Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Побоювалася, що, заки хто з'явиться на цьому безлюдді, короткий осінній день зникне перед очима. Не було навколо й живої душі, якщо не врахувати гайвороння і хатини, приліпленої до групи дерев ген під лісом, ніби опеньок до пня. Дорога в напрямі хатини була досить неприступна. У мулистому грунті видніли на півметра завглибшки вибоїни від коліс, просочені водою. Високим берегом поміж обсохлим іванком-прорізником і тугими батогами бузькового вогню бігла вузька, на одного чоловіка, стежка. Але іншого вибору не було. Тією стежкою, долаючи осипи і набираючи в черевики піску, зайшла Неля аж під ворота хатини під лісом.

Чомусь сподівалася, що обсяде її зграя напіводягнених, брудних, з бубнявими животиками дітей, і була приємно вражена, коли до воріт (були зачинені на закрутку) вийшла середніх років низька жінка. Була така тоненька і вузькоплеча, що, не дивлячись на обличчя, можна було прийняти її за підлітка.

— Як мені дістатись до Заріччя?

— До Заріччя?! — наче вухам своїм не повірила жінка. Вона мовчки дивилась на Нелю великими, у темних заглибинах, скорбними очима (так зрозуміла цей погляд Неля), немовби хотіла зрадити їй якусь таємницю чи застерегти від якогось тільки їй відомого нещастя.

Жінка беззвучно поворушила губами. Тоді Неля спитала:

— Чи не знаєте, де живе там Івашків, той, що має сина Маркіяна?

Обличчя жінки відразу заясніло, проте голос, яким запросила Нелю до хати, був стриманий. В хаті (ворота знову на закрутку) засипала Нелю змовницьким, низьким шепотом: чи ба не зустріла кого Неля по дорозі? Ба чи не питала часом кого дороги? Ба чи не зрадилась перед ким-небудь, що до Івашкових їй потрібно? Поліціянти з постерунку, любко, мають на оці їхню хату. Тепер, коли ніг не витягнеш з болота, їм задалеко аж сюди ходити. Проте вони, не бійся, надсилають сюди тих псів побережників та гайових.

Неля, ледь притомна від несподіванки, на всі запитання матері Івашкова відповідала: ні, ні, ні.

Маркіянова мати заспокоїлася і наче втонула сама в себе. З-під споловілої хустини визирало коротке, темне, як у сина, до вух втяте волосся, була боса. Малі ноги були порепані, як у пастушки.

А втім, усі враження, що безпосередньо не стосувалися нічної розмови з матір'ю Маркіяна і його щоденника, були поверхові. Неля, наприклад, схопила оком обчімхані смереки біля воріт, але не могла у своїй уяві, коли вже сиділа у вагоні, відтворити обличчя Маркіянового батька.

Яке воно було? Молоде ще чи покарбоване зморшками? Проте з самим батьком познайомилась Неля досить грунтовно. Він, як і Маркіян зі своїм щоденничком, увійшов у Нелину свідомість насамперед за посередництвом лапідарних, важких слів матері.

Слова ці не зв'язували, тільки утверджували: батько, чи то пак старий, був такий і такий. Та він іншим і не міг бути. Як же людина може бути іншою від себе самої?

Маркіян знову ж був таким і таким, тобто повною протилежністю батька, але й він не міг бути іншим від того, яким був. Це була примітивна філософія, яка не заглиблювалася у причини явищ, а стверджувала самі наслідки і погоджувалася з ними, як з чимсь готовим, чого вже змінити не в силі.

Згодом, уночі, відбулася сердечна розмова між Нелею і матір'ю Маркіяна. Поки що Неля була сильно розчарована цією зустріччю. Насамперед була вражена; ця думка просто не вміщувалась в її голові, що ота маленька змучена жінка породила Маркіяна Івашкова! Не мала вона ні в своїй постаті, ні у виразі очей, ні у тоні голосу нічого з того, що, на думку Нелі, повинно б позначувати матір мученика. Це була просто пригнічена злиднями, втомлена працею, зайнята своїм мізерним господарством селянка. Така, як і тисячі інших.

Ах, це не Марія з «Неофітів» [138] , хоч мала всі дані, щоб нею бути.

— Я привезла вам привіт від сина, — промовила нарешті Неля у пустку, і серце заклекотіло в неї, як голуб у жмені. — Маркіянові хотілося, щоб я вас провідала.

Слова ці можна було сприйняти як виправдання Нелиних відвідин, які вона починає відчувати як зайві.

Маркіян — звідкіль таке ім'я в її сина? Селяни на Покутті не звикли так називати своїх дітей.

Може, це якась помилка?

138

Поема Т. Шевченка.

Та коли мова про помилку, то вона перш за все в тому, що Неля опинилася в цій хаті.

Мати майже не звертає на неї уваги. Вона дуже ретельно, так ретельно, що Неля аж дивується цій, на її думку, не притаманній селянам охайності, полоще картоплю, кладе її в закопчений чавунчик, кидає туди ложку кам'яної солі, розрізану начетверо цибулину, поправляє хмиз під плитою і хапає віник підмести долівку. І це в той час, — це для Нелі рішуче незрозуміло, — коли її синові загрожує кара смерті.

Нарешті мати заговорила:

— Ви самі виділися з ним? Він дуже змарнів? Завжди під осінь він хворіє на горло.

— Я була в нього, але якось не помітила, щоб у нього була закутана шия.

— Та хіба ж там є чим шию замотати?

І знову мовчанка.

В Нелі починає наростати претензія не до Маркіяна, що намовив її на цю зустріч, а, звісно, на себе саму за те, що так безоглядно послухала його.

Кому яка користь чи полегшення від того, що вона зазнала сорому і приниження в канцелярії Янічека? Потім той, спеціально для жандармського ока, поцілунок з «коханим» — чи потрібно його було? А ще далі — смішна (тільки тепер Неля бачить, яка перебільшена нею) важність своєї місії.

Врешті, як вінець усього, задумана карикатурна надія на якесь інтимне порозуміння матері-героїні з дівицею — захисницею її сина.

І всіх цих неприємних зусиль потрібно для того, щоб сидіти тепер як щось зайве, навіть чужорідне, на сосновому ослоні в цій низькій хаті і дивитись або у вікно, з якого видно купу гною перед стайнею і краєчок лісу, або на матір, яка, щоб не гаяти часу, поки звариться картопля, взялася за лущення квасолі.

Неля зовсім розгубилася. Незручно — дурна ситуація, в якій опинилася, породжувала в ній злі роздуми. Ось ця чужа жінка з квасолинням у подолі, яка може зі смаком напихатися картоплею тоді, коли її син очікує вироку смерті, — це і є уособлення того народу, того меншого брата, що має стати вищою ціллю життя таких, як Неля?

Неля схильна думати, що і тут хтось підвів її. Який це жонглер світляними фразами представив їй цей народ поетичним, чуйним до горя і краси, трохи що не єдиним в своєму роді на всій земній кулі? Хто дав право тим моральним злодіям стільки років живити її отруєною стравою?

А може, ця бездушевна жінка — страшний виняток, може, це тільки життя поглузувало з Нелі, наштовхнувши її саме на цю жінку?

До хати увійшов батько. Блиснув вогник від кресала і заграв на сволоці. Потягнуло самородним тютюновим димом. Батько був, без сумніву, високий. В хаті відразу немов стало людно. Присутність батька заповнила собою, здавалося, всі кути. Появу Нелі мати пояснила батькові коротко: панна приїхала з міста і привезла привіт від Маркіяна.