Шабля і стріла

пана, на себе, на все, що діялося. Але пан поплескав його по плечах і, нахилившись, сказав:

— Завтра вранці приїдеш — одразу ж до мене. Не бійся — тут

тебе чекають і знають. А завтра все мені розповіси!

Він знову засміявся і поїхав геть.

Данило лишився. І захлинувся в Горпининих любощах, не зімкнувши до

ранку очей, а наступного дня снував, несилий ходити, і розмовляти, і

витримувати панів погляд, і регіт, і допитування, що і як.

Він розумів, що і пан Семен бував у Горпини, що він добре знає, що там

і як, і все це будило в ньому певний неспокій і сором, змішаний із

приємністю, що настільки приблизне його до себе пан, настільки довіряє

йому, настільки любить...

Звик. І до Горпини, куди вчащав тепер час від часу, коли пере-буяла в

ньому перша незупинність пристрасті. І до життя при панові. Думки про

одруження відкинув геть, був гарно одягнутий, нагодований, причесаний, мав усе, що хотів... Майже усе. Крім самого себе. Крім волі.

Бо ніколи не вільний був чинити, що хотів, ніколи не вільний був

вибирати свій час, себе самого, свої бажання і настрої. Все за нього вибирав

пан. Він як був, так і лишився наймитом на пан-

ському дворі, тільки зовні це було ніби інакше, а суть була та сама. В чомусь було

навіть гірше, бо тепер він зовсім нічого не вирішував, а конюх хоч дружину собі

міг вибрати, хоч колись, таки сам.

Лише одну забаганку дозволяв собі, і пан не тільки не перечив їй, а всіляко

заохочував до цього — вирізував з деревини Данило усяку всячину. Ще змалечку

виявились у нього нахил і здатність саморобним ножиком вирізати з дерева

зайчиків і коників, гусей і корів, дерева й квіти.

А як став старший — почав і обличчя людей різьбити, дивовижні, незнайомі

вирази облич тих будили цікавість, вабили. Люди любили Данилові іграшки, і за це

змалку перепадало йому чимало різного навимін. То пиріжок з маком, то шматок

сала з хлібом, то насіння гарбузове смажене, а далі — краще. Очкур новий, чи

навіть сорочку домоткану, а чи з роботи вивільнять — хтось за нього зробить.

Якось, вже прийнятий до ближчої панської челяді, показав Данило панові

Семену діда-лісовика з костуром, що визирав із-за дерева. Усе було вирізане з

цільної деревини. Пан захопився і наказав ще робити таке ж, виставляв

вирізьблене Данилом у себе в одному з покоїв.

Найкраще із зробленого тепер Данило ніс панові, і вже там назбиралось чимало

усякої всячини, і пан хвалив його й казав, що він вміє бачити світ і має талант, — от

би йому вчитись таким справам, хоч де там, щоправда, хлопові. . Це так, забаганки, але вирізуй, Да-ниле, шукай у дереві схованої краси, це прикрашає твою душу. Так

казав пан Семен. Данило не міг утяти, що криється за цими словами, тільки чув у

собі потребу щось таке робити, щось вивільняти з себе, немовби оживляючи собою

цілісну непроникливість дерева.

Він бачив, що таїться в шматкові доброї деревини, відчував дерево, іноді

здавалося йому, що там, по інший бік, у дерев'яному світі, по той бік життя, яке

ми бачимо, є інше, нам незнане, і його слід лиш відкрити, розщепити, як

деревину, й воно засвітиться людям, як квітка папороті...

Час минав, роки спливали один за одним. Жилося Данилові ніби й спокійно, але

іноді змагав його такий неспокій, що просто ночі, після усього, що могло здіятися

вдень чи увечері, коли він мав би вже давно спати, коли тіло просилося до

спочинку і настрої притуплялися, нападало на Данила безсоння і поймав

незрозумілий щем. Бо все було ніби й так і зовсім не так, як мало б бути. А ось як

мало бути інакше, він не знав, міг лише гадати. А незнання не дає ради, тільки

питання без відповіді, тільки неспокій незагайний.

Данило виходив уночі на ґанок і сідав там, вдивлявся в небо, в ніч довкола, щось ніби шукав у зірках, щось питав у них, чогось чекав від ночі.

Раз у раз думав і про покійного Свирида, отамана Сокиру, про його заповіт і

наказував собі, що як би не жив далі, ніколи не порушить слова, даного старому

перед смертю, ніколи.

Думав про пана Семена, про те, що єднало його з господарем, про те, що

ділило їх раз і назавжди, і тугував, що не народився

нарівні з паном, що не зміг вивчитися більше, не міг побачити більше

світу, звідати самому все, про що оповідав пан, що знав достоту, а Данило з

панської ласки лише з його вуст і рук. В його ставленні до пана все

суперечило одне одному, і мішались найрізноманітніші настрої, в яких

вирізнялося, попри всю вдячність до господаря маєтку, відчуття власної

неволі, свого наймитського походження, неналежності самому собі. Ніколи, ні в чому.

Щем поймав його, будив потребу нового життя, нового у собі і в усьому

навколо, потребу волі. Невиразна надія, невисловлена, несвідоме бажання

чогось іншого, що мало би вернути йому себе німого. Він жахався, на мить

припускаючи, що перестав шукати цвіт папороті, вогонь життя, що захлинув

його панський двір і при-язнь пана Семена відірвала назавжди від коріння

свого, назавжди.

Заплющував очі, і враз виринало довкола блакитне сяйво, яким

освітлювала життя квітка щастя, манливе тепло і світло ожилих сподівань, сповнених прагнень, спокою в собі і віри в навколишній світ, довіри і

любові навзаєм, тільки навзаєм...

Цього не мав Данило і в своїх двадцять три, не мав. Усе мав, тільки

цього не мав, не знав цього і марив цим відчуттям, незнаним, неосягнутим, але бажаним, десь відчуваючи, що із усіх різних добрих ставлень до нього, зі ставлень різних людей — від матері і старого Свирида до вдови Горпини з

вологими очима і пана Семени — мало б народитися щось одне, цільне й

неподільне почуття когось до когось, те, що вмістило б у собі весь загал