Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Вражена логікою її думок, Неля зачудовано дивилася на матір і не обзивалася.

— Старий мій уже в ніщо не вірить. Як темна ніч, його душа. Колись і він іншим був. Адіт [140] , так то чоловіка життя вкрутить, так висотає жили, що потім на старість лишається капшук і укрита злість на людей. Нікому вже не вірить сирота. Ні злим, ні добрим силам. Здається мені, навіть у бога перестав вірити, бо щось не виджу, щоб молився. А я, — зітхнула журно, — заспокоюсь лиш тоді, коли дитина моя буде собі в землі спочивати. Ой, не дивіться на мене такими очима, бо ви ще молоденькі і нічого не розумієте. Нема, любко, безпеки нашим дітям на цій землі, — хіба що в ній самій. Звідти вже ніхто їх не дістане на поневіряння і поталу. Люди, що знають про моє нещастя, дивуються, що я не голошу, не товчу головою об каменя, а я собі своє міркую: адіт, за тих троє в землі я зовсім спокійна. В неділю виберусь до них в гості, принесу їм красних косиць, поговорю собі з ними і, заспокоєна, вертаюся до хати. А часом і вони приходять до мене всі, завжди такі гречні до мене, у біленьких сорочках. Чи не краще було б і для мене, якби і четвертий ліг собі коло них?

140

Дивіться

Неля ціпеніла від тих слів.

На прощання мати показала Нелі, як треба відчиняти двері, якщо б їй потрібно було вийти надвір. Попередила, щоб Неля не боялася, як загавкає пес на подвір'ї, бо їх Кудлай такий дурний, що вдень вилежується і хропе, а вночі, як нема на кого, потрафить і на місяць гавкати.

Вранці внесла мама Нелі горнятко теплого, просто від корови молока і… щоденник Маркіяна. Щоденник передала Нелі з такими словами:

— Залетіли, як круки, перешукали все, навіть солому з постелі витрясли, нишпорили за чимсь, забрали все, що тільки під руки попало: книжки, якісь папери, ваші фотографії, так щось мені здається, бо сміялися, сучі сини, що ладна панєнка. Ну, думаю собі, від цих і голка в сіні не сховається. Та ось цього літа, коли квочки перестали квочати, беруся виносити гніздо, щоб провітрилося, висипаю його горі дном, а там, адіт, цей зошит. Старий мій трохи розуміється на письмі. Щось там дивився, але небагато він з того зрозумів. Узнав тільки, що то не політичне. Каже, записував хлопчисько кожен день, з ким був, що говорив. Отож я тепер пригадала собі, що там і про вас має бути. Нате, візьміть, щоб чужі очі, чужі вуха не лізли між вас і не розносили ваших слів, як вітер солому.

Того пам'ятного ранку Неля увійшла в його життя. В життя, яке мало стати провідною ідеєю її життя. Пристрасть, з якою віддалася цьому безумству, годі порівнювати з тим, що було перед тим і пізніше в її житті.

Цей щоденник Маркіяна був продовженням попередніх зошитів. Коли спиратися на дати в ньому, він був писаний в дуже нерівномірних проміжках часу. Можна було навіть подекуди зробити висновок, що писав його Маркіян переважно вдома, вже в деякій відстані від подій, зафіксованих у ньому. Стиль щоденника теж був дуже нерівним, що вказувало на стихійний характер його автора.

Розпочинався щоденник 17 червня 1934 року таким реченням: «Здав матуру і познайомився з сестрою Романа».

20 червня запис знов починається згадкою про матуру, найвидатнішу на той час подію в його житті: «З матурою скінчено. Мушу записати це на папері, щоб наочно переконатися в цій істині. Здавалося мені, що першого ж дня після матури впаду на ліжко і без перерви спатиму двадцять годин. Якраз! Того ж дня заснув лише над ранок і прокинувся нормально о сьомій годині. Внутрішньо я все ще здаю матуру. Останнім предметом була українська мова, з якої я, до речі, найбільше провалювався. Все ж таки скінчив відповідати (баладу Шевченка) і почув від комісії «дост», я вже був певний, що матура в мене в кишені. Це було моє найсильніше враження. Коли я йшов від зеленого стола до дверей, то аж підлога загойдалася піді мною. З будинку гімназії вийшов я, як п'яний. Не знав, що діється зі мною. Хлопці, за звичаєм, поставилися в дві шеренги і відлупцювали, похрестили мене кулаками, але це не привело мене до повної свідомості. Я відчув тільки, що скинув з плечей якийсь велетенський тягар, який мені багато років заважав жити. Але як поводитися тепер без того тягаря, — я ще не знав.

Під будинком гімназії Роман подав мені цигарницю. І я простягнув був руку по цигарку, як миттю усвідомив собі, що ми стоїмо саме навпроти вікон учительської, і відсмикнув руку. Продовжував діяти кількарічний рефлекс. Обидва ми розсміялися з цього. Ми закурили, а Славко, споглядаючи на нас, ковтав слину, бо він щойно післязавтра здаватиме матуру. З брами вийшов Сігма. Ми з Романом переморгнулися, навмисно затягнулися димом і випустили саме в ту хвилину, коли Сігма минав нас. Здається, буркнув під ніс «штубаки» чи щось подібне. Може, і справді виглядало по-штубацьки, але по відношенню до Сігми це було справедливо».

25 червня.

Роман влаштував у себе поматуральну випивку. З нашого відділу було семеро: Юрко, Славко, Іван, Микола, Аристид і я. З відділу «а» було тільки троє: Роман просив не розголошувати про цей вечір, бо решта товаришів образиться, а він хоче бачити в себе самих мурових хлопаків.

Мені було трохи незручно. Роман просив, з огляду на його старих, прийти до них в парадному чорному костюмі. А в мене парадного одягу немає. Для матури я позичав костюм в Олеся з нашого відділу. Ми з ним якраз одного росту. Але я не міг зрадитися перед ним, що іду до Лісних, бо він був не запрошений.

Тут Неля відклала щоденник. А що вона робила в тому часі? Чим вона жила тоді?

Запис цей був закінчений вже іншим чорнилом.

Старий Романа звертався до нас на «панове» і частував нас цигарками. Так смішно. Курили навіть ті, що ніколи не вживали тютюну. Славко як затягнувся димом, то аж сльози виступили йому з очей. Проте, видно, соромиться викинути цигарку. Потім мама Романа внесла тацю з чарками і карафку з горілкою. І вона нас називала «панове». В мене було враження, що Романові аж трохи неприємно від того, що його старі аж так підкреслюють нашу зрілість. Мама запросила «панів» до стола, а сама винеслася з кімнати. Це, мушу віддати їй належне, було дуже файно з її боку, бо ми відразу відчули себе вільніше. Ми пили й закусювали, аж за вухами лящало. Навіть Роман мусив нам нагадувати, щоб ми гальмувалися, бо це тільки початок вечері. Справді, за якийсь час наш стіл аж стогнав від полумисків, різних ваз, салатників та сосієрок, чи як їх там називають. Спочатку ми намагалися дотримуватися бонтону і сягали по страви в тому порядку, в якому їх підсував нам Роман, але коли випили ще по одній, то їли вже без розбору, що і як кому подобалося. Аристид мастив торт гірчицею і так собі ласував ним, Юрко підливав індика червоним вином і запевняв нас, що він таке вичитав у куховарській книзі своєї баби. Микола закушував оселедця хроном. Все було б добре, якби Славко не почав соло співати. Старі, видно, зміркували, що то небезпечно залишати нас самих з трунками, бо зараз після Славкового співу увійшов старий і розпочав з нами товариську розмову. Свобідний милий настрій пси з'їли. Фатерко по черзі розпитував кожного з нас, що ми надумуємо студіювати. Хлопці викручувалися, як уміли. Лише Аристид міг правдиво, чесно сказати, що мріє про медичний факультет. Коли питання докотилося до мене, я відчув, що впріваю від неприємності. Мушу щиро зізнатися, що це була перша неприємність від тієї хвилини, коли я став зрілим чоловіком. Мені стало неприємно не тільки тому, що я не знав, що відповісти татові Романа, скільки тому, що я дійсно не знав, що навіть собі самому відповісти на таке запитання. Досі я не замислювався над тим, що робитиму по закінченні гімназії, бо я мав перед собою ближчу мету — здати матуру. Просто я не заскакував думками вперед. Я знав, що за своє цензорство [141] в бурсі маю дістати тарілку гойданки на вечерю і тарілку каші в полудень. І все. Про решту, зі соромом мушу признатися, не думав. Я відповів, що ще не знаю, що робитиму, а він прочитав мені при тій нагоді невеличку лекційку про потребу плановості в житті людини. Старий хрін, він зіпсував мені весь настрій.

141

Йдеться про старшого учня в класі — цензора.

Після вечері, яку ми вже кінчали під оком фатерка, нас запросили до салону на чорну каву. Через дурного Славка, що налигався, як свиня, ми мусили всі по черзі видудлити по дві чашки чорної кави.

Потім обоє старі почали наполягати, щоб «панове» студенти що-небудь заспівали. Мені особисто було вже не до співу. Чорна кава протверезила мене до решти, і мені тепер з думки не сходило одне питання: а що зі мною буде далі?

Спів не клеїться. Тоді мама запропонувала супровід на фортепіано. Відчинила двері в суміжну кімнату (стільки, до біса, в них кімнат) і кликнула: «Орисю!»

Ніхто не відізвався, і ніхто не ввійшов. Мама покликала вдруге. Тоді ввійшла Романова сестра. Я знав, що у Романа є сестра, але ніколи не пробував уявляти собі, яка вона з себе. Чомусь мені заздалегідь здавалося, що вона мусить бути подібна до свого брата: чорнява, з довгим носом і кучерява. Коли ввійшла, хлопці, ті, що раніше не бачили її, аж пороззявляли роти, а я з ними. Висока, повна, велика, трохи повільна в рухах, біла, як молоко, з великими немінливими очима, золотистим важким волоссям, вона здавалася єдиною дорослою з-поміж нас. Була в білій, дуже прозорій сукенці, крізь яку я та решта братії могли бачити голубі мережива. Мені здається, що до такої дівчини не можна торкатися, її можна тільки нюхати, як квітку.

Вона сіла за фортепіано, а Аристид присів біля неї, щоб перекладати сторінки. Мене чорти брали з заздрості. Я не міг дивитися, як той бовдур схиляється над нею. В той момент зненавидів через те єдине, що він паничик, якого вчитель музики навчив розумітися на нотах. Він, напевно, чорт би це побрав, матиме більше нагоди від мене побувати в цьому домі та дихати нею. За те одне, щоб розумітися на закарлючках нот і мати право сидіти біля неї плече в плече, коліно об коліно, я без розмислу був би тоді віддав праву руку.

Я чув неспокійні удари власного пульсу. Я напружено думав про те, щоб не зробити будь-якої дурниці, яка б раз назавжди зачинила переді мною двері до цього дому. Водночас мене щось аж штовхало, щоб викинути якийсь номер і здивувати, а може, навіть і настрашити її, аби бодай звернула на мене увагу.

Мені, наприклад, страшенно хотілося в котрійсь хвилині вискочити з ногами на фортепіано і піти вприсяди на його бездоганній блискучій поверхні. Знову в іншому моменті я ледве стримав себе, щоб не прискочити до Аристида і не дати йому в нюх, щоб аж ногами накрився.