матір, але відчуває на собі шпаги

її очей.

— Або я знаю? Ви мені незнайомі, і ви мене перший раз бачите… — маніжиться, бо на Мнихівці нема старожила, який би її лише сьогодні вперше побачив. Це розуміє і сам пан Вовк.

— Е, щодо того, що я панну перший раз бачу, то я перепрошую. Колись-то, ще моя небіжечка жила, пішли ми з нею до читальні. Я бачив, як там панна Стася танцювала… ех! — цмокнув. — Я тоді змовчав при жінці, бо кубіта є завжди кубітою, але про себе подумав: цьом та й люлю!

Комплімент, хоч і не дуже зграбний, все ж таки якось потішив Стаху, і сам Вовк не видався їй уже таким матолкуватим.

— А щодо того, що ніби ви мене ще добре не знаєте, панно Стасю, то скажу вам таке: кожне подружжя — лотерея, як той казав. Можна знатись до шлюбу десять років і пізніше жити, як кіт з собакою, а можна й через газету познайомитись і жити, як бог приказав. Мою небіжку, я чоловік простий і таїти не вмію, теж мені добрі люди посватали… А щодо того, як ми мали б жити, то скажу правду, я такий, що таїти не вмію… на великі мілосні [124] придибашки я вже трохи застарий, і здоров'я вже такого в мене нема. Мені треба матір дітям і господиню до хати. Хай би ці троєчко росли, а більше — досить з мене… І тому панна Стася якраз мені до густу… бо я завжди волів телятину, аніж воловину… га-га… — зареготав з власного дотепу, показуючи золоті коронки в роті.

124

Любовні (з пол.).

На Стаху алкоголь подіяв навпаки. Дивилася на тих двох п'яних мужиків, і чорна жура, ніби ніч землю, огортала її душу.

Батько з матір'ю знайдуть зятя, а чи вона знайде чоловіка?

Вовк, Лис чи Когут — яка різниця, якщо не Бронко Завадка?

«Ой Броник, — стисло щось під грудьми і на мить перехопило віддих, — краще б я була тебе зовсім не знала!»

Коли гість став прощатись (наприкінці до того знахабнів, що при матері став пощупувати її за груди), Стаха збунтувалася і не хотіла проводити його до воріт.

Не допоміг і мамин стусан.

Довелося самій Кукурбисі рятувати честь роду і проводити гостя. Щоб якось виправдати перед ним оцю нову доччину примху, мати стала доводити майбутньому нареченому, що її дочка зроду вже така несмілива до чоловіків. Одне слово — не сьогоднішнього виховання її Стаха, а п'яний Вовк бурмотів у відповідь, що йому, власне, до вподоби такі скромні панєнки, як панна Стася.

Попрощались сердечно, залишаючись вдоволеними вечором і собою взаємно.

Коли мати повернулася до хати й побачила, що батько за той час встиг видудлити до решти все, що залишалося у бутлі, то впала у чистий шал. Накинулася на батька з кулаками і лайкою, а коли той утік надвір, вогонь гніву перекинувся на Сташку.

— Ти, дівуле, доки гадаєш фохи показувати? Чим він тобі не пара? Ти чула, що чоловік казав: баби не дають йому дороги перейти. Вона буде мені тут ще надумуватися! Як тебе надумаюся, то зуби не позбираєш!

— Мамо, — визвірилася на неї Стаха, звівши руки для самооборони, — я вам не тато! Мовчіть, бо гірше буде, як розкричуся! Звідки Вовк знає, що я не можу мати дитину? Чия це робота, як не вашого писка? А ви ще тут голос піднімаєте! Ви ще собі лице робите перед чужим чоловіком! Я через вікно чула, що ви йому теленіли, як до воріт проводжали-сьте. А на якого дідька позволили-сьте мені у тринадцять років дівувати, га? Мовчите? Не маєте що на це сказати? — тріснула спересердя дверима і вибігла надвір.

Обійшла хату і сіла на колоду, де стільки солодких нічок провела з Бронком.

Нічого тут не змінилося від минулого літа. Те саме нацвяховане зірками небо, наче склепіння у нашівській церкві. Той самий пахучий росяний холодок. Така ж, як і минулого літа, срібна від місячного сяйва лука навпроти. Ті ж самі місячні аплікації на скошеній траві у садку. І та ж сама млосна туга на серці, що у такі місячні, як оця, небезпечні ночі кличе людину невідомо куди і за чим. Нічого не змінилося за рік у новому божому світі, лише Бронка немає біля неї.

— Броник! — виривається стогін з наболілих грудей. — Де ти?!

— Стахо, — гукає мати з вікна, — де ти? Іди до хати, бо я замикаю двері на ніч!

Сполохана сова залопотіла крильми і з дровітні перелетіла на грушку.

На другий день Вовк знов з'явився у Кукурбів.

— Таж я просила вас дати мені кілька днів подумати, а ви вже сьогодні прийшли.

Стаха й не намагалася вдавати сердитої. Що тут приховувати: відколи розійшлася з Бронком, то це перший чоловік, що серйозно поцікавився нею. Не любить його Стаха і, що найгірше, почуває, що не полюбить ніколи, але й не відшиє його відразу, а придержить трохи при собі, аби подражнити мнихівських баб, в цьому була певна.

Прагла, щоб чутка про те, що її сватають такі поважні люди, дійшла до Бронка. Може, ревність розбудить у ньому згаслі почуття? Скільки разів траплялося Стасі так, що байдужий їй хлопець привертав раптом її увагу лише через те, що починав залицятись до іншої?

У всякому разі, доки Бронко не оженився, доти в неї надія на нього.

І ще одне. Аби мала у п'ятдесят років вийти заміж за того діда, що під церквою руку простягає, то перша вона не зрадить свого подружжя. Першість хай залишається за Бронком. Як то співається в тій пісні: «Я мам час, я почекам».

— Чого я сьогодні прийшов? А чого я мав чекати? Тут інтерес ясний, як божий день: або так, або ні. Якщо панна Стася не передумала за ніч, то й за кілька днів нічого нового не скаже. Я такий, що на умі, то й на язиці: так захотілося побачити панну Стасю, що не втерпів і прийшов. Не знаєте часом, що це має означати?

Сташці приємно було чути такі слова, від кого б вони не походили. Могла сама не любити, але завжди було їй мило, коли подобалася. Він шукає матері для дітей. А може, вона й справді ніколи не зможе дитини вродити, і оце сам господь подає їй дітей через цього чоловіка, щоб на старість мала коло кого голову прихилити?